Продавши свій розкішний «Мерседес» як останній атрибут «буржуйського життя», колишній начальник рибінспекції Генічеська Кирило Стремоусов змінив задушливий кабінет чиновника на захоплюючу подорож по країнах Латинської Америки. «Півтора року життя в екстремальних умовах Латинської Америки навчили мене любити свободу і свою Батьківщину, — зізнається Кирило. — Там я зміг зрозуміти сенс вислову революціонера Ернесто Че Гевари: «Краще я буду останнім індіанцем у Латинській Америці, ніж першим мільйонером у США».
А ще два роки тому Кирило Стремоусов із захопленням будував кар’єру процвітаючого чиновника.
— Незважаючи на швидкий кар’єрний злет, я був скутий по руках і ногах тією чиновницькою системою хабарів і «відкатів», що склалася в Україні, — говорить Кирило Стремоусов. — Я був вписаний у цю систему, як у матрицю: це змушувало мене брати хабарі, брехати і... боятися! Чим більше я заробляв грошей, тим сильнішим був страх. Я обертався в середовищі собі подібних: продажні чиновники, начальники міліції, прокурори... Так, я міг майже все собі дозволити, став важити понад 125 кілограмів. Але я не був щасливою людиною. Навпаки, з’явилися хвороби, яких раніше не було. Мені просто ніколи було радіти життю.
Промінявши «буржуйське» життя чиновника на вільні хліби, Кирило нарешті знайшов довгоочікуваний душевний спокій. Підсумок: мінус 45 кілограмів живої ваги і «чиста» від усіх хвороб медична картка.
— Кириле, у вас вийшло, як у Єсеніна: «Кину все, відрощу собі бороду і волоцюгою піду по Русі». Тільки ви для себе обрали Америку...
— У новорічну ніч 2011–го я загадав бажання знайти свою «країну обітовану» і це бажання здійснилося, — радіє Кирило. — Я мав автомобіль, тож вирішив його продати, а на ці гроші виїхати до Америки. На оформлення віз пішло трохи більше місяця. Божевільна мрія здійснилася: вже 14 лютого я сидів у літаку до Нью–Йорка. Мені відкрилася перспектива своїми очима побачити, як живуть люди в країнах Латинської Америки. Але не так, як це бачать звичайні туристи, а пожити в тих будинках, де вони живуть, скуштувати на смак їхню їжу та відчути їхній спосіб життя.
— Я подорожував по США майже чотири місяці, — продовжує свою розповідь Кирило. — Коли приїхав до Лос–Анджелеса, у мене на кредитній картці було 8,5 тисячi доларів. Але я свідомо поставив перед собою екстремальне завдання: вижити в чужому місті, витрачаючи лише тридцять доларів на місяць. Тому я не жив у престижних готелях і не харчувався в суші–барах. Жадаючи нових вражень, я ночував де доведеться — під мостами з місцевими бомжами, на пляжах. Та й харчі собі добував у найрізноманітніших місцях: починаючи від збору фруктів у міських садах і закінчуючи безплатними обідами в соціальних їдальнях...
— А чи є рiзниця між американським і українським бомжем?
— Ну, судіть самі. Американський бомж отримує допомогу від 12 до 30 тисяч доларів на рік (залежно від кількості дітей). Для них розроблено спеціальні програми, які передбачають для таких людей забезпечення житлом i харчуванням за рахунок держави. У США є цілі поселення афроамериканців, які не працюють ось уже в трьох поколіннях! Просто сидять вдома на допомогу. Це вельми відчутне ярмо для економіки США.
— А яке найпозитивніше враження від «країни обітованої»?
— У Лос–Анджелесі я купив свій супер–мотоцикл «Вулкан», майже такий самий, який був у самого Ернесто Че Гевари!
Потім за десять місяців Кирило Стремоусов проїхав на своєму мотоциклі через дев’ять держав: Мексику, Гватемалу, Гондурас, Нікарагуа, Еквадор, Коста–Ріку, Панаму, Колумбію і Перу. Мандрівникові довелося навіть пожити в гостинних представників народу майя. Коли в чоловіка виникали проблеми, на допомогу завжди приходили друзі–революціонери.
