Тамара Єрофєєва: Переїхавши до Лас–Вегаса, я теж трохи виграла в казино

Уболівальникам завжди цікаво дізнатися, як склалася доля відомих спортсменів після завершення виступів у великому спорті. У радянський час навіть існувала газетна рубрика — «Куди йдуть чемпіони». Щоправда, вибір у тодішніх атлетів був досить обмежений — як професійно (більшість ставали тренерами), так і територіально (про роботу за кордоном можна було лише мріяти). Інша річ — тепер: колишніх зірок українського спорту можна зустріти мало не в усіх куточках земної кулі, від Аляски до Австралії.

Відома в минулому гімнастка–«художниця», екс–чемпіонка світу Тамара Єрофєєва облаштувалася в Лас–Вегасі — знаменитому місті посеред пустелі Невада, де так багато казино, проте донедавна не було жодної школи чи клубу з художньої гімнастики. Журналіст «УМ» поспілкувалася з колишньою киянкою по інтернету і з’ясувала чимало цікавого.

Кохання — це дзеркало

— Тамаро, то як ти опинилися у столиці грального бізнесу?

— Після завершення спортивної кар’єри я два роки працювала в турі Cirque Du Soleil (все­світньо відомий «Сонячний цирк» , що базується в Монреалі й має філії в багатьох містах Канади й США. — Авт.). До речі, моєю партнеркою там була срібна призерка Олімпіади–2000 білоруска Юлія Раскіна. Коли контракт закінчився, мене запросили до Лас–Вегаса — у програму під назвою «V (The Ultimate Variety Show)» . В ній я задіяна й нині.

Найгарячіша пора в нас — це дні різдвяних свят, коли ми маємо по три виступи щодня. Наприкінці 2007 року разом зі мною в новорічних гала–виставах брав участь цирковий гімнаст Стоян Мечкаров. Болгарин за національністю, він разом із батьками переїхав до Америки, ще коли був дитиною... Ми покохали один одного. За декілька місяців Стоян запропонував мені руку й серце. Весілля святкували теж тут, у Лас–Вегасі... І відтоді я щодня дякую Богові за те, що дав мені такого чоловіка. Бо людини, добрішої за Стояна, я в житті не зустрічала. Він буквально носить мене на руках.

— У жіночих журналах час від часу виникають дискусії на тему «Що краще: кохати чи бути коханою?» А як на це запитання відповідаєш ти?

— Мені запам’яталася фраза з одного американського фільму: «Кохання — це дзеркальне відображення почуттів двох людей». Тобто наскільки любиш ти сама, настільки любитимуть і тебе. Можливо, не всі погодяться з цим законом, але в нашій сім’ї все базується на ньому. Якщо я дивлюся в чоловікові очі й бачу там повагу, довіру й любов, то моє серце випромінює такі ж почуття. А після народження сина (це сталося зовсім недавно, 9 жовтня 2010 року) наше кохання тільки зміцнилося.

— Як тобі вдалося так швидко повернути спортивну форму?

— Я повернулася на сцену через півтора місяця після пологів. Напевно, маю завдячувати моїй конституції — я не надто поправилася за час вагітності. Друзі жартували, що можу одразу з лікарні йти на сцену.

Узагалі, колишні гімнастки досить легко тримають вагу. Одразу після завершення активних тренувань багато хто поправляється, бо після стількох років «суворого режиму» хочеться їсти «все, і побільше». Але це швидко минає — як–то кажуть, «коли не забороняється, то не так уже й хочеться»... Я сама їм небагато й віддаю перевагу здоровій їжі. Фаст–фуди обходжу десятою дорогою.

Що дешеве у Лас–Вегасі? Фізкультура

— До речі, про фаст–фуди. В Америці дуже багато товстих людей. Чи немає тут парадоксу: з одного боку, саме у Штатах виникли такі оздоровчі види фізкультури, як аеробіка, фітнес, пілатес тощо, і пропаганда здорового харчування теж почалася звідти, а з іншого — пересічного американця за вуха не відтягнеш від гамбургера з чізбургером...

— Товстуни тут, справді, трапляються на кожному кроці. Суспільство, треба зазначити, усвідомлює цю проблему й намагається з нею боротися. В Америці, порівняно з іншими країнами, дуже дешеві фізкультурно–оздоровчі послуги. У Лас–Вегасі місячний абонемент у фітнес–центр коштує всього 20 доларів. Натуральні, без «хімії», продукти при бажанні теж знайти можна, тож сам вирішуй, що їсти, як жити і яким бути — струнким чи гладким.

