Відкриття Голоду

09.06.2010
Відкриття Голоду

«Інший світ»: такою постає доколгоспна цивілізація українців. (Фото з книги «Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933».)

Ретельно дослідивши величезний масив документів, історик Людмила Гриневич упорядкувала книгу «Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933». Перший том цієї книги «Початок надзвичайних заходів. Голод 1928–29 років» став одним із переможців ХІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року — 2009». Загалом хроніка має вийти у чотирьох томах, шести книгах. Жанр книжки дещо новий для українського читача. Авторка взялася за те, аби відтворити день за днем сім років життя українського суспільства і врешті з’ясувати, чому ж стала можливою гуманітарна катастрофа 1933–го. «Ця книжка — не лише про політику, економіку, а насамперед про долі людей, — каже Людмила Гриневич. — Хотілося з’ясувати, яким було життя української спільноти в усіх вимірах в умовах тієї форсованої воєнно–промислової модернізації. Що пересічна людина відчувала, про що думала, як реагувала на ті чи інші заходи влади, якими були взаємини людей між собою».

 

«Значної частини документів досі не торкалася рука дослідника...»

— Пані Людмило, досі у центрі уваги науковців і суспільства перебуває жахлива катастрофа 1932—33 років. Про голод 1928—29 рр. мало що відомо. Чим це можна пояснити?

— Зосередження саме на подіях 32—33–го років є логічною реакцією людей на шок від Голодомору і на політику замовчування і заперечування голоду в СРСР. Коли доступ до архівів став можливим, то дослідники намагалися розібратися саме із цим періодом. Однак обмеження теми голоду лише 1932—33 роками є хибним, бо демонструє лише наслідки певної політики сталінської влади і не дає зрозуміти витоки та механізми творення голоду–геноциду. Полегшити таке розуміння має аналіз усього комплексу питань, пов’язаних із розгортанням сталінської «революції згори», наслідком якої і став Голодомор.

— Які документи ви використовували, укладаючи «Хроніку»?

— У книзі є законодавчі акти союзного та республіканського рівнів, різнопланова документація партійних, радянських органів, різних відомств — наркоматів торгівлі, земельних, військових справ, охорони здоров’я, статистичного управління. Парадоксально, але значної частини цих паперів досі не торкалася рука дослідника, хоча вони вже багато років доступні для науковців! Є тут і матеріали десятків найменувань центральних, республіканських та окружних періодичних видань. Іще є фольклорні матеріали, щоденники, спогади, а також зведення ОГПУ про політичні настрої населення. Вдалося зібрати десятки політичних карикатур, сотні фото, частина з яких, між іншим, взята з кінохроніки…

— Невже кінохроніка тих років збереглася?

— На щастя, так. Насамперед це випуски документального журналу «Кінотиждень», який з 1927 року виходив в Україні. З тогочасних фото, кадрів хроніки постає захоплива цивілізація, згодом знищена сталінським режимом. Справді, сьогодні ми майже нічого не знаємо про повсякдення наших дідів і прадідів. Якими вони були, чим «дихали», як працювали, що їли і що носили? Ви навіть не уявляєте, якою популярною в 1920–ті була вишиванка — навіть серед делегатів компартійних з’їздів. Іще враження від кадрів кінохроніки: життя селян минало у постійній праці. Працювали важко з ранку до ночі, але, здається, були щасливі самою можливістю працювати на власній землі...

«Україна перетворилася з житниці Європи на хлібну корзину Росії...»

— Відомо, що Україна до більшовицького перевороту вважалася «житницею Європи». Чи зберегла вона ці свої набутки, ставши «союзною республікою»?

— До 1914–го Україна задовольняла майже восьму частину (!) світових імпортних потреб у п’яти головних хлібних культурах. Українську пшеницю імпортували до Англії, Німеччини, Франції, Італії, Голландії. Борошно купували Туреччина, Греція, Єгипет. Проте революція, війна, неврожаї, голод 1921—1922 років, а також більшовицькі воєнно–комуністичні методи господарювання усе змінили. Товарного хліба в Україні стали виробляти вдвічі менше, частка її на світовому хлібному ринку різко скоротилася. Водночас зросла потреба в українському хлібі у радянської Росії. Україна перетворилася з «житниці Європи» на «хлібну корзину СРСР». Повноцінного еквівалентного товарообміну між республіками не було, українська сторона переважно «ділилася» продовольством із союзними республіками у порядку «братерської допомоги». Економічні взаємини «республіка–центр» українська сторона вважала несправедливими, а подекуди й дискримінаційними. Про це у 1928 році публічно заявив економіст Михайло Волобуєв, і його звинуватили в «українському націоналізмі». Однак це саме, хоч і не публічно, на рівні таємної ділової документації, твердили й українські урядовці. Скажімо, влітку 1927 року з Харкова до Москви надіслали доповідну про продовольчі труднощі в Україні. Там чітко констатувалося: основною причиною дестабілізації на хлібному ринку України є посилене вивезення хліба на північ.

