Каталонці в атаці

12.04.2011
Каталонці в атаці

«Ми повільно, але неухильно прямуємо до здобуття незалежності. Будьте певні — за рік–два Каталонія стане суверенною державою!» — емоційно переконує мешканка Жирони Пілар Ортега, демонструючи журналістам «УМ» футболку з написом Independencia Catalunya 2014 («Незалежність Каталонії 2014»). Саме на 2014 рік каталонські сепаратисти планують проведення «великого», остаточного референдуму, який поставив би крапку в багаторічній боротьбі за суверенітет від Іспанії. Офіційний Мадрид цю ідею, м’яко кажучи, не схвалює. Проте вперта нація наголошує на своїй інакшості і не здається.

Починаючи з 2009 року, у різних регіонах автономної області Каталонія регулярно відбуваються консультативні референдуми, на яких місцеві мешканці висловлюють свою позицію щодо виокремлення в незалежну державу. І традиційно бюлетенів iз позначкою «так» виявляється понад 90%. Позавчора на запитання, чи хоче вона незалежності, відповідала столиця Каталонії — Барселона. «За» сказали понад 91% громадян, які взяли участь у голосуванні. Проте явка була скромною — трохи більше 21% від загальної кількості виборців. Дещо занизьку самосвідомість прихильники незалежності вважають однією з найбільших проблем Каталонії, проте вірять: послідовна агітація й заклики повернутися до національного коріння рано чи пізно розбудять прагнення до свободи навіть у найбільш байдужих каталонців.

 

«Немає мови — немає держави!»

52–річна Пілар — власниця невеличкої «сепаратистської» крамниці в Жироні, старовинному місті за сто кілометрів від Барселони. У її магазинчику можна придбати не лише футболки, а й підручники каталанської мови, наклейки, значки з «незалежницькою» символікою. Над касою висить сувій тканини в жовто–червону смужку (кольори прапора Каталонії). Полотнища з такої тканини вивішені ледве не на кожному третьому балконі Жирони, Барселони та інших каталонських міст — так місцеві мешканці демонструють своє прагнення до незалежності.

Поряд із крамничкою Пілар розташовані курси каталанської мови для дорослих. Такі самі автори цих рядків бачили в містечку Альгеро на Сардинії, яке в ХIV—XVIII ст. належало Каталонії. «Немає мови — немає держави!» — наголошують рекламні плакати у жовто–червоних барвах.

Неподалік припаркований моторолер: на табличці з номером під традиційним прапорцем Євросоюзу — знайомі каталонські смуги. Придивляємося: насправді каталонський прапорець — наклейка, якою свідомий власник скутера заклеїв літери, що вказують на приналежність транспортного засобу Іспанії. Не забувають–таки місцеві мешканці про своє національне коріння, незважаючи на роки іспанського гніту й гноблення їхньої культури.

«Валуєвщина» по–іспанськи

Історія боротьби каталонців за незалежність налічує багато сторіч. Починаючи з 988 року, який вважається датою народження Каталонії, Арагонське королівство (за назвою титулу місцевих правителів) набувало дедалі більшої ваги на континенті. І на початку ХІІІ сторіччя вже було великою морською імперією, до якої входили також Валенсія, Балеарські острови, Сардинія і Сицилія. Із сусіднім Кастильським королівством (основою ниніш­ньої Іспанії) арагонські монархи укладали союзи й угоди, зокрема про розподіл мусульманських земель, повернених християнському світу. Проте у ХIV сторіччі країну охопила криза, яка, зрештою, призвела до того, що 1469 року король Арагону Фердинанд уклав династичний шлюб з Ізабеллою Кастильською, об’єднавши їхні землі в єдине Королівство Іспанія. Але де–факто Каталонія й Кастилія залишалися окремими державами: кожна зі своїм судочинством, законами, грошовою одиницею та мовою.

1659 року, після війни з Францією, Каталонія розкололася на дві частини: Північна відійшла французькій короні, Південна залишилася під протекторатом Іспанії. Нині французькі каталонці, на відміну від іспанських, майже змирилися зі своєю вторинністю в історично чужій державі.

Остаточно підірвала каталонську незалежність Війна за іспанську спадщину 1705 — 1714 років (попри паритетні права Арагону та Кастилії, після відкриття експедицією Колумба Америки всі скарби та колонії Нового Світу стали кастильською власністю). У цій війні Каталонія підтримала австрійського ерцгерцога Карла, який претендував на іспанський трон. Але 11 вересня 1714 року Барселона зазнала розгромної поразки від армії Бурбонів й після довгої осади здалася на милість ворога. На диво, саме цю дату, з якої для каталонців почалися чорні дні, в автономії досі відзначають як національне свято.

