Микола Коханівський: Для революції нам не вистачає мітингу на 50 тисяч

21.01.2011
Микола Коханівський: Для революції нам не вистачає мітингу на 50 тисяч

Микола Коханівський прагне заразити своїм радикалізмом маси. (Фото з архіву «УМ».)

Якщо слово «напалм» кинути у веб–пошук, висвітиться безліч статей, із яких можна дізнатися про спосіб його виробництва. І вже за саму таку цікавість, зафіксовану в кеш–пам’яті комп’ютера, вас можуть підозрювати у терористичній діяльності. Принаймні глава МВС Анатолій Могильов минулої п’ятниці з трибуни парламенту назвав одним з аргументів допиту журналістки–блогерки Олени Білозерської наявність у її комп’ютері інструкції з виготовлення вибухової речовини.

Протягом останніх тижнів українська міліція затримала близько півтора десятка націоналістів. Більшість із них пов’язують із руйнацією статуї Сталіна в Запоріжжі або у зберіганні зброї (здебільшого йдеться про членів ВО «Тризуб»).

Масові затримання націоналістів, серед яких, крім «тризубівців», і члени партії «Свобода», і позапартійні особи, викликали протест опозиційних активістів, митців та інших небайдужих. «Я патріот. Це злочин?», «Я також ненавиджу Сталіна. Я злочинець» — із такими гаслами відбулися пікети під МВС та адміністрацією Президента.

Один із найяскравіших промовців на цих акціях протесту — Микола Коханівський, відомий руйнацією пам’ятника Леніну на Бессарабці в Києві. У своїх виступах активіст Конгресу українських націоналістів називає Януковича «гопником», а Могильова — «новітнім опричником». Попри те, що Микола досі підсудний і перебуває на підписці про невиїзд, він не зупиняється у своїй радикальності. Наразі його мета, як він каже, — згуртувати українців до боротьби, а вже потім — діяти.

Слова Коханівського — по суті, вияв настроїв певної патріотичної частини українського суспільства, яка вже не є такою гуманною, як під час Помаранчевої революції, а дедалі частіше замислюється про силові кроки задля зміни влади.

 

«Більшість промовців на мітингах жують соплі»

— Миколо, ти віриш, що українці зараз готові до радикалізму і революції?

— Українці об’єднуються за годину до розстрілу. Я впевнений, що відлік уже пішов. Бо всі бачать небезпеку. Сьогодні затримані «тризубівці» — це наші герої, наш прапор. Вони сидять у буцегарні, але вірять у свою Україну і не зламаються. Ми ж мусимо битися до кінця за них, щоб вони опинилися на волі, і готувати ту велику справжню вольову національно–визвольну революцію. Впевнений — вона буде в цьо­му році. Мусимо її зробити, поки ця влада не закріпилася.

— Правоохоронці говорять про провокації, які готують опозиційні радикальні сили вже на мітинг 22 січня, можливі штурми тощо. Але минулої п’ятниці під адміністрацією Президента ваша акція пройшла мирно. Чому ви не виправдовуєте надій міліції?

— На акції було 200 людей і приблизно 200 правоохоронців навколо. Із тих двох сотень із нашого боку готові битися щонайбільше 30 осіб. А щоб виправдати «надії правоохоронців» на ділі, мені потрібно, як мінімум, тисяч 50 людей на мітингу. Із них буде битися три тисячі, і ми поб’ємо і захопимо владу.

— 50 тисяч зібрати не так легко. Попри свою радикальність, ви готові чекати, поки нарешті ті півсотні тисяч визріють?

— Я терплячий. Хоча, думаю, якщо було б 10—20 тисяч, я б усе одно поліз битися. Ну як це було на протесті проти харківських угод (пікет під Верховною Радою 27 квітня 2010 року, під час якого Коханівський брав участь у сутичках із міліцією. — Ред.).

— Але, певно, щоб зробити революцію — радикальну, а не «оксамитову» — не потрібні тисячі. Кілька десятків осіб теж може радикальними діями вплинути на ситуацію…

— От влада так і думає. Тому й посадили «тризубівців», а вони були готові практично до будь–яких дій, щоб знести цю владу і встановити режим націократії. Зараз навколо себе я не бачу і кількох десятків тих, які б реально взяли зброю і почали стріляти у владу та захоплювати якісь приміщення. На сьогодні це нереально.

