Земля мерців і землекрадів

01.11.2011
Земля мерців і землекрадів

Малюнок Володимира Солонька.

Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. Влада одразу ж кинулася «гасити пожежу»: «губернатор» Київщини Анатолій Присяжнюк особистою вказівкою дав міському голові Ірпеня Володимиру Скаржинському час, аби повернути землі у власність міста. Скандал навіть призвів до відставки секретаря міськради Ольги Олійнич, яка візувала незаконні документи про роздачу земель. А пан Скаржинський перед об’єктивами телекамер переконував, що землю повернуто громаді, а навколо монумента котеджі не зводитимуть. Утім минуло більше місяця, як владу Ірпеня знову «штормить»: щоправда, цього разу, подавши заяву про відставку, у корумпованості міського голову звинуватила не громадськість та місцеві депутати, а... заступник міського голови.

Героїв — «з молотка»

28 липня депутати Ірпінської міськради скасували рішення про землевідведення на могилі в парку Героїв, а мер Володимир Скаржинський заявив, що ділянки були виділені зов­сім випадково, пообіцявши цю помилку швидко виправити. За повідомленням чиновників, уже через кілька днів люди, яким виділили землю, написали заяви з відмовою від ділянок. Однак майже одразу ж голова ініціативної групи парку Лаврентій Кухалейшвілі заявив, що відмова від ділянок нічого не вирішує, оскільки їх встигли перепродати. Відтак і рішення депутатів про скасування неправомірного рішення — нелегітимне. Олiї у вогонь додала відмова міського суду заборонити будівництво на скандальних ділянках. Тож підозри у нещирості слів чиновників лише посилилися.

«Треба чітко розуміти: запевнення мера Скаржинського, що землі повернуто громаді, не мають жодної логіки, а тим паче юридичного підґрунтя. Мер намалював рішення: виділити конкретним фізичним особам земельні ділянки з правом постійного користування. Після того як ця фізична особа отримала державний акт на право користування, землі перепродали третій стороні — добросовісному вигодонабувачу. А для того, щоб вилучити землі у добросовісного набувача, існує спеціальна судова процедура, якої ніхто не проводив. Щоб набувач повернув землі, є два виходи: добиватися цього у судовому порядку або ж укладати договір дарування між власником–фізичною особою та виконавчим органом міської ради. Ні того, ні іншого, як відомо, ніхто не робив. Тож слухати заяви мера, що землі повернуто, — принаймні смішно», — пояснює «УМ» депутат Ірпінської міськради, юрист Юрій Денисенко.

Згідно з державним актом №157528 на право власності на земельну ділянку, за яким громадянка Надія Катрічко отримала майже десять соток землі на вулиці Ломоносова, рішенням №629 їй не лише виділили ділянку біля парку Героїв, а й дозволили «будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд». Більше того, як свідчить квитанція, проплачена все тією ж пані Катрічко, набувач землі встиг сплатити більше 5,5 тисячі гривень на відновну вартість зелених насаджень, які новий власник ділянки захотіла вирубати, щоб звільнити площу для будівництва. А гроші пішли у місцевий бюджет Ірпеня. Навіть якщо припустити, що згадана особа не встигла перепродати свій наділ, за якою процедурою міськрада повертала власниці держакта сплачені гроші — незрозуміло. І дуже сумнівно, що, відмовившись від права власності на землю, жінка також забула і про витрати.

По землю 20 років ходять

Махінації з незаконною роздачею земель уже стали для жителів багатосерійним американським фільмом, у якому фінал, проте, зовсім не відповідає стандартам Голлівуду, а відтак не радує своїх героїв хепі–ендом. Для того, аби отримати невелику земельну ділянку розміром від 3 до 5 соток, мешканцi Ірпеня стоять у чергах від 10 до 20 років. Приміром, уже міфічним видається бажаний клапоть ірпінської землі для десятків працівників соціальної сфери.