Помстившись за підтримку ворога, новий король Іспанії Філіп V винищив шляхту Каталонії й повністю скасував її самоврядування. Впродовж наступних двох із половиною сторіч іспанські правителі всіляко пригнічували каталонську культуру, а каталонську мову взагалі було заборонено.

Та наприкінці ХІХ ст., коли саме Каталонія стала центром іспанської промислової революції, каталонці почали боротьбу за незалежність. І 1873 року її навіть проголосили, але офіційний Мадрид жорстоко придушив цю спробу.

На початку ХХ сторіччя у Каталонії набрав обертів лівий революційний рух, і зрештою, після перемоги на виборах соціалістів, 1932 року область знову отримала автономію. Яку вкотре втратила після Громадянської війни та приходу до влади генерала Франко, що жорстоко придушував сепаратистські прояви.

«Ми — нація! Ми вирішуємо!»

Новітня істо­рія боротьби каталонців за державність почалася вже після смерті Франко. Ухвалення демократичної Конституції 1978 року дозволило Каталонії повернути автономію, де каталанська мова стала офіційною й отримала права нарівні з іспанською, та відродити власний уряд — Женералітат.

Переламним моментом, який, на думку багатьох каталонців, ще більше наблизив їх до здобуття незалежності, стало рішення парламенту Іспанії: 2006 року він схвалив новий статут Автономної області Каталонія, що значно розширював права місцевого уряду і визнавав каталонців окремою нацією. Останній пункт особливо обурив опозиційну праву Народну партію Іспанії, яка звернулася до Конституційного суду з вимогою скасувати статут «як такий, що підриває цілісність держави».

Тлумачі Основного закону з ухваленням рішення не поспішали. І, зрештою, каталонцям урвався терпець. 13 вересня 2009 року в містечку Ареньш–да–Мун, що у провінції Барселона, відбувся плебісцит, який дав старт цілій низці консультативних референдумів щодо створення незалежної держави Каталонія у складі Європейського Союзу. Із 2659 виборців, які взяли участь у голосуванні (41% від наділених правом голосу мешканців Ареньш–да–Муна) 96,2% висловилися «за».

«Неглевкий млинець» спонукав чимало інших населених пунктів Каталонії повторити цей досвід, і вже в грудні консультативні референдуми відбулися одночасно у 167 муніципалітетах. Попри те що загальна явка була невисокою, позиція каталонських виборців (від 86 до 100% «за») неабияк стурбувала Мадрид. І через півроку Конституційний суд нарешті оголосив вердикт: виключити зі статуту автономії пункти про панівний в автономії статус каталанської мови порівняно з іспанською та каталонську національність.

«Живеш в Іспанії — значить, іспанець, незалежно від того, каталонець ти, баск чи галісієць, — з гіркотою коментує те рішення Пілар Ортега. — Але я з діда–прадіда каталонка, у мене є своя мова, своя історія, я хочу жити у своїй державі!»

Жінка наголошує, що, на відміну від тих же басків, каталонці в боротьбі за суверенітет не вдаються до терактів, а хочуть домогтися мети мирними й демократичними засобами. Але «й каталонці не залізні»: рішення Конституційного суду Іспанії вихлюпнуло на вулиці Барселони, Жирони та інших міст Каталонії багатотисячні демонстрації протесту. «Ми — нація! Ми вирішуємо!» — скандували каталонці, на чолі яких крокував прем’єр–міністр автономії Жозе Монтілла. Поряд із жовто–червоними каталонськими над юрбою гордо майоріли гранатово–сині прапори футбольного клубу «Барселона», який у Каталонії вважають символом боротьби за незалежність.

За прикладом Косова?

Недарма найзатятішими противниками «Барси» в Іспанії є вболівальники столичного «Реалу» — королівський клуб, на противагу синьо–гранатовим сепаратистам, символізує унітарність держави. Проте з цього правила є й винятки. «Я з дитинства вболіваю за «Барселону», але категорично не поділяю її сепаратистських прагнень. Розкол держави — це зло! І вони не можуть не розуміти, що якщо відколеться Каталонія, то за нею підуть баски, потім iще хтось — так Іспанії не залишиться взагалі», — переконаний підприємець із Малаги Хосе Антоніо Гарсія, активіст місцевого осередку Народної партії.