Загалом американський спосіб життя мені подобається саме свободою вибору. Це справді вільна країна. Хоч що роби (в рамках закону, звісно), ніхто тебе не засуджуватиме. Сусіди ніколи не лізуть у твоє особисте життя, як це часто буває в нас. Тут усім абсолютно однаково, як ти одягнений. Навіть якщо вийдеш у магазин в піжамі, ніхто не подивиться на тебе косо.

— Лас–Вегас насамперед асоціюється з ігровим бізнесом. На характері місцевих мешканців якось позначається те, що вони живуть у місті, де панує азарт?

— Більшість відвідувачів казино — приїж­джий люд. Лас–Вегас, до речі, посідає перше місце у світі за кількістю туристів. Тож грошики в казино спускають насамперед вони. Хоча серед мешканців міста теж вистачає хворих на «ігроманію». На місцевих теле– й радіоканалах постійно рекламують усілякі методи боротьби з цією хворобою. Є навіть такий термін — gambling problem (від англійського «gamble» — азартна гра)...

Сама я колись пробувала грати. Навіть виграла 160 доларів. Але тепер не граю — мені це просто не цікаво. Ризику й азарту, через які я пройшла у великому спорті, гадаю, вистачить на все життя.

Пам’ятай про хороше, а погане забудь

— Розкажи трохи про свою роботу в шоу — це просто танець чи виступ із якимсь гімнастичним предметом?

— Я маю сольний номер — з обручем. Точніше, з кількома. На художню гімнастику це не надто схоже — я в основному кручу обруч ногами, а не руками. Взагалі розповідати про шоу — невдячна справа. Шоу треба бачити. Декорації, музика, світло, самі номери — все компонується так, щоб приголомшити глядача. В Лас–Вегасі, до речі, дуже багато програм, що поєднують цирк і театр — вони тут набагато популярніші, ніж класичні бродвейські мюзикли. Найдивовижніше шоу, яке я бачила, поєднувало роботу артистів на землі, в повітрі й під водою.

— У спорті надзвичайно велике значення має так званий «старт–плюс» — уміння спортсмена зібратися перед виступом, аби показати максимальний результат. А в сценічній діяльності цей фактор багато важить?

— Звісно, ти маєш бути в гарній формі. Не лише фізично, а й емоційно, адже для артиста головне — «завести» публіку. Але тут немає такого стресу, як у спорті. Чесно кажучи, я вже давно відвикла від атмосфери постійної «боротьби за існування», на якій тримається великий спорт. Озираючись на роки, проведені в гімнастиці, я насамперед згадую приємні миті — виступи на чемпіонаті світу 2001 року, на «Європі–2002», на Універсіаді–2001. Згадую свої улюблені програми, костюми, в яких виступала, цікаві поїздки і знайомства. А про неприємне стараюся не думати. І це мені вдається.

— Чи стежиш ти за тим, що зараз відбувається в художній гімнастиці?

— Результати принаймні головних стартів — чемпіонатів світу, Європи, Олімпіад — відстежую обов’язково. В інтернеті можна дивитися навіть відео. А по американському телебаченню художню гімнастику практично не показують — тут цей вид спорту непопулярний.

— Чому? Адже, наприклад, спортивна гімнастика в США має досить високий рейтинг.

— Головна причина, напевно, в тому, що американські «художниці» не беруть участь у боротьбі за нагороди на чемпіонатах світу й Олімпійських іграх. А якщо немає медалей, то увага ЗМІ відповідна. А реклама в Америці — це все. Бейсбол і американський футбол цілодобово присутні в телевізорі, тож і інтерес з боку суспільства величезний. Хоча європейцям ці ігри здаються малоцікавими. Тобто виходить замкнене коло: ТБ показує те, що має популярність, а популярним є те, що показують...

У Лас–Вегасі, до речі, лише в цьому році планується відкрити перший у місті клуб з художньої гімнастики. Принаймнi я на це сподіваюсь.

— Відтоді, як ти завершила виступи, художня гімнастика, на твій погляд, зазнала якихось суттєвих змін?

— Якщо порівнювати гімнастику початку 90–х і 2000 року, то надто великої різниці немає. А от упродовж останнього десятиліття — з 2001–го по 2010 рік — відбувся величезний стрибок у складності програм. Насамперед ускладнилися елементи в роботі тілом. Коли я іноді переглядаю свої виступи, то розумію, що це вже «стара гімнастика». Гадаю, саме з цієї причини Ані Безсоновій було складно змагатися з більш юними спортсменками — все–таки її база закладалася ще в «старі» часи.

— А що ти думаєш про «тотальне» домінування на міжнародній арені представниць Росії?