— Тогочасна українська влада якось протестувала проти вивозу хліба чи слухняно виконувала всі розпорядження союзного центру?

— Протестувала активно, але безрезультатно. І партійна, і радянська верховна влада УСРР не діяли самостійно, а були повністю підпорядковані Москві. Панувала й жорстка партійна дисципліна. Тож будь–які протести врешті оберталися рішенням прийняти накази центру «до безумовного виконання». 1928–29 роки — це період, де документально чітко можна простежити систему взаємин між союзним і українським керівництвом, побачити безправ’я української сторони і те, як формувався механізм придушення нелояльності, забарвленої в національні кольори.

З 1927 року ситуація стала набувати трагічного характеру. Більшовицьке керівництво проголосило курс на військово–промислову модернізацію. А тут знову неврожай — причому не лише в Україні, а й в інших регіонах Союзу. Українські урядовці пропонували обмежити вивезення хліба на північ 58 мільйонами пудів. Проте союзне керівництво озвучило іншу стратегію. Потім союзний наркомат торгівлі, немов у лихоманці, став переглядати плани здачі хліба для України: щомісяця їх коригували по кілька разів, і все у бік збільшення. Цілодобово, і в свята, вантажили хліб на північ. Нарешті хлібна ріка перетворилася у струмок, а потім і він став висихати. До травня 1928 року до союзних республік з України вивезли 115 мільйонів пудів пшениці і жита, крім того, кілька десятків мільйонів пудів хліба було експортовано. І це, мабуть, не повні дані, бо сільськогосподарський рік завершувався лише 1 липня. Тим часом в окремих районах України стало голодувати село. До того ж була очевидною перспектива ще більш масштабного неврожаю, який і спіткав Україну влітку 1928 року.

«Гольдмана звинуватили в українському націоналізмі...»

— Отже, причиною голоду 1928 року стало пограбування українців в умовах неврожаю... А що це була за історія з перетворенням «Укрхліба» у «Союзхліб»?

— В Україні успішно діяло потужне акціонерне товариство «Укрхліб» — гігант, що мав контори в різних округах України та в Москві, десятки млинів, розгалужену мережу зсипних пунктів, здійснював і експорт хліба, і вивіз до союзних республік. У 1928 році центр озвучив плани створення загальносоюзного акціонерного товариства. Українська сторона не заперечувала, але бажала, аби кожна республіка отримувала прибуток залежно від вкладеної частки капіталу. Поки тривали переговори, в Москві приймають рішення: влити «Укрхліб» до діючої в Україні малесенької союзної організації «Хлібопродукт», а після цього сам «Хлібопродукт» влити до «Союзхліба». Так і сталося. Україна втратила «Укрхліб», а з ним не лише вагому частку власних капіталів, а й важелі впливу на власний хлібний ринок. Розпорядником українського хліба поступово ставало союзне керівництво. Проти цього виступив голова «Укрхліба» Яків Гольдман. Він написав лист до ЦК Компартії України, де пояснював, що таке злиття невигідне для України. Гольдман вказав на ще одну деталь, яка засвідчувала дискримінацію України. А саме — на рішення союзної влади вивозити з України зерно, а не борошно. Україна мала розгалужену мережу млинів. Коли зерно змелювали на українських млинах, певна кількість збіжжя залишалася на місці як плата за перемелене, створювалися робочі місця. Врешті аргументи Гольдмана не були почуті. У Москві ж заговорили про «український націоналізм» у хлібній справі...

— Яким чином хліб «викачували» у голодуючих українців?

