«Не хочу їхніх подарунків, хоч би золото там лежало»

10.03.2011
«Не хочу їхніх подарунків, хоч би золото там лежало»

...У її маленькій квартирці, розташованій на другому поверсі старого будинку на вулиці Московській у Луцьку, живе багато споминів. Гірких, як її невільницька доля, і приємних, бо, попри все, вона вважає себе щасливою жінкою. Вони сьогодні — єдині її співрозмовники, що не дають впадати у відчай чи збожеволіти від самоти. Довгими вечорами вона розмовляє з найріднішими людьми, які дивляться з великих фотографій на стіні. Тато, молодий і красивий, у формі вояка петлюрівського війська... Єдиний і коханий чоловік Євген, з яким поєднала її така сама гірка невільницька доля. Настраждався по тюрмах і засланнях, але побачити Україну вільною йому не судилось — відійшов у вічність у 1991–му. А діти? Вони повернулися до далекого Сибіру, де народилися, щоб своїм розумом і талантом множити здобутки чужої країни...

 

«За що їх ганьбити?! Що рятувалися і землю свою рятували?»

Ніні Омельчук уже 85. Це за паспортом. Насправді ж — на три роки більше. До неї мало хто заходить, тому радiє кожному, хто порушує її самоту. Та коли домовлялася з нею про інтерв’ю, пані Ніна почала відмовлятися: «Кому вони потрібні, мої спомини? Он бачите, що в країні робиться? З Бандерою, Шухевичем. Я не боюся, ні. Мені вже немає чого боятися. Просто думаю, що нікому це не потрібно...» Але ми таки зустрілися.

Ніна Андріївна може бути різкою, бо звикла говорити те, що думає. І коли її напередодні 9 Травня запросили в міську раду для вручення подарунків, вона спочатку відмовилася. Але син сказав: «Мамо, треба йти». Вона пішла. І дуже пошкодувала. Коли їй надали слово, то сказала не те, що хотіли від неї почути — про примирення ветеранів різних армій. Бо не уявляє, як їх можна примирити. І дехто з присутніх сивочолих людей у ветеранських радянських мундирах її зрозумів...

— Для мене День Перемоги назавжди залишиться таким, яким запам’ятала його в далекому 1945–му. Я була вже тоді на Колимі. Як над нами, політичними, адміністрація табору знущалася, святкуючи той день! Сто п’ятдесят наших дівчат на честь перемоги вивели й розстріляли у розпадині гір. Ми побігли туди, як тільки все закінчилося. І бачу: лежить Лєночка, дівчина–красуня, ще жива. Глянула на мене, бідненька, своїми красивими великими очиськами: «Скажіть мамі, що мене вже нема. Слава Україні...» Схлипнула й затихла, — не стримуючи сліз, говорить Ніна Андріївна. — І зосталася там, між тими снігами, лежати, навіть землею не прикрита. І що, я маю це забути? І маю брати від влади ту квітку на День Перемоги? Для мене та квітка полита кров’ю моїх дівчаток розстріляних, моїх побратимів, які тисячами полягли на своїй землі й по тюрмах. А маму мою як мучили... Після заслання в Норильську вона так хотіла в Україну повернутися, а не дозволили. Поховали на чужині. Сестричка Соня 20 років по тюрмах відбула. А брата мого Івана ще живого в колодязь енкаведисти вкинули разом з іншими повстанцями. Він був у СБ господарчим і станичним. Я вже тоді на Колимі була, тільки з розповідей знаю, як то сталося. Бій був великий, і поранений він упав у глибокий рів. Витягти звідти його не могли, то зачепили колючим дротом і з тим дротом у криницю в Рожищах і вкинули. Розкопали ту криницю вже за часів незалежності. Я там увесь пісочок пальцями перебрала, щоб кісточки його позбирати. Свідки, які бачили цю страту, місце показали, розказали, як то було. Над братом збиткувалися, перед тим як кинути в криницю: «Ну, Царевич, іди помийся, а тоді Україну будеш будувати». Івана Царевичем звали, бо гарним був, високим, сильним... Через те не хочу їхніх подарунків, хоч би золото там лежало. Мені так соромно, коли дивлюся, як нам столи накривають, каву з цукерками подають. І дехто з наших ті цукерки хапає. Думаю: Господи, хоч би хтось із моїх хлопців устав із землі, побачив це! Як хочеться з ними поговорити, згадати...

