Урок з особливими потребами

04.03.2010
Урок з особливими потребами

У звичайній школі неповносправна дитина має значно більше можливостей для навчання. (Фото з сайту daebrest.org.)

Інклюзивна школа стане реальністю

З підозрілістю ставлячись до реформ за європейським зразком, ми ще кілька років тому міркували: як почуватиметься дитина в інвалідному візку у стінах загальноосвітньої школи? Як до цього поставляться її однокласники і батьки? Що скажуть педагоги? Сьогодні, спостерігаючи результати роботи експериментальних шкіл, фахівці дійшли висновку: інклюзивна освіта (спільне навчання неповносправних і здорових дітей) потрібна нашому суспільству. Гуманність, толерантність, визнання рівного доступу кожного до освіти — такі загальнолюдські «плюси» інклюзиву. Але, як відомо, будь–яка хороша ідея може бути зведена нанівець, якщо не створені умови для її втілення.

Довга дорога до «чуйних класів»

Тож редактори авторитетного і популярного серед освітян видавництва «Шкільний світ» зібрали на «круглий стіл» тих, хто перебуває «на передовій» інклюзивного навчання — психологів, соціальних педагогів і дефектологів, щоб обговорити нагальні питання впровадження нового проекту. «Кожна дитина, незалежно від свого фізичного стану, має право на освіту. Але як їй надати це право і наскільки ми готові і чи готові взагалі це зробити? — пояснює мету «круглого столу» його ініціатор Тетяна Шаповал, редактор газети «Психолог». — Цю проблему треба вирішувати якнайшвидше, тому що у вересні Міністерство освіти видало наказ про план дій щодо запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на 2009—2012 роки. Отож часу в нас залишилося небагато. А проблемних питань чимало». Директор Українського науково–методичного центру практичної психології і соціальної роботи Віталій Панок окреслив їх так: «Перше — неготовність навчальних закладів прийняти дітей з особливими потребами, починаючи з організації фізичного простору до навчально–методичної літератури. Друге — неготовність наших педагогів до викладання для дітей з певними обмеженнями. Третє — соціально–психологічні проблеми. Коли дитина з вадами перебуває у звичайному класі, виникають проблеми несприйняття її однокласниками та їхніми батьками, відомі випадки цькування, відторгнення. Буває, що батьки однокласників інваліда вимагають від керівництва школи перевести його до іншого закладу».

Для навчання дітей–інвалідів у нашій державі існує система спеціалізованих шкіл, дитячих садків та інтернатів. Розуміючи, що батьківська любов і увага для неповносправної дитини життєво необхідна, українські батьки йдуть на відчайдушні кроки, аби залишити дитину в сім’ї й уникнути інтернату. Відомий випадок, коли мама дитини–інваліда носила дитя до школи на руках. Це тривало до п’ятого класу, поки у жінки вистачало фізичних сил. Після того дитина навчалася вдома за індивідуальним планом, хоча так мріяла спілкуватися з однолітками. Ті батьки, які мають можливість, везуть дітей на навчання за кордон. Адже там ставлення суспільства до них інше. Та й умови для навчання кращі. Починаючи з можливості дістатися до школи в міському транспорті й до обладнання пандусами навчальних приміщень і навіть туалетів. Нам про це поки що доводиться лише мріяти.

Але якщо для забезпечення інклюзивного навчання одній дитині достатньо вирішити проблему архітектурної доступності, то дитині з розумовою відсталістю й вадами слуху чи зору необхідне спеціальне обладнання, література і помічник (ресурсний педагог або асистент учителя). І хоча цю роль може виконувати навіть мама дитини, кадрове питання в організації інклюзивного навчання залишається актуальним. І стосується воно не лише асистентів учителя, а й самих педагогів. «Не кожен педагог готовий до роботи в класі, де є діти з певними фізичними обмеженнями», — вважає Наталя Євдокимова, кандидат психологічних наук. Окрім традиційно професійних чеснот, їм мають бути притаманні гнучкість, толерантність, уміння працювати в команді і вести урок у присутності інших дорослих.

«Основне гасло інтегрованої освіти — від інклюзивної школи до інклюзивного суспільства», — вважає Алла Колупаєва, заступник директора Інституту спеціальної педагогіки Академії педнаук України. Саме тому важливою умовою успішного інклюзивного навчання є робота психолога з батьками й учнями «змішаних» класів. Пані Алла розповіла, що в інклюзивних експериментальних школах батьки здорових учнів спочатку масово забирали дітей і переводили їх до інших, неінклюзивних колективів. Через кілька років ситуація змінювалася: спостерігався наплив дітей до таких класів, де панують тепла довірлива атмосфера, толерантність, чуйність.

А скільки ж їх, школярів–інвалідів?