— Продовольчих загонів із Петербурга та Москви, як це було в роки громадянської війни, до України не надсилали. Натомість із початку 1928 року влада стала запроваджувати «надзвичайні заходи в аграрній сфері». Наприклад, поширили 127–му статтю Кримінального кодексу, що карала спекулянтів, на приватних торговців хлібом та селян, які не хотіли продавати хліб за низькими цінами державі. Стимулювали обставини, за яких селяни були змушені «добровільно» здавати навіть той хліб, що залишався на прожиття родини. Приміром, у тих, хто «не виконав планів здачі», описували і спродували майно. Нав’язували так зване самообкладання й облігації позики на «зміцнення сільського господарства» та «на користь індустріалізації». Коли люди не хотіли самообкладатися — їх били і примушували «захотіти». Якщо було потрібно, залучали й військову силу. До речі, на початку 1928 року була, по суті, ліквідована радянська влада в українських селах. Її замінили партійні уповноважені. ЦК ВКП(б) призначав уповноважених до ЦК Компартії України, звідти направляли уповноважених до округ, а звідти — до районів і сіл. Так творили «міцну вертикаль влади», підпорядковану центру. Уповноважених на селі підтримував актив. У радянських виданнях писали, що комуністичний актив на селі був чималий, а куркулів налічували одиниці. Утім з документів ОГПУ стає зрозуміло, що насправді було навпаки: маленький актив радянський і великий — антирадянський. Але в антирадянській масі все одно були тільки окремі особи–лідери, здатні організувати громаду. За спиною ж нечисленних активістів стояла сільська влада, яка спиралася на уповноважених і ОГПУ. Влада повідомляла «куди треба», і наступного ж дня після протестного виступу приїжджав загін НКВС і «знімав» антирадянський актив села. Окрім цього, партійні уповноважені тиснули на працівників судових органів, які попервах намагалися обстоювати законність. Суддям швидко пояснили, яким є «правильне тлумачення законів» і що радянський суд не може діяти «в інтересах класового ворога»...

З іншого боку, влада нацьковувала частину бідноти на заможніших сусідів. Коли Україна опинилася в стані голоду, українські керівники благали керівництво Союзу, щоб їм повернули частину хліба. Але Кремль порадив Україні шукати резерви у себе: може, куркулі щось там приховали... Сталінська влада кинула месидж лояльним до неї селянам: якщо потребуєте хліба чи зерна — можете піти і забрати у своїх сусідів.

«Селянство пам’ятало досвід УНР»

— А які настрої власне українських селян зафіксували в ті роки пильні «спостерігачі» з органів держбезпеки? Що про це говорять «секретні архіви»?

— Слід мати на увазі, що радянська влада не була вибором українського народу. Цю владу привнесла в Україну Червона армія РСФРР. По­ступово люди, пам’ятаючи ще Російську імперію, змирились: «Так було раніше, так є і зараз». Але коли експлуатація стала обертатися загрозою голодної смерті, лояльність українців вивітрилася. Документи Об’єднаного головного політичного управління, партійних органів чітко зафіксували, що на теренах УСРР антирадянські виступи відбувалися під національними гаслами. Це кардинально відрізняє Україну від інших регіонів СРСР, охоплених голодом. У грудні 1928 року спецоргани в одному з сіл голодуючої Уманщини виявили характерну листівку: «Україна хліборобна, Москві віддала хліб — сама голодна». Селянство пам’ятало невеличкий досвід самостійної України. Тому почало говорити про УНР.

—  Чи городян–робітників, яких посилали в село на «хлібозаготівлі», якось налаштовували проти селян?

— Їх переконували, що там класовий ворог, який не хоче віддавати хліб і через це у робітників перебої з харчуванням. Але документи ОГПУ доводять, що чимало робітників уникали такої роботи, ті ж, які поверталися на свої заводи, розповідали, що в селі чиниться жах. Коли Петровський приїжджав у 1928 році до Дніпропетровська, то робітники питали в нього, серед іншого: «Навіщо ви пограбували село?» та «Чому ви розмовляєте з нами російською мовою, адже партія здійснює політику українізації?».

— Чому історики говорять про якісь особливості голоду на теренах України у порівнянні з голодом 1930–х років у інших місцевостях СРСР?

— Видатний економіст, лауреат Нобелівської премії, дослідник феноменів голоду Амартія Сен помітив, що світова історія не знає прикладів голоду в демократичних країнах: він зазвичай уражає колоніальні території та країни, де панують диктаторські режими. Справді, колоніальна залежність і визвольні повстання визначили долю мільйонів людей, що загинули від голоду в британській Індії, зокрема у Бенгалії в 1942–43 рр. У комуністичному Китаї голод забрав мільйони людей в 1958—61 рр., під час так званого «великого стрибка». Голод 1983—85 рр. в Ефіопії за дивних причин охопив насамперед регіони, нелояльні до режиму Менгісту Хайле Маріама. Форсованою військово–промисловою модернізацією можна пояснити причини загальносоюзного голоду 1931–33 років. Однак в основі українського Голодомору 1932–33 є також і замаскований під гасла рівноправного Союзу специфічний «радянський тип колоніалізму», а також і цілеспрямовані дії сталінської влади для придушення опору. Тобто в Україні присутні й загальносоюзний фактор, і національний, колоніальний.

«Голод назвали «куркульською пісенькою»...

— То можна сказати, що тогочасні архівні документи свідчать про свідомий намір союзної влади знищити в Україні частину національно орієнтованої спільноти?

