Так склалося історично...

09.07.2008
Так склалося історично...

«Велика енциклопедія» Южакова.

Мабуть, немає більш запеклих борців за права російської мови на українських теренах, ніж серед луганського «бомонду». От тільки чомусь ці «гаспада» і «таваріщі» замість того, щоб видавати зразки російської усної та письмової, говорять якимось «приблатньонним» сленгом і навіть доноси на своїх опонентів не вміють написати без граматичних помилок. Не кажучи вже про дубову стилістику цих «документів». То, може, байки про одвічну російськість захопленої ними території є, м’яко кажучи, перебільшенням?

 

Грішні язики

Днями в Луганську пройшла презентація збірника «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ–НКВС». Очевидно, такі ж презентації місцеві управління СБУ організували і в решті обласних центрів країни. Не знаю, в якій формі представляла Служба свою збірку а в Луганську вона відбувалася в обласному краєзнавчому музеї, який з нагоди 75–річчя Голодомору влаштував і собі спеціальний стенд із фотокопіями документів тієї страшної доби.

Захід як захід; дещо формалізований — а куди ж подітися від спадку комуністичного агітпропу. Але коли жінка–екскурсовод почала коментувати експозицію стенду російською, не витримав голова Луганської обласної «Просвіти» Володимир Семистяга і попросив хоча б із поваги до замордованих голодом українських селян говорити їхньою мовою. На екскурсовода це не вплинуло ніяк. Повідомивши, що державною мовою вона володіє краще за всіх присутніх, вона продовжила розповідь «на общєпонятном язикє». Хтось із присутніх журналістів її підтримав: «Нєчєго здєсь Вєрховную Раду устраівать». А хтось згадав заяложене від надміру частого вжитку «наукове» обґрунтування місцевої російськомовної недорікуватості: «Так історічєскі сложилось...»

«Історічєскі»? За великим рахунком ця формула має право на існування. Як стверджував великий російський сатирик М. Є. Салтиков–Щедрін, «Якщо ми очистимо кістяк історії від отих побрехеньок, які нанесені на нього часом і упередженими поглядами, то в результаті завжди вийде лише більша або менша порція «убієнних». Тільки одне зауваження: Михайлові Євграфовичу не довелося стикнутися з тим, що у ХХ столітті отримало назву «геноцид». І отій тітці з музею (і ще багатьом тисячам таких ось тіток та дядьків), яка, напевно, вважає себе культурною й інтелігентною, навряд чи спало на думку, що її «русскоязичіє» є прямим наслідком геноциду українського народу, у тому числі на теренах нинішньої Луганської області.

Про це, власне, розповідав і той стенд, який презентував музей, і книга — плід праці архівістів Служби безпеки.

Про що повідало ГПУ

Переповідати «Розсекречену пам’ять» немає ані можливості, ані потреби. Напевне, її отримають щонайменше всі обласні, міські й районні бібліотеки, тож усякий, хто забажає, може зайти й почитати. Я ж вибрав кілька епізодів, що стосуються Луганщини. Себто тих районів, які з 3 червня 1938 року рішенням Президії Верховної Ради СРСР були передані зі складу Донецької області під управління Ворошиловграду (решта залишилася тепер уже в Сталінській області).

Ось, наприклад, що повідомляє у своїй записці заступник голови ГПУ з казково–мультяшним прізвищем Карлсон (імені або хоча б ініціалів не наведено) 29 березня 1932 р. (в перекладі на українську — т. Карлсон з начальством, звичайно, спілкується російською, до того ж чиновницькою, мовою): «Сватівський район... Не зважаючи на те, що в процесі чистки з числа 200 колгоспів по 112–ти було виключено 1,059 куркульських господарств, засміченість колгоспної маси куркульським та антирадянським елементом продовжує мати місце. За тими ж даними вибіркового вивчення 200 колгоспів небажаний елемент виявлено в 101 колгоспі в кількості 1,158 чоловік». А далі «гражданін начальнік» уточнює, що куркулів із них нараховується 426, петлюрівців — 232. Натомість білих офіцерів — усього лише 49. Найменш чисельна група — кримінальники. Їх усього тільки 17. Нагадаю: на 200 колгоспів району.

До речі, нинішня комуністична міфологія стверджує, що Донбас завжди був їхньою, так би мовити, «канонічною» територією. А тут в одному лише районі після розкуркулення і чисток 1929—30 років (!) залишалося аж 232 петлюрівці. Чи справді ці люди воювали в армії УНР чи працювали в якихось її державних структурах — сказати важко, а от що це були україномовні громадяни, які були прибічниками української самостійності, — то вже напевно. Повторюся: в 1931 році.

А безпосередній начальник товариша Карлсона тов. Реденс повідомляє про викриті його службою контрреволюційні терористичні організації. На теренах Луганщини серед «просто» куркульських гідне місце посідають і виразно українські. Наприклад, у Білолуцькому районі (нині це територія «укрупненого» Новопсковського району) ГПУ виявило «контрреволюційну повстанську організацію молоді й сільського вчительства «Братство визволення гнобленого народу України». Організація нечисленна, усього 16 осіб. Але ж це на маленький район. А неподалік, у Біловодському, діє якась «Спілка визволення студентів» (цікаво, що в російському тексті назва організації надрукована українською мовою).

Слід сказати, що ці райони знаходяться на північ від Сіверського Дінця, а власне Донбас, з його шахтами і великими заводами, — південніше. Псевдодослідники Голодомору сьогодні намагаються скористатися цією обставиною: мовляв, тут голоду не було, оскільки постачання продовольства в індустріальні центри було більш–менш налагоджено, а навколо них харчувалися й селяни. Висновок — той самий: робітники були російськомовні, а отже...

