Пан Мартинюк хотів би, щоб я щось писав у ФБ українською, тобто рідною, або, точніше, мовою дитинства. Але я її майже втратив, коли у 16 років покинув Україну й став російським газетярем. Тоді мені, юному совку, було все рівно, яким бути. Мені довго здавалося, що з Україною все нормально.
1991 року думав, що за умов незалежності українство спокійно заживе своїм нормальним життям, набуваючи сили. Мені судилися три відкриття. Я не очікував, що українство майже зникло. Також не очікував, що залишок виявиться таким слабким і недолугим. А головне – не міг припустити, що Росія відразу, ще за Ельцина, почне гібридну війну проти України, а насправді – за своє існування, оскільки вона не мислить себе без України.
Оця руська несправедливість і змусила мене стати на бік України. Бути на боці слабкішого й ні в чому не винного – це нормально. Але все це не зробило мене українським націоналістом. Я відчуваю себе, а не просто вважаю, спокійним космополітом.
Друзям-націоналістам кажу за чаркою: «Між вами та мною є одна різниця, за яку ви при нагоді мене повісите. Те, що ви вважаєте історичною провиною Росії, я вважаю її долею». Вони відповідають: «Так. Повісимо». Європейського рівня, дійсно культурне, сучасне українство дуже слабке. Решта – хуторянство, вишиватництво, огієнківщіна. Та й барокко, трясця його матері!
Найгірше – войовничий шовінізм із його принциповим невіглаством. Цього очікував Франко. Він бачив у ньому гидку хворобу, якої уникнути буде неможливо, але час її, мовляв, вилікує. Це тяжка, але звичайна доля етносів подібноі долі. «Нічого страшного. Мусимо перетерпіти». Співчуваю культурній українській молоді: терпіти це дуже важко, часто хоцця повиснути.
Щодо моєї мови… Якось я спробував щось писати українською для Української служби американського радіо «Свобода». Київське письменство швидко переконало тодішнє керівництво цієї служби, що мене там не треба. Але я встиг помітити ось яку річ. Я побачив, що справжню українську мову втратив, але на тій, що в мені збереглася, я пишу зовсім не так, як російською, я просто думаю нею інакше, ніж російською, а головне – мені легше користуватися цим кострубатим залишком, ніж звичною російською! Так, легше, й це справжнє фізичне відчуття! Наука знає цей феномен.
Зовсім не так, як хотілося б Банковій. Не той портрет. На фото - не Зеленський. Залужний. З компліментарними словами про Головнокомандувача і про кризу довіри ОП до генерала, який має набагато більшу підтримку і любов українців, ніж сам президент. >>
У Київі 30 офіцерів, які володіють зброєю та мають роки вислуги, замість захисту Батьківщини витратили гроші платників податків на те, щоб незаконно підглядати у спальні за дівчатами- журналістками та знайти компромат у їхній білизні. >>
План дій головкома Залужного має базуватись на чіткому розумінні кількості поповнення людьми та озброєнням, на забезпеченні армії. Якщо президент заявляє, що не знає якою буде мобілізація, значить військові досі не знають на які сили ім можна розраховувати. >>
Міноборони вимагає від громадської Комісії по журналістській етиці навести лад у державних закупівлях Міноборони та визначити долю міністра Резнікова. >>
Державність починається з армії, мови і віри. З цієї триєдиної основи виростає єдність народу, а з нею — його сила. Довгі роки нам доводилося захищати цю очевидність. Після 24 лютого у цьому вже немає потреби. >>
Спробую коротко, наскільки це вийде. Про перспективу відмови від українського дубляжу і озвучки в кінотеатрах (тих, що лишилися) на користь мови оригіналу з українськими субтитрами. >>