— Центр пильнував за протестами в Україні. Прояви «українського шовінізму» в партійних документах і документах ОГПУ нерідко представлялися як визначальні. Загрозу «змикання націоналістично налаштованої інтелігенції і куркулів» ОГПУ констатувало вже на початку сталінської «революції згори». Територія України була стратегічно важливою для СРСР. Тому з початком військово–промислової модернізації розпочалися й заходи «політичного готування тилу до війни». Тоді ж почали ліквідовувати небезпечний «актив». Згадаймо відомий лист Генсека 1932 року, де він ставить під сумнів лояльність до влади і більшості українських комуністів.

На певні висновки наводить і таке. У 1928–29 роках в Україні не було смертоносного мору, коли помирали мільйони. Але офіційно була створена комісія у складі Раднаркому УСРР, а також у Москві. Комісія планувала допомогу і навіть «допомагала» — якою була допомога, то вже інша річ. Комісія самим фактом свого існування засвідчила, що був голод. У 1932–му ж ніякої комісії створено не було, хоча голод був набагато страшніший. Урядові стало зрозуміло, що в 1932–му комісії краще не створювати: про український голодомор ніхто не мав знати.

— Тобто, в умовах голоду 1928–29 років була створена українська урядова комісія для надання допомоги голодуючим. Союзне керівництво теж ніби допомагало?

— Безперечно, але ці заслуги не варто перебільшувати. Голод в українському селі почався вже навесні 1928 року. А українська комісія з допомоги постраждалим офіційно почала діяти з великим запізненням, лише в листопаді. До того ж, якби не масоване вивезення продовольства з України, то селянство республіки не виявилося б таким беззахисним в умовах чергового неврожаю. Обсяги заявленої допомоги були скорочені союзним керівництвом майже вдвічі. Восени на один із партійних форумів до Харкова приїхав нарком торгівлі СРСР Анастас Мікоян. Усі з нетерпінням очікували від нього обіцянки про збільшення продовольчої допомоги. Замість цього нарком дорікнув українцям за «надмірну гостинність» — за надто товстий шмат хліба, яким його пригостили в буфеті, та виразно порадив Україні стати на шлях більшої економії.

Узагалі ситуація з наданням допомоги виглядала парадоксальною. Неврожай тією чи іншою мірою охопив усю Україну, офіційно ж постраждалим було визнано лише Степ. У межах самого Степу постраждалими визнавались лише окремі округи, у межах округ — лише окремі райони, у межах районів — лише окремі категорії населення — бідняцтво. Українська влада офіційно відмовилася від допомоги голодуючим, що її запропонував Фритьоф Нансен. Водночас вона скаржилася у Москву, що обсяги завезеного з РСФРР до України зерна пшениці перекриваються кількістю вивезеного хліба з голодуючої республіки. Навесні 1929 року зведення ОГПУ рясніли повідомленнями про масове опухання людей від голоду, про сплеск епідемій, випадки голодної смерті. Водночас ані українська, ані союзна влада офіційно факт голоду не визнавали. Ішлося лише про неврожай. Радянська преса перебільшувала обсяги допомоги й не соромилася друкувати карикатури, в яких голод називався вигадкою — такою собі «куркульською пісенькою».

 

ДОСЬЄ «УМ»

Людмила Гриневич

Народилася в Києві, де жили батьки й діди. 1986 року закінчила з відзнакою історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Кандидатську дисертацію захистила у «Львівській політехніці». Нині — старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ.

 

ВАРТО ЗНАТИ

Теза про «голод як спільне горе народів СРСР» уперше з’явилася в листопаді 1987 року в журналі «Комуніст». Наприкінці грудня того ж року цю тезу вже «від імені України» слухняно озвучив перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький. На той час заперечувати Голодомор уже було неможливо, бо завершувала роботу комісія при Конгресі США. Головним завданням нової політико–ідеологічної тези стало заперечення голоду 1932–33 рр. саме як геноциду українців.

 

ДОВІДКА «УМ»

Книга «Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933. Том перший: «Початок надзвичайних заходів. Голод 1928—1929 років» вийшла у видавництві «Критика» під патронатом Українського наукового інституту Гарвардського університету, Інституту критики, Канадського інституту українських студій, Українського інституту національної пам’яті та Інституту історії України НАНУ.

 

ІНШИЙ ПОГЛЯД

У переддень вшанування пам’яті жертв Голодомору, 27 листопада 2008 року, в УНІАН презентував свою книгу «Голод, голодомор, геноцид?» Марк Таугер. Головною ідеєю книжки, виданої в Україні за сприяння часопису «2000», є заперечення геноциду. Основою видання є різні статті, написані автором на тему голоду. Серед них — і стаття про урядову комісію для допомоги голодуючим українцям у 1928–29 рр. Разом із Таугером презентував свою книгу «Фашизм в Україні: загроза чи реальність» Дмитро Табачник. Марк Таугер — професор університету Західної Вірджинії (США). За освітою фізик, здобув фах історика.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>