Єдине питання, в якому Міністерство освіти й фахівці–практики не знайшли точок дотику, — це статистика. Як виявилося, реальна кількість дітей–інвалідів в Україні і та, яку оприлюднило Міносвіти (1, 5% або 135 тисяч), відрізняється майже в десять разів. Алла Колупаєва зауважила, що її як представника спільноти соціальних педагогів ця цифра здивувала, оскільки не відповідає світовим показникам, які сягають 10—15 відсотків. «Не секрет, що в Україні важко зібрати достовірні дані, бо занадто багато в них усереднених цифр. Дані, які ми зібрали завдяки психолого–медико–педагогічним консультаціям, свідчать про інше: у нашій країні таких дітей понад мільйон, тобто 12,2 відсотка, що відповідає світовим показникам. На думку пані Колупаєвої, така розбіжність пояснюється як відсутністю повного державного обліку дітей з особливостями психо–фізичного розвитку, так і міжвідомчими бар’єрами: «В Україні, окрім навчальних закладів, представлена широка палітра реабілітаційних центрів і медустанов, які надають допомогу дітям–інвалідам: у системі Міносвіти їх 40, Мінпраці — 298. Такої широкої системи надання допомоги дітям з обмеженими можливостями ніде у світі немає. Однак міжвідомчі інтереси, неузгодженість, статистична неточність не дають змоги допомагати дітям спільними зусиллями. Наприклад, коли дитина перебуває у спеціалізованому інтернаті, вона має пільги (харчування, медичне обслуговування тощо). Як тільки вона потрапляє до державної школи, то ці пільги втрачає. Необхідно, не руйнуючи існуючу систему спеціальних установ і реабілітаційних закладів, перепрофілювати й усунути кордони між масовою і спеціальною освітою».

Інклюзив як альтернатива палаті №6

«Ключова проблема інклюзивної освіти — визначити, кого до неї можна допустити», — додає Антоніна Обухівська, завідувач Центральної психолого–медико–педагогічної консультації (ПМПК). Напевно, у цих словах є сенс. Але є й інша сторона медалі. ПМПК — це установа, яка для дитини–інваліда та його батьків — усе. Адже від її вердикту залежить подальша доля маленької людини. Володимир Петровський, голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів, з яким я обговорювала результати «круглого столу», з болем сказав: «У цих комісіях сидять не психологи, а грубі й бездушні люди, які покалічили сотні життів. Вони не знають, як треба поводитися з інвалідами різних нозологій. Приходить на комісію схвильована дитина — вони тиснуть, засипають її запитаннями, а потім, не давши і слова сказати, ставлять свій діагноз — клеймо на все життя. Цей вердикт потім дуже важко оскаржити, бо жоден фахівець не захоче свідчити про некомпетентність колеги. Зробити це вдається лише одиницям матерів, які кладуть на це життя. Дехто ставить хрест на дитині, погоджується відправити її до інтернату, а потім часто взагалі відмовляється від неї. Коли ж така «забита» дитина приходить до інклюзивної школи, хороший психолог і доброзичливі педагоги бачать, що у неї є перспектива. Проходить якихось півроку — і маленького учня не впізнати».

Водночас Антоніна Обухівська запевняє: «ПМПК сьогодні надзвичайно змінилася. Ми зламали усі стереотипи. Сьогодні ми — адвокати дітей і їхніх батьків, тому що допомагаємо захищати їхні права. Це важко, адже ми маємо дотримуватися старих приписів і водночас враховувати сучасні тенденції, які ще тільки декларуються, але не відображені в законі». Пані Антоніна каже, що всі її колеги «за інклюзив». Але ефективна робота комісій гальмується кадровим питанням. Наприклад, у Донецькій області — 600 тисяч дітей–інвалідів. В обласній комісії — 5 осіб. «Чи можуть вони фізично охопити увагою всіх? Ці люди і так проводять у виїзних засіданнях більшу частину свого життя. В області функціонує 50 районних комісій, але вони паперові і складаються не з фахівців. Я вжахнулася, коли побачила, хто працює в них», — каже пані Обухівська.

Отож проблем із втіленням концепції інклюзивної освіти немало. Але уже той факт, що їх порушують самі фахівці, небайдужі до долі дітей і долі реформи, дуже обнадіює.

 

ДО РЕЧІ

Ще одна умова впровадження інклюзивної освіти — створення сприятливого законодавчого поля. «Два–три роки тому почалася розробка Закону про спеціальну освіту, — каже Юлія Найда, керівник українсько–канадського проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими проблемами в Україні». — На жаль, на сьогодні цей закон знятий із порядку денного, а йдеться тільки про внесення змін до вже чинних законів, які ми порівняли з міжнародними документами і виробили низку рекомендацій. Вони стосуються власне змін і розроблення спеціальних положень (про інклюзивну школу, про ту людину, яка буде супроводжувати дитину–інваліда до школи тощо). Вимагає доопрацювання Положення про медико–психологічну консультацію».

 

А ЯК У НИХ?

У польському місті Гнєзно освітня система побудована таким чином, що хвора дитина від народження включена в систему навчання разом зі здоровими ровесниками. Ця система включає в себе садочок, загальноосвітню школу, гімназію, установу післягімназійної освіти та спеціальний шкільний осередок для дітей та молоді з різним ступенем психічних відхилень. У цих закладах є пандуси й окремі туалетні кімнати для маленьких інвалідів. У лекційних та ігрових кімнатах парти та меблі розташовані так, щоб і дітям, і педагогу було зручно пересуватися. Для занять лікувальною фізкультурою є спеціальні реабілітаційні та терапевтичні кімнати. Кожна установа має психолога, логопеда та реабілітолога.

  • За що воюємо на Донбасі?

    У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>

  • «Ми розробили тести, здатні розпізнати справжнього вчителя»

    Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>

  • Майбутнє пам’яті

    Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>

  • «ХНУРЕреволюція»

    Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>

  • Луцький уже йде на посадку?

    Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>

  • Усе почалося з Брейгеля...

    Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>