— На мій погляд, російські «художниці» на сьогодні дійсно є кращими. Мене дивує інше. Яким чином у вісімку найсильніших гімнасток світу потрапляє, наприклад, гімнастка з Польщі, котра за всіма показниками поступається українкам Аліні Максименко та Анні Різатдіновій? Парадокс... Також я не зовсім розумію мету повернення у збірну Наталії Годунко. Адже медалі їй навряд чи світять. Утім це її справа. Прикро лише, що своїм поверненням вона перейшла дорогу тій самій Ані Різатдіновій, котра в фіналі ЧС–2010, я переконана, виступила б набагато краще, ніж Наташа.

Спілкуються люди, а не нації

— Твій чоловік — болгарин. Болгарські «художниці» завжди були (та й зараз є) сильними суперницями для українок. У вас немає сімейних суперечок із цього приводу?

— Ми вболіватимемо за найдостойніших. Загалом, я не належу до тих, хто завжди й в усьому підтримує тільки «своїх». І ніколи не систематизую людей за національною (расовою, релігійною чи ще якоюсь) приналежністю. Для мене важлива сама людина, а не її національність.

«Із бабусями — надійніше»

— Якою є мова спілкування у вашій сім’ї?

— Стоян добре знає російську. Коли до нас приходять знайомі, котрі російської не розуміють, то переходимо на англійську. Іноді Стоян запитує, як те чи інше слово буде по–українськи. І мене вчить болгарській мові. Тож сім’я у нас справді інтернаціональна. Влітку плануємо разом відвідати і Болгарію, й Україну.

— В Україні й, особливо, Росії «чужинців» недолюблюють. До Америки ж приїжджає незрівнянно більше люду — з усіх усюд, з різним кольором шкіри й дуже несхожими уявленнями про культуру. Невже з боку американців зовсім немає неприязні до «новоприбулих»?

— Особисто я ні з чим таким не стикалася. Все–таки Америка — країна іммігрантів, до «інакших» ставлення тут дуже толерантне. Якщо ти вмієш щось робити добре, то американцям байдуже, звідки ти приїхав і який у тебе колір шкіри. Тут, як ніде, захоплюються людьми талановитими й працьовитими, котрі всього досягли самотужки.

— Як звати вашого малюка, і хто його доглядає, коли ви з чоловіком на роботі?

— Синочка назвали Олександром. Ім’я спеціально вибирали таке, щоб було звичним і в Америці, і в Україні, і в Болгарії. За няньок у нас зараз батьки Стояна. Вони обоє циркові артисти, тож добре розуміють наші проблеми. Згодом їм на зміну мають приїхати з Києва мої батьки, за якими я страшенно сумую. Звісно, в Америці добре розвинений «інститут няньок». Але рідні бабусі й дідусі, як на мене, набагато надійніші.

МРІЇ ГРАЦІЇ

— Тамаро, в уяві багатьох Лас–Вегас — це таке собі місто–мрія, зведене посеред пустелі Невада. Ти в цьому місті живеш — маєш цікаву роботу, чудову сім’ю, гарний будинок. А про що тобі мріється?

— Ну, простір для мрій є завжди. Я, наприклад, дуже хотіла б відкрити в Лас–Вегасі свій клуб із художньої гімнастики. Також у нас із чоловіком є спільна «рожева мрія» — створити власне шоу. В принципі, плани ці абсолютно реальні, треба просто докласти багато праці і зусиль.

Але зараз головна моя турбота і радість — це синочок. У мене в житті було багато цікавих і хвилюючих моментів. Проте жодні перемоги й медалі не порівнювані з почуттями й враженнями, які дарує материнство.

Світлана ГОНЧАРУК

ДОСЬЄ «УМ»

Тамара Єрофєєва

Одна з кращих українських гімнасток–«художниць» кінця 90–х — початку 2000–х років.

Народилася 4 березня 1982 р. в Києві.

Чемпіонка світу 2001 р. у багатоборстві, командній першості та вправі зі скакалкою. Входила до складу збірної України, яка виграла «золото» ЧС–2002 у груповій вправі зі стрічками. Неодноразова призерка чемпіонатів Європи в багатоборстві, командній першості та окремих видах. Переможниця етапів Гран–прі та Кубків світу. Неодноразова чемпіонка України. На Олімпійських іграх 2000 р. посіла шосте місце в багатоборстві.

Перший тренер — Галина Дорошенко. У збірній тренувалася під керівництвом Альбіни та Ірини Дерюгіних.

З 2004–го по 2007 рік працювала в монреальському «Сirque Du Soleil». Із 2007 р. постійно мешкає в Лас–Вегасі (США), працює в шоу–програмі.

Одружена. Має тримісячного сина.