Але успіх каталонських борців за незалежність становить небезпеку не лише для Іспанії. Спостерігати за проведенням консультативних плебісцитів про незалежність Каталонії приїздять представники «сепаратистських рухів» із Корсики, Північної Ірландії, Шотландії тощо. І всі вони, натхненні ще й нещодавнім прикладом Косова, сподіваються рано чи пізно вибороти й свою давно втрачену державність. Чим завершиться потенційний «парад суверенітетів» для й без того розхристаної та підточеної економічною кризою Європи, спрогнозувати складно. «Для єврозони — вже напевне нічим добрим, — бурчить Хосе Антоніо. — Іспанська економіка першою полетить в тартарари й потягне за собою решту країн з єдиною європейською валютою, і тоді Євросоюзу не допоможе вже жоден стабілізаційний фонд».

Утім у каталонців свій, егоїстичний, погляд на взаємозалежність утворення власної держави та фінансову кризу, в якій опинилася Іспанія. «Каталонія забезпечує ледве не половину іспанського ВВП, але центральний уряд забирає в нас левову частку прибутків. Чому ми повинні годувати якусь депресивну Естремадуру, якщо можемо залишати ці кошти в Каталонії?!» — обурюється студент Пол, що роздає на вулицях Барселони агітаційні листівки із закликом приходити на референдум. І не так уже й сильно перебільшує.

Автономна область Каталонія справді є найбільш економічно розвиненим регіоном Іспанії. Завдяки доходам від промислового виробництва й туризму (саме в Каталонії розташовані знамениті курорти Коста–Брава та Коста–Дорада) область, де мешкає 16 відсотків від усього населення держави, виробляє 23 відсотки внутрішнього валового продукту Іспанії. Якщо Каталонія справді здобуде незалежність, решті іспанських територій доведеться нелегко.

А далі що?

Референдум у Барселоні довів: прагнення до власної державності у каталонцях не згасає. Але щодо того, чи вдасться їм зрештою досягти успіху, думки розходяться. «Настрої каталонців дуже сильні, але сумніваюся, що в недалекому майбутньому вони стануть незалежними. Адже й противників незалежності теж досить багато, — каже співробітник Червоного Хреста Йосиф Нарманія — грузин за національністю, який кілька років живе в Каталонії. — Мої сусіди — переважно літні люди, серед них багато шанувальників Франко. Зрозуміло, що вони проти. Але є й такі, які мріють дожити до того моменту, коли Каталонія стане суверенною державою».

«Тішить те, що каталонське суспільство — проти радикалізму й надає перевагу шляху політичних перетворень, — зазначає Йосиф. — Каталонська мова в автономії визнана державною. Освіта — каталонською, вся документація, аж до квитанцій на комунальні послуги — теж. Без знання каталонської тут нікого не приймуть на роботу, хоча ще років п’ять тому достатньо було самої лише іспанської».

За спостереженнями Нарманії, каталонці насправді «самі не розуміють, якої незалежності прагнуть». «Вони хочуть бути незалежними і водночас отримувати гроші з центру. На даному етапі політика така: ми перераховуємо гроші в бюджет, а ви нас не чіпайте і не втручайтеся в наші справи, — констатує пан Нарманія. — Я сам був свідком розпаду величезної держави й опинився під її уламками. Але Іспанія — не СРСР, тут немає економічних причин для розпаду. Настрої приблизно такі самі, як були у нас у Грузії: мовляв, вином і боржомі ми забезпечимо собі світле, належне майбутнє. А далі вони й не думають»...

 

ДОВІДКА «УМ»

Каталонці — західнороманський народ у Південно–Західній Європі, основне населення історичної області Каталонія. Понад 90 відсотків усіх каталонців — 11 мільйонів осіб — мешкає в Іспанії (окрім Каталонії — у провінціях Валенсія, Мурсія і Арагон, на Балеарських островах).

Також каталонці живуть у Франції (близько 200 тисяч осіб, переважно в департаменті Східні Піренеї), Андоррі — єдиній країні, де каталонська мова є державною (31 тисяча осіб), Італії (20 тисяч) та низці країн Латинської Америки — Аргентині, Мексиці, Чилі, Бразилії, Уругваї, Венесуелі, Колумбії, Домініканській Республіці, на Кубі. Незначна кількість каталонців мешкає також у США та Алжирі.

Найвідоміші каталонці: художник–сюрреаліст Сальвадор Далі, архітектор Антоніо Ґауді, французький вчений і політичний діяч Франсуа Араґо, оперні співаки Монсеррат Кабальє та Хосе Каррерас, президент Міжнародного олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч.

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>