Іра і БлаБлаКар: поїздка з висновком

13:30, 10.05.2018

Черговий рейс за маршрутом захід-центр. Вранці перед відправленням – дзвінок, приємний дівочий голос. «Я там забронювала… Я дуже хочу! З вами!!! В Рівне… - вона говорила дуже рваними фразами. – Я – Іра…».

До місця збору Іру* привезли на сріблястій «Мазді». Високий статний мужчина, вальяжний і мегавпевний у собі, нікому не дозволив пакувати її речі у мій багажник. Навіть Ірі. А я спостерігав за процесом і думав, що ніколи ще не зустрічав такого перфекціоніста! Валіза мала стояти саме так, на лівому боці, дорожня сумка – тільки тут, ручки під певним кутом, коробки із новими туфлями – саме у такому порядку!

Поцілунок на прощання тривав 11 хвилин! Так, ми фіксували час!!! Тому що сонце пекло прямо у вітрове скло, всім було дико некомфортно, а вони все ще шепотіли на вушка одне одному різні приємності!..

Перше, що вона сказала, коли ми рушили: за цю поїздку вона хоче розрахуватися якнайшвидше, в ідеалі – прямо зараз! Сиділа дуже зосереджена, напружена і не переставала дивитися в телефон.

А ще хвилин за 15, коли ми навіть не встигли покинути околиці Львова і саме наближалися до розвилки на Луцьк і Рівне, вона раптом м’яко поклала руку на моє плече. «Ось там заправка… Зелена… Мені туди… І вибачте, я вже приїхала… - вона продовжила говорити своїми фірмовими рваними фразами, а завершила майже співаючи: Якось все так дуже несподівано вийшло…».

Ми дружно закивали головами, даючи зрозуміти, що і для нас все це трохи дуже несподівано.

На заправці до нас вже мигала фарами та аварійкою – … «Мазда»! Такої самої моделі, але темнішого кольору! А її водій був якимось контекстуальним близнюком першого драйвера: та ж сама супервпевненість у собі, злегка зневажливий погляд, артистизм рухів, навіть зовнішній вигляд.

Коли вони вже відцілувалися і новий водій акуратно перепаковував Ірині речі із мого багажника у свій, я думав тільки про одне: хто ж із них є більшим перфекціоністом?!! Бо якщо при посадці я вважав Першого якимось еталоном, то зараз побачив, що і Другий практично нічим не поступається: замочок до замочка, коробки із туфлями укладалися не лише за формою, але й за кольором…

А ще я подумав: якби ці мужчини були знайомі, вони би, напевно, дуже міцно дружили!!!

* Ім’я головної героїні на всякий випадок злегка видозмінено… )

  • Громада — як одна сім’я:

    Шановна редакціє. Мене, пенсіонера, який живе у селі, спонукало звернутися до вас із листом те, що для нас, тих громадян, які живуть в Україні, а не виїхали в різні країни через обставини, що склалися в державі від господарювання олігархів, кнопкодавів, створюють нестерпні умови навіть не життя, а >>

  • Для чого потрібна дорога,

    Шановна редакціє, я багаторічний передплатник вашої газети. Прочитавши в «Україні молодій» від 3 квітня 2018 р. статтю А. Нечитайла «Уроки «Собору», хочу відреагувати на неї. >>

  • На прю з Росією,

    На п’ятому році війни Президент і Верховна Рада законодавчо визнали Росію агресором, що воює з Україною на всіх фронтах людського життя. Якби це відбулося ще в 2014 р., події в Україні і світі були б зовсім іншими. >>