Ще 15 років тому людям пообіцяли виділити під забудову територію у мікрорайоні «Стоянка». Утiм згодом виявилося, що земля освітян та лікарів розташована поза межами населеного пункту. Відтак запропонували будуватися на вулиці Луговій. Претенденти переписали заяви, втім через деякий час виявилося, що вже... вулиця Лугова не входить до меж Ірпеня. «Ми стоїмо в черзі більше 15 років, бажаючи отримати землю на Луговій. Це якесь жахіття і знущання. Щойно справа доходить до підписання державних актів на видачу землі, виникають незрозумілі проблеми: оформлені на землю документи у нас забирають нібито на перевірку в інспекцію Держкомзему, керівництво якого невдовзі саджають до в’язниці за корупцію, а потім півроку нам не повертають документи, оскільки кабінет нібито опечатаний. Ми зверталися і до депутатів міськради, і до «губернатора» Анатолія Присяжнюка, писали на ім’я Президента Януковича — все дарма», — розповідає «УМ» одна з мешканок міста.

Жінка стверджує, що нині люди знову написали заяви на отримання наділу в мікрорайоні «Стоянка». Втім, схоже, і тут наша співрозмовниця, як і десятки інших, може знову розчаруватися і ще бозна–скільки чекати омріяної ділянки. Згідно з державним актом серії ЯЯ № 39487, виданим комунальному підприємству «Ірпіньжитлоінвестбуд» на право постійного користування земельною ділянкою площею 15,9 гектарів за адресою місто Ірпінь, мікрорайон «Стоянка», із правом забудови ще 23 жовтня 2009 року, комунальному підприємству надали повне право розпоряджатися цією землею. Згідно з інформацією «УМ», частину з майже 16 гектарів підприємство вже давно віддало в оренду третій стороні на довгостроковий період. Саме ці наділи тепер пропонують людям, які другий десяток років добиваються отримання своїх законних соток. «А це означає те, що третя сторона як добросовісний набувач зможе в судовому порядку оскаржити рішення про видачу земельних актів, оскільки цілком законно підписала угоду про оренду цієї території», — пояснили «УМ» в одній зі столичних адвокатських агенцій.

Не інакше як апогеєм після тривалих махінацій із землею можна назвати ту обставину, що днями заяву про відставку з посади заступника міського голови написав Ярослав Місяць.

Відставка є показовою в тому розумінні, що звинувачення у корумпованості в бік мера Володимира Скаржинського цього разу пролунали з уст людини, яка володіє внутрішньою ситуацією і розуміє наслідки такої діяльності.

«Сьогодні потенціал міста використовується не на користь громади, а для особистого збагачення команди Скаржинського. Шляхом маніпуляцій та тиску на депутатів, звільняючи чи примушуючи виконувати незаконні рішення працівників виконавчого комітету, мер сконцентрував владу у своїх руках, при цьому фактично позбавивши повноважень Ірпінську міську раду. Внаслідок цього під некомпетентним керівництвом пана Скаржинського економіка міста загнана у глибоку кризу й стагнацію, гроші, передбачені міським бюджетом на розвиток основних сфер міського самоврядування, зникають у невідомому напрямку. Чи варто нагадувати про активний дерибан земель, який здійснюється шляхом продуманої схеми підробки підписів і голосів депутатів міськради та фальсифікацій рішень профільних комісій.

У державних установ міста відбирають відведені їм для діяльності приміщення, які згодом переходять у руки відомих лише Володимиру Скаржинському людей. Що тут говорити, якщо команда мера не побоялася святого, зазіхнувши на братські могили полеглих воїнів і роздавши ці землі під будівництво приватних секторів та розважальних закладів. Саме тому я написав заяву про звільнення, оскільки не бачу можливості за нинішньої команди повноцінно виконувати свої обов’язки. Але неодмінно повернуся з новою командою, з новими силами та ідеями, які виведуть Ірпінь на рівень одного з найкращих міст Київської області», — заявив Ярослав Місяць.

Та чи зацікавляться хоч тепер компетентні органи діяльністю окремих чиновників мерії, які зуміли пошити в дурні практично всіх — від виборців до керівництва області й держави — покаже найближчий час.

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>

  • Гідростанція чи радянський «вервольф»?

    «Карпатське море? — недовірливо перепитували нас на заправці у Бориславі, — та яке там море у горах, хіба жартуєте». Як би там не було, але море у Карпатах таки будували, хоча й цю легендарну місцину навіть із картою довелося шукати майже навпомацки. Дорога, якщо її можна так назвати, пролягає мальовничими карпатськими узліссями. На щастя, чим ближче до пункту призначення, тим точніше місцеві мешканці, і малі, й дорослі, радили як ліпше доїхати. Основні вагання були хіба як краще охрестити останній радянський довгобуд: довелося почути і «гребля», і «бункер»... >>