А ще офіційні політики, які, навіть коли буде 100 тисяч людей, на штурм не підуть, а обмежаться резолюцією.

—  Із боку правих сил і націонал–демократів можна часто почути, що ті, хто сьогодні рветься на штурм, — це звичайні провокатори. Чи ви відчуваєте себе провокатором? Чи вважаєте, що радикалізація не дорівнює сьогодні провокації?

— Так говорять, ті, хто ще з 1990 року кричать про злочинність влади й обмежуються лише гнівними резолюціями та зверненнями. Але, коли влада їм дається з неба, вони здають її ворогам української нації. Так кричать ті люди — відомі письменники і поети, які насправді ні на що ніколи не наважаться, лише сидіти у своїх кабінетах, роздумувати про Україну і лаяти один одного.

Я думаю, зараз настав час інших людей. Бачу це по реакції на мої виступи. Я виступаю на всіх великих мітингах, і всі мені кажуть, що я говорю правильні речі.

Більшість промовців на мітингах жують соплі і говорять ні про що. Натомість треба відчувати настрої народу. А вони революційні. Я вірю, що та революція, яка вибухне, викарбує справжніх вождів. Які будуть бачити далі, будуть рішучими, сміливими, незламними і жорсткими.

«Спершу — захоплюємо урядові будівлі, потім — створюємо революційний провід, трибунал,
гвардію захисту»

— Уявімо, що от ви плануєте штурм, захоплюєте приміщення АП, а що далі?

— Беремо всі будівлі, урядові структури, створюємо революційний провід. Одразу ж з усіх, хто брав участь у штурмі, формуємо національну гвардію. Тут же створюємо революційний трибунал і починаємо національну диктатуру — встановлювати свій порядок у своїй країні. Тобто ми маємо знешкодити і викинути з України всіх тих, хто зараз при владі. Далі — створюємо свою вертикаль.

Тобто ми бачимо три засадничі речі революції — провід, трибунал і гвардія. Кожна революція лиш тоді чогось варта, коли вона вміє захищатися. Далі будуємо націократію в країні — нічого вигадувати не треба. У Миколи Сціборського все описано.

— Але чи можна змінити систему, змінивши тільки чиновників?

— Можна. Як це, зазвичай, робиться в революціях. Як казав Бандера, береш кадри, кидаєш у боротьбу, боротьба вишколює кадри і розгортає їх, і їх стає ще більше. Тобто ми будемо брати звичайних людей — те, чого не робив Рух у 90–х роках, а пішов на домовленості, бо, бачте, в нас немає людей. А тоді молоді хлопці приходили і казали: ми хочемо очолювати, хочемо обіймати посади. Натомість рухівці чомусь віддавали посади комуністам, які нібито змінилися. А ми зараз готові довіряти великі посади молодим людям, національно свідомим. Звісно, ми будемо проводити контроль жорсткий і питати за те, що їм доручено. Але ми будемо це робити — інакше революція не вдасться.

— Але, все–таки, держава — це велика машина, керувати нею мають фахівці…

— Повторюю, в Бандери не було кадрів, він брав тих, хто є, і кидав їх у боротьбу. І вони розгорнули боротьбу до масштабу Західної України. Такі кадри й будуть потім керувати.

Я вже бачив багато фахівців, які прогинаються під будь–яку владу і будь–яку посаду. І країна не рухається. А як зробив Саакашвілі: він поставив молодих людей, не обов’язково фахівців, він сам дивився, хто найбільше говорив про Грузію. У кого були любов і бажання — тих він і ставив. Отак і ми будемо. Досвід прийде, якщо є бажання щось міняти у своїй країні, служити їй вірою і правдою.

— Миколо, чи, на вашу думку, зараз реально щось змінити легальною боротьбою, зокрема через прихід до парламенту?

— Ні. Бо результати можна прорахувати ще до виборів. Ті, хто має державний і адміністративний ресурс, ті, хто зараз при владі, — вони ці переваги чудово використовують. Їм не йдеться про добробут народу — їм ідеться, щоб залишатися при владі. І їм це [за підсумками виборів] вдасться. У них завжди буде більшість мандатів, бо в них є весь ресурс — бюджет, люди на місцях тощо.