— Коли я проходив паспортний контроль на мексиканському кордоні або ночував у халупах простих селян у Гондурасі, то скрізь бачив портрети Ернесто Че Гевари: на стіні, на майках, на плакатах, на налiпках машин. Навіть на моєму мотошоломі є його зображення. Образ Че Гевари став іконою революції, — продовжує свою розповідь Кирило. — А в країнах Латинської Америки я щодня бував на заходах, де люди читають роботи Карла Маркса і вчаться, як правильно організовувати революції. У Мексиці мене часто запрошували на заходи, де розповідають, як ефективно вести страйк і проводити профспілкові збори. Ми зустрічалися на якихось «явочних квартирах», ходили по коледжах, роздавали листівки із закликами до революції та до повалення правлячого режиму, проти капіталізму в усьому світі.
— Напевно, в цих країнах жити ще гірше, ніж в Україні?
— У Гватемалі я зупинявся в будинках у людей, які з народження живуть без електрики і взагалі не знають, що таке мобільні телефони. Заради інтересу ходив навіть iз ними працювати на плантацію. Зарплату нам платили від 3 до 5 доларів на день. Усі зароблені мною гроші я чесно передав у фонд тієї сім’ї, у якої жив на той час.
— Вдалося побачитися з кимось із сучасних революційних діячів?
— У Гватемалі я запланував зустріч iз Рігобертою Менчу (правозахисниця, письменниця, борець за права корінного населення Гватемали, лауреат Нобелівської премії миру в 1992 році. — Авт.). Я зміг знайти її в столиці, але довгої бесіди не вийшло, бо існував мовний бар’єр.
А ось у Коста–Ріці я зустрів знаменитого емігранта з Росії Олександра Салтикова. Там він тримає кілька магазинів. Салтиков показав мені свій арсенал вогнепальної зброї, в який входить понад десять пістолетів різних марок. Є навіть автомат Калашникова і кілька різнокаліберніх пістолетів чеського виробництва. Так от, він казав, що самотужки застрелив п’ятьох бандитів! Суд його виправдав, оскільки Салтиков зумів довести, що захищав свій магазин. За його словами, у метушливій Коста–Ріці йому живеться краще і вільніше, ніж у Росії.
У Коста–Ріці Кирилу Стремоусову навіть вдалося вступити до національного університету на екзотичну спеціальність марксиста–соціолога.
— Я намагався розповісти студентам про українську Помаранчеву революцію, — каже він. — Але з’ясувалося, що про Україну там практично нічого не знають. Дуже мало інформації й про Росію. Зате коли вимовив «Я з Радянського Союзу!» — відразу побачив добрі посмішки на обличчях і зацікавленість в очах. Ось так: країна, що розвалилася більш як двадцять років тому, ще й досі має неабиякий авторитет у світі.
Повернувшись в Україну, Кирил Стремоусов написав книгу «Нотатки мотоцикліста, або По Латинській Америці слідами Че Гевари». А через кiлька місяців зустрів свою долю й одружився. Зараз його дружина Оксана чекає дитину.
Та головне — під час подорожей Кирило зрозумів, що батьківщиною для нього все одно залишиться Україна.
— Адже при всіх недоліках — це одна з найкращих держав, яку я бачив за своє життя, — каже 36–річний мандрівник. — І ви знаєте, побувавши у багатьох чужих країнах, я зрозумів, яка велика цінність — наша рідна мова. Оцінити красу й важливість української мови можна тільки після того, як кiлька місяців жив, ніби глухонімий, спочатку в англомовному, а потім і в іспаномовному середовищі. Я просто мріяв поговорити з кимось українською. Ми злочинно ігноруємо рідну мову, мало її цінуємо. І як би пафосно це не звучало, але мова — це душа нашої нації і нею необхідно пишатися.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