Ось ідемо лісами, переходимо з терену в терен. Хлопці голодні, хапають листочки з дерев, щоб утамувати голод. Я пробираюся до села, стукаю в першу хату й молю Бога, щоб трапилася хороша людина. Відкриває жінка. Дає мені хліба, трохи сала. Лечу до лісу на крилах, тільки б не потрапити в засідку. «Хлопці, зайчик гостинці приніс!» — тихенько гукаю. Ділимо по шматочку між усіма. «А ти?»— питають. «Я в хаті поїла». А сама й крихти в роті не мала, щоб їм було більше. Бо їм ще далеко йти і ворога бити. За що їх ганьбили й тепер ганьблять? За те, що рятувалися від німецької неволі, що боронили рідну землю, що присягу приймали і на смерть ішли, що в тюрмах не зрадили себе й товаришів? Як я тепер можу ті цукерки їсти? Хтось скаже: баба з розуму виживає. Нехай. Але душа моя чиста.

«Дуже багато молоді йшло тоді у військо»

Ось така вона, горда бандерівка. Пані Ніна не вважає, що чинила якесь геройство, бо була рядовим бійцем повстанської армії. Просто чесно робила свою роботу. Спочатку була зв’язковою в курені Рубащенка, відомого командира й одного з керівників Колківської республіки Степана Коваля. Справжнім бойовим хрещенням вважає порятунок двох поранених провідників, які знайшли прихисток у госпіталі відомого в Луцьку лікаря Білобрама. Одного зв’язкового УПА німці розстріляли, двох арештували, а цих двох шукали. Ніна з напарником пробралися в Луцьк, який добре знала. Поранених накрили на возі сіном і так вивезли за місто, де чекали вже свої. А потім були Колки, де навесні 1943–го постала Колківська народна республіка. Цей острівець української незалежності та свободи проіснував у німецькому оточенні до самісінького жовтня. Ніна Андріївна добре пам’ятає, коли вона вперше потрапила у визволені від німців Колки. Яке піднесення, яка ейфорія була, що українська республіка як прообраз вільної України живе на зло всім ворогам!

— Там я приймала присягу. Дуже багато молоді тоді йшло у військо. І не вірте, коли кажуть, що в УПА ледве не силою забирали хлопців і дівчат. Ми йшли за покликом душі. Про Колки я чула ще задовго до того, як там утворилася повстанська республіка. Бо в криївці, облаштованій під стодолою на нашому обійсті в селі Рудка–Козинська моїм братом Іваном, у квітні 1942–го відбулася подія історичної ваги, значення якої усвідомила значно пізніше. У цій криївці був розподільний пункт зв’язку північно–західного напрямку «Лиман». І саме тут відбулася конференція провідників ОУН північно–західних українських земель, де й було прийнято рішення фактично про створення УПА. Навесні 1942–го брат сказав, що на Великдень до нас приїдуть поважні гості, щоб ми підготувалися. Лише потім дізналася, що серед приїжджих був і Тарас Чупринка, тобто Юрій Шухевич. Звичайно, мені мало було відомо, про що йшлося на тій конференції, це вже з історичних документів я про те дізналася. Але брат розповідав, що тоді вже вирішували, де буде столиця повстанської республіки. Спочатку думали в Горохові, але стратегічно вдалішими видавалися Колки, невеличке містечко на Поліссі. Через рік фактично так і сталося. А в тій криївці моя мама Уляна Петрук довго переховувала й лікувала поранених вояків. Вона зналася на травах і на народній медицині. У визволених Колках удруге довелося зустрітися з Шухевичем. Це була осінь 1943–го. Ми урочисто готувалися до його приїзду, одяглися у національні строї, на дівчатах — сині спідниці й жовті блузки. У жовтні німці штурмом узяли Колки. Наша республіка перестала існувати. А потім мене заарештували німці, коли поверталася із завдання у Колки.

