В’ячеслав Дяченко завжди випромінював тепло.
«Концерт для Асіка» — таку назву отримала неординарна акція у столичному байкерському клубі «Rout–66», присвячена пам’яті В’ячеслава «Асіка» Дяченка — бас–гітариста групи «Жаба в дирижаблі». На превеликий жаль, влітку цього року він раптово через хворобу пішов із життя, не доживши навіть до сорока... Організатори акції, серед яких — колишній менеджер групи «Вій» Сергій «Літл» Литвинюк, вирішили зібрати друзів–музикантів і влаштувати спеціальний концертний марафон пам’яті музиканта, зробивши таким чином незабутній музичний подарунок сину (подія відбулася у день народження шестирічного Пашки), дружині Тетяні, батькам і численним друзям Асіка. «Асік був людиною надзвичайно світлою, доброзичливою, — згадує Сергій Литвинюк. — Він завжди випромінював тепло, грав і любив сонячну музику реггей. За два роки до його раптового відходу ми виношували плани реанімації «Жаби в дирижаблі», були вже зроблені перші кроки — оновлена група мала аншлагові виступи на сценах київських клубів».
Я пригадую як у 1991–му, коли на стадіонному фінальному концерті фестивалю «Червона Рута» у Запоріжжі київська постпанківська формація «Жаба в дирижаблі» вибухнула своїм могутнім хітом «Саддам Хусейн» — ефект був приголомшливим. Екзотичний коктейль із буфонади, гротеску й рок–н–ролу заряджав енергією і позитивом. Пісні «Жучки–смердючки», «Зелений горошок», «Пум–пум–пум»та інші швидко зробили «Жабу» суперпопулярною. Польський лейбл «Кока–рекордз» та київський лейбл «Гарба»видали тоді перший альбом гурту, який невдовзі став культовим серед прихильників постпанку. Були також і доволі успішні гастролі містами України і Польщі. Якби не підступне фінансове «кидалово» з боку колишнього директора, група жила б собі й далі. Повернення колективу у 1998–му викликало нову хвилю інтересу до музичної ексцентрики «Жаби».
Отже, атмосфера «Концерту для Асіка» була по–родинному тепла, а виступ зібрав аншлаг. Розпочала дійство справжня легенда київських клубів — група «Вася–клаб», яка й задала тон вечірці. Їх на гарному драйві підтримали «Мандри», які зіграли пісні з найновішого альбому «Світ» та деякі старі хіти. «Ворождень» підготував концептуальну, але дещо сумну програму, натомість публіку розважила «Проперганджа» із сонячними реггей–піснями, ніби на замовлення самого Асіка... Однак цвяхом вечора став Сергій Шишкін з Володимира–Волинського — наш знаменитий бард–клавішник. Свою проникливу баладу «Нехай згадають його» він свого часу присвятив Чеславу Нємену, але тут вона була більш ніж доречною (між іншим, 5 листопада артист матиме сольний концерт у Києві в клубі «Андеґраунд–паб»). Глибокими пісенними метафорами порадував «Вексклярський оркестра». Потім на сцену вийшов Дмитро Добрий–Вечір та його «Вій». Також публіку розважали запальні «Чорнобривці»зі своїми кавер–версіями популярних українських народних пісень. Завершився вечір грандіозним джем–сейшеном за участю Фоми з «Мандрів», оркестра Вексклярського і «Чорнобривців»... Розчулені батьки і дружина Асіка отримали на пам’ять афіші вечірки з автографами учасників та півмішка подарунків для малого іменинника.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
