Тіні над Петлюрою

З Наддніпрянщини й Галичини

За «українське самостійництво» царська охранка переслідувала Симона Петлюру від часу навчання в Полтавській семінарії. Він тікав від неї на Кубань, де продовжував гартувати себе в революційній боротьбі. Звільнившись із катеринодарської в’язниці, перебрався до Львова, де слухав лекції в місцевому університеті й відгранював своє публіцистичне слово. Коли ж після повернення на Наддніпрянщину знову потрапляє в немилість до самодержавства через гострі виступи в пресі на захист українства, то виїж­джає до Санкт–Петербурга і працює у столичних газетах, у тому числі й у «Вільній Україні». Він відразу ж відгукнувся, коли виникла потреба організувати часопис «Украинская жизнь» у Москві.

За словами відомого українського вченого Григорія Холодного, «для кожного, хто читав «Раду» з 1906 року, для кожного, хто вчився з «Украинской жизни», з іменем Петлюри було пов’язано дуже багато. Національна свідомість багатьох зв’язана з іменем Петлюри». Московський період життя Симона Петлюри, за висновком Максима Славинського, був для нього, можливо, вирішальним щодо національно–політичного світогляду. Тоді остаточно викристалізувався його «український націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища України як політичної одиниці не тільки в межах многонаціонального Сходу Європи, але й у площині міжнародніх загальноєвропейських взаємовідносин».

Український державницький чин Симона Петлюри постав не лише з джерел національної енергії Наддніпрянщини. Багато увібрав він із творчої спадщини західноукраїнських діячів, котрі в умовах Австро–Угорщини мали більше можливостей для вияву генія рідного народу. Особливо вивчав творчість Івана Франка, який, за його висловом, «не тільки проголошує «нові шляхи», а й дійсно стає «каменярем»–чорноробом, що «п’ядь за п’яддю» відвойовує доступ до «великої дороги» і перемагає безліч перешкод до неї».

Ці рядки написані за чотири роки до українського національного відродження 1917 року. Не всі в Україні тоді усвідомлювали постать Петлюри. Здивований цим видатний російський академік Федір Корш заявить для всієї нашої нації і цілого світу: «Українці самі не знають, кого вони мають. Вони вважають Петлюру видатним редактором, патріотом, громадським діячем. Це все правда, але не вся правда. Петлюра — безмірно вищий за те, ніж про нього думають. Він — з когорти вождів, людина з того тіста, що колись у старовину засновували династії, а в наш демократичний час стають національними героями. Живе він у несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги нас! А коли зміниться, буде він вождем українського народу...»

Чотири рази звільняв Київ

Коли прийшов 1917 рік, саме Симон Петлюра найглибше зрозумів потребу творення українського війська. Відтак і став уособлювати національно–визвольний рух нашого народу. Це він тоді очолив Український генеральний військовий комітет, на який народ поклав обов’язок творити власне військо. І ті сотні тисяч українців на фронтах Першої світової, готові стати під синьо–жовті прапори, — це його заслуга. Як і відмова українських частин ще російської армії задушити національно–визвольну боротьбу фінського народу за власну державність.

Петлюру не раз намагалися усунути від керівництва Збройними силами у критичні для нашої держави дні. Навіть змусили його подати у відставку з посади генерального секретаря з військових справ УНР у грудні 1917–го. Але коли стало зовсім важко, він повернувся у стрій, формуючи з добровольців Гайдамацький кіш Слобідської України. З ним Симон Петлюра обороняв Київ від банд Муравйова, з ним він увійшов першим до визволеної столиці України 1 березня 1918 року.

І в грудні 1918 року війська Петлюри визволяли Київ, і в серпні — 1919, і в травні — 1920... Саме тому його завжди сприймали визволителем. Він не кинув рідного війська в ті важкі часи, не шукав спокою за кордоном, як це зробили недавні провідники української демократії. У тій руїні, яку Петлюра прийняв у лютому 1919 року, він не втрачав віри в перемогу української справи. Днями й ночами вагон Головного отамана можна було бачити на найнебезпечніших ділянках фронту. Він намагався підбадьорити палкими промовами козаків і старшин, просив їх триматися.

Його розуміли українці. Коли він зайшов на урочисту річницю відкриття університету в Кам’янці, студентський хор заспівав «Покинь, мій синочку, ридати» (вірогідно, на слова Олександра Олеся). У залі всі встали. Головний отаман, який незворушно стояв у дверях, розумів, що це йому адресуються ті проникливі слова, це до нього звертається Україна–мати...

Але коли так званий демократичний Захід кинув Україну напризволяще, її законна влада не змогла утриматися на рідних теренах. Однак, опинившись на чужих теренах, Головний отаман військ УНР не склав рук. Це саме він, відгукуючись на заклик своїх земляків–полтавців, готував Другий зимовий похід, який мав підняти всенародне повстання на окупованій російськими більшовиками Україні. Уже тоді Петлюра творив Українську повстанську армію...

Символ незламності

Тоді, навесні 1921 року, повстанські відділи, що утворилися на теренах Волині й Поділля, поклялися перед Богом негайно стати на бій із ворогом–напасником, московськими більшовиками та їхніми прибічниками під єдиним гаслом: «Уся влада на Україні — законному урядові УНР на чолі з Головним отаманом Республіки» і звернулися до нього, аби він із вигнання очолив визвольний похід. Ім’я Петлюри серед найширших народних мас стає синонімом волі: «По всій Україні, де ви не підете, де не забалакаєте, всюди чуєте ім’я Петлюри. В різних фарбах розписують його як людину, біля котрої і до котрої тягнеться спокутана думка про минуле всього населення України. З ім’ям Петлюри зв’язано все те, що чекає людей гарного в житті. По міркуванням селян і взагалі всього громадянства, лише Петлюра дасть спокій, який і раніш цього хтів, але ми його не розуміли, бо більшовики нас вдурили, а ми їм вірили (так каже громадянство України), і чим надалі схід, або ближче до московського кордону, тим ім’я Петлюри миліше і дорожче... Повстання зв’язані лише з ім’ям Петлюри».

Природно, що за таких обставин проти його імені, яке уособлювало українців–самостійників, більшовики вели шалену пропаганду, визнаючи, що, ліквідувавши Петлюру, швидко впоралися б із Польщею і Румунією.

За силу духу, моральну чистоту й горіння Симон Петлюра справді заплатив щирим золотом своєї вогненної душі. За все те «шумовиння революції, що прилипло до українського руху зі своїми дрібними амбіціями, нечистими апетитами, з... патріотизмом грабіжництва, легкої наживи і легкої кар’єри», тобто за все, що плямувало, бруднило й компрометувало українську революцію.

Ось чому історія, оцінюючи події й постаті «страшною мірою моралі та крови, чистоти й офіри», обрала національним вождем Симона Петлюру. Слово «Петлюра» стало для Москви синонімом української незламності. Невипадково більшовицькі ідеологи виголошували по своїх кумирнях і капищах «анафему» Петлюрі, як і колись московські попи по церквах — гетьманові Мазепі. А загальновживане до українських патріотів у Російській імперії слово «мазепинство» на очах змінилося на «петлюрівство», що відтак стало символізувати бодай найменший вияв українства в умовах більшовицької влади.