«Нищити пам’ятники вже є кому й окрім мене»

— Як ви оцінюєте підрив пам’ятника Сталіну? Гадаєте, це справа ваших сподвижників чи провокація?

— Я не дуже вірю у версію, що це зробив «Тризуб». Це більше нагадує якусь провокацію, і навіть не з боку нашої міліції. Я думаю, це рухи з Півночі, щоб загострити ситуацію і в такий спосіб підтримати цю владу (Януковича). І допомагати їй. Бо в країні безробіття, економічне зростання не передбачається, вже є передреволюційні настрої. Тому треба цю хвилю перебити іншою. Наприклад, репресіями. І заодно вбивають двох зайців: лякають радикально налаштованих та водночас замовчують про соціальні проблеми.

— Тобто це типова інформаційна війна?

— Так, але для України вона програшна. Бо вони (проросійські сили. — Ред.) всім керують, всі канали подають інформацію так, як їм треба подати, патріотів виставляють божевільними фашистами, які кидаються на пам’ятники і тільки те й роблять, що з автоматами вештаються по Західній Україні.

Так довго тривати не може — вони нас задавлять. Тому треба сподіватися, що український народ повстане у відповідь.

— Але ви сьогодні підтримуєте такі акції щодо пам’ятників? Чи після Леніна не планували ще когось гучно пошкодити?

— По–перше, це вже є кому робити й окрім мене. Якщо слідкуєте за новинами по Україні, то час від часу б’ють [статуї більшовицьких вождів], і слава Богу. А мені пафосно виходити і знову бити — якось по–дурному вже буде виглядати.

Я зараз вже говорю про інше — про революційні дії, захоплення, штурм. І я вважаю своїм зав­данням збурити народ. Це буде конкретніше, ніж ті пам’ятники. Якщо не скинути цю владу, вона все одно поновлюватиме, ці статуї.

Бо це її символи. Скільки б ми не били, у них вистачить сил відновити ідолів. А ми лише за це будемо сидіти [за ґратами].

— Миколо, от ви поставили перед собою таку глобальну мету. Що, крім участі в мітингах, зараз робите? Тобто як виглядає буденний день націоналіста, який хоче зробити революцію?

— Ми зустрічаємося, про це говоримо. Але моя діяльність є більш публічною — постійні заяви, в тому числі в пресі, про те, що треба штурмувати і відбирати владу, після чого жорстко карати. Тобто хочу це посіяти в народ — як даність. Щоб в один момент це все спливло і пішло…

 

СПРАВА ЛУЦЕНКА

— Миколо, сьогодні вас і ваших однодумців не видно на акціях підтримки ув’язненого екс–міністра Луценка. Маєте на нього якось образу?

— Свого часу Луценко не закрив справу щодо [бійки під АП] хлопців 9 березня 2001 року. Він дуже пафосно махав з екранів кайданками, казав, що посадить усіх олігархів, але наразі вийшло, що сидить він. Луценко мусив робити для України те, що робить зараз влада проти України. Він цього не зробив, то яке може бути співчуття? І за нього, коли він був міністром, я проводив теж багато акцій, і я пам’ятаю, як тоді поводилася міліція. Нас так само забирали, а лівих ніколи не чіпали.

 

ФАКТИ БІОГРАФІЇ

Микола Коханівський народився 1971 р. на Запоріжжі.

До 32 років розмовляв російською мовою. Мав на місцевому базарі невеликий власний бізнес. Зрештою, за його словами, вирішив усе закинути і їхати в Київ для громадської і політичної діяльності.

«Коли зібрався їхати до Києва, працювати і до боротьби ставати, то вирішив, що більше російською розмовляти не буду. І вже в Мелітополі на вокзалі з квитком в руках остаточно перейшов на українську. І з того часу російською не говорив».

Мешкає в Києві. Член Конгресу українських націоналістів.

За пошкодження молотом пам’ятника Леніну в Києві 30 червня 2009 р. Коханівському інкримінують ст. 296 ч. 2 Кримінального кодексу (групове хуліганство).