Змичка села й міста, що не відбулася

Ніякого «отже». Якби не Голодомор, робочі місця на підприємствах Донбасу природним шляхом займали б українські селяни. Мені якось довелося знайомитися в архіві обласного УСБУ з однією кримінальною справою часів колективізації. На вузловій (тобто величезній) станції Дебальцеве в 1930 році працювали переважно селяни з навколишніх сіл, іноді навіть не перериваючи зв’язків із рідними домівками. А от епізод усе з тієї ж «Записки» Карлсона:

«Старобільський район. В артілі ім. Петровського, де вартість трудодня визначена в 36 коп., має місце неорганізоване відхідництво колгоспників. З числа 300 колгоспників на роботу в Донбас вибуло 200 чоловік, які пішли самовільно, без дозволу правління, кажучи: «Далі в колгоспі бути неможливо, хліба дають мало, а працюємо майже безплатно. Треба тікати в Донбас, доки не пізно».

Але вже було пізно. До речі, від Старобільська до Луганська — більше ста кілометрів, але й тут ГПУ пильно стежило за колгоспниками, аби раптом не втекли. Можна не сумніватися, на півдні області їхня пильність була подвоєна. Селянам залишалося хіба що братися за зброю. Судячи з кримінальної справи, про яку згадувалося вище, вони так і робили. У тому числі — в «корінному» Донбасі. І навіть під українськими гаслами. Із доповідної Реденса: «Краснолучський район. Повстанське угруповання з числа колишніх петлюрівців. Керівник — колишній політбандит Суржко, брат агента розвідки УНР».

Красний Луч, до революції Криндачівка — справжнісінький шахтарський Донбас. У книзі більше немає згадок про опір під українськими гаслами, але це не означає, що їх на півдні Донбасу не було. А з іншого боку, тут теж вистачало «куркульських» та «білогвардійських» терористів. Якою мовою вони розмовляли й думали — ще досліджувати й досліджувати. До речі, за інформацією Володимира Семистяги, певна частина документів усе ще залишається засекреченою і знаходиться в архівах МВС. Теж цікаво було б подивитися...

Куди зникли десять мільйонів українців?

Може, український елемент з’явився в Донбасі внаслідок «антинародної» політики КП(б)У, відомої під назвою «українізація» (від мого діда залишилася довідка, що він у м. Моспіно — нині підпорядковане Будьонівському району Донецька — у 1928 році на «відмінно» склав іспити з українізації). Тоді варто заглянути трохи глибше в історію.

У мене на полиці стоїть самотній «Двадцать–второй томъ» «Большой энциклопедии» під редакцією С. Н. Южакова. Це другий з додаткових томів видання, започаткованого ще в 1898 році, і серед іншого містить велику й ґрунтовну статтю «Россія, Россійская империя». Зокрема — наскільки мені відомо, вперше за всю історію спочилої імперії — Сергій Миколайович Южаков оприлюднив дані перепису 1907 року щодо рідної мови людей, які населяли ту чи іншу губернію або область. У зведених таблицях українська мова названа хоча й «малорусскім», але все ж — окремим «язиком», а в пояснювальному тексті є навіть уточнення: «Малорусский (украинский) язык преобладает в губерниях...» Далебі, всі губернії перелічувати не будемо, подивимося лише, як складалася «історична ситуація» на землях, що нині складають Донецьку й Луганську області, тобто губерній Харківської, Єкатеринославської та Воронезької, а також Донської області.

Що стосується Катеринославщини, тут на 1 млн. 456,4 тис. люду, що розмовляв українською, припадало 365 тисяч російськомовних. Тобто в чотири рази більше. На Харківщині співвідношення було ще більше на користь українців: 2009,4 тис. проти 440,9 тис. (у 4,6 раза). У Воронезькій області перевага була за російськомовними: 915,9 тисячі проти 1602,9, але Україні з її території дісталася лише вузенька смужка, і навіть сьогодні в цій славетній області вистачає україномовних регіонів. Те саме можна сказати про Донську область, де проживало 719,6 тисяч «малоросів». На жаль, уже не дізнаємося, до якої групи занесено говірку донських козаків, але навряд їх приєднали до українців.

З наведених даних можна зробити висновок, що територію Донецької та Луганської областей ще якихось сто років тому населяла людність, відсотків на 70–75 україномовна. І це тоді, коли в законодавчому полі імперії періодично з’являлися то Валуєвський циркуляр, то Емський указ — не кажучи вже про «сепаратні набіги» (Салтиков–Щедрін) окремих градоначальників.

Можна, звичайно, стверджувати, що «малороси» жили по селах, а в містах Донбасу мешкали винятково росіяни. Але тоді можна поставити запитання так: куди поділися 5 млн. 101 тисяча україномовних на згаданих теренах? Власне, якщо населення імперії за цей час зросло приблизно вдвічі, то можна вести мову про десять мільйонів українців. Де вони?..

 

ДОВІДКА «УМ»

Так, задля загального розвитку вітчизняних україножерів. На час перепису 1907–го в Херсонській губернії жило 1 млн. 462 тис. україномовних, 575,4 тис. російськомовних і 322,5 тис. тих, хто розмовляв на «єврейсько–німецькій» мові. Я так розумію — на ідіш. У Бессарабській російською спілкувалися 155,8 тис., українською — 379,7 тис., румунською (очевидно, молдавської тоді навіть передові учені не визнавали) — 920 тисяч. 228,2 тисячі тут говорили на ідіш. Ото вам і вся «Новоросія».

На Кубані російськомовних жило багато — 816,7 тис. Але українців усе ж більше: 908,7 тисячі. От на Ставропіллі росіяни вже переважали: 482,5 тис. проти 319,8 тис. Без коментарів.

  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>