Колимські університети

Ніна Андріївна й досі з вдячністю згадує невідомого їй чоловіка з села Адамчуки, що в Шацькому районі. Це було перше село, в яке вона потрапила, перейшовши Буг, втікаючи із табору смерті Майданека. Польський поліцай допоміг групі з 17 осіб утекти, а Ніна, щоб урятуватися, записалася полячкою Яніною Цінкевич. Із самісінького Любліна на рідну Волинь до свого села вона йшла пішки. Пам’ятає, як неприязно ставилися до втікачів українці, які жили тоді за Бугом, у Польщі. Води не можна було випросити, не те що шматок хліба. І ось перейшли Буг. Перша хата в Адамчуках, чоловік пече на плиті перепічки й, нічого не питаючи, годує втікачів. Це так вразило, що майже через сім десятиліть пані Ніна пам’ятає обличчя того чоловіка. А вдома мама її вже похоронила й очі виплакала. Поки Грізна (псевдо Ніни) поневірялася по німецьких тюрмах, хлопців її вже побили...

На волі судилося побути недовго — 13 квітня 1944–го, після визволення Волині Червоною армією, Ніну Петрук заарештовують удруге, вже НКВС. Три місяці в камері–одиночці київської тюрми, допити, тортури. А далі — 15 років тюрми й колимські університети. Там утратила здоров’я, заробила інвалідність.

Ніна була майстринею на всі руки, гарно шила, вишивала. Подружилася з дівчатами на кухні, ті почали давати їй порожні японські мішки, щоб пошила їм трусики та грації. Навіть там, за колючим дротом, жінки намагалися бути жінками. Білизну Ніна оздобила мережкою, яку майстерно виконала голкою. Шила потайки, ховаючись, щоб охорона не знала. Розплачувалися кухарі хлібними шишками, що утворювалися, коли тісто з форм витікало. Якось цілий мішок тих шишок Ніна принесла в барак і поділила між дівчатами. Так досхочу вони вперше наїлися хліба.

— Навіть табірна адміністрація згодом стала замовляти мені плаття з вишивкою, що дуже модні тоді були, светри плетені, — згадує Ніна Андріївна.— У квітні 1955–го, коли той кат здох, нас звільнили. Дехто з дівчат залишався в Сибіру, щоб грошей заробити. А я рвалася додому. Хай під тином буду голодна, але в Україну! Відразу поїхала в Норильськ провідати маму, де вона відбувала заслання. У дорозі познайомилася зі своїм чоловіком. Він теж родом із Волині, був засуджений до 20 років каторги. Та додому нас не пускали. Тричі приїздили і змушені були повертатися в Красноярськ. Там народилися наші сини — Юрко і Данило. Лише в 1970–му повернулися в Україну. Хлопці, коли закінчили школу, знову поїхали в Сибір, бо тут їм дороги в медицину, маючи таких неблагонадійних батьків, не було. Там вивчилися на лікарів, як і батько. Євген мій був лікарем від Бога, навчався у Празі в Карловім університеті ще до війни. Працював у тубдиспансері. Молодший син — уже професор в університеті, старший — головний лікар Єнісейської лікарні. Двоє онуків — теж лікарі. Батьківщину мої хлопці не забувають, приїздять. І головне — мову рідну не забули. Кажуть, мову можна забути, якщо нею не розмовляти довго. Брехня! А онуки української майже не знають...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>