«Вони не вміли ні їсти, ні руки мити»

30.11.2011
«Вони не вміли ні їсти, ні руки мити»

Отакі ми з мамою.

Думка взяти прийомних дітей виникла в обох — мами і доньки. Юля, навколо якої обертався мамин світ, виросла, поїхала на навчання. І хоча господарство — від корів до ласкавого собаки — засиджуватися не давало, серцю роботи бракувало. На щастя, є серед нас такі люди, душа яких має трудитися невпинно. Тож Тютюнники почали пошуки ще однієї доні. Через півроку привезли двох — доньку і сина.

 

«Їсти варила вночі, спала годину на добу»

Вони не вміли нічого. Хоча Юстині було три, Артуру — чотири роки. «Привезли ми їх о сьомій вечора, — пригадує Тетяна Тютюнник. — А коли сусідка зайшла у вісім, то діти були, як мавпи. Вони лазили по кріслу, по дивану, зривали штори, все летіло, й квіти летіли... Ми за ними бігали й прибирали те, що було в межах їхнього зросту. Бо вони за одну мить були скрізь, ми вдвох зі старшою донькою не встигали за ними прибирати. Сусідка подивилася, не витримала й пішла».

Так день за днем. Годувати треба було з ложки, бо інакше все летіло на стіни. Всадити неможливо: одного посадиш, другий побіг. «Про господарство у перші дні я не згадувала. Все стояло голодне, бо я не могла ні на хвилину вийти з хати. А коли їх одягала і ми виходили на подвір’я, то вони в одну секунду були всюди: і в кінці городу, і на паркані... Я їсти готувала лише тоді, коли вони спали. Вночі — на весь день, щоб був запас. Самій поїсти було ніколи, спала по годині на добу...»

День за днем вона з ними розмовляла: так не можна, так нечемно, так не роблять. Спочатку не реагували. Але водночас Тетяна помічала, як їм усе цікаво. Бачили жучка, черв’ячка — що це? Залазили в гніздо, щоб витягнути куряче яйце, відразу роздавлювали його, й тоді Тетяна вчила, що яйце можна випити. Спершу вони взагалі їли все, що траплялося, навіть курячий послід, не розуміли нічого. І нічого не казали про своє життя. Розповідати почали пізніше. А про щось вона дізнавалася випадково. Наприклад, про те, що у дитбудинку їх не виводили на вулицю. Бо коли вийшли на перший сніг, почали його їсти: думали, цукор...

Так тривало місяць. Потім діти стали врівноваженішими. Та десь аж за рік вона змогла розслабитися, просто посидіти на дивані, коли вони гралися поруч. Здається, що ж тримало?

«Ти нас не повернеш?»

«Вони робили шкоду, але весь час запитували, чи я їх не поверну. З’ясувалося, що їх до нас брали 33 сім’ї й усі повертали. Якось зателефонувала в притулок, там запитують: а вони ще у вас?!. Усі ждали, що ми їх повернемо».

Проблема була ще в тім, що в області Тетяна взяти дитину не змогла. Знайшла сама — на Київщині. Побачила під час відвідин одного з закладів Юстину й відразу зрозуміла: моя. Та виявилося, що в неї є брат. Розлучати їх не схотіли. Але довгі півроку пішло на те, щоб оформити все належним чином. Так уже в нас ведеться: замісні сім’ї ніби й заохочують, та при цьому існує безліч чиновницьких «але», які непросто подолати. Чому береш дитину не в своїй області? В області немає — чекай. Не дамо, бо бракує двох квадратів житлової площі. І так далі. З одного боку — правильно. Адже не можна віддати дитину в будь–які руки й у погані умови. З іншого — надмір бар’єрів і стресів для тих, хто прийняв рішення свідомо. Як знайти середнє арифметичне?

«Київські служби спочатку телефонували мені через день. Наші приїхали на сьомий день. І зразу запитали: ну що, будемо повертати? — пригадує Тетяна. — Кажу «ні». Хоч дуже важко було, та я знала, що назад ходу нема, розуміла: якщо їх повернути назад, вони підуть слизькою дорогою...»

Тим часом відкривала в дітях інше. Їхню історію — історію малят, підкинутих під поріг київської лікарні. Чотири місяці їх ніде не реєстрували й не давали імен, — були слабкі, медики не вірили, що виживуть. Потім назвали, вигадали дати народження. Відтоді вони значаться братом і сестрою, може, справді є ними? Принаймнi далі постійно були разом. І виживали, як могли, такі собі урбаністичні мауглі.

«Артур знаходив якогось черв’ячка, зразу давив. Він наче радувався крові. Дуже був жорстокий і вважав, що це нормально. Зразу я не розуміла, звідки в нього ця жорстокість. Він бив усіх підряд — i кота, й собаку, й Юстинку, й мене — совком, усім, що трапиться під руку. А вже коли ми його вперше постригли, я зрозуміла, звідки та жорстокість — у нього вся голова у шрамах...»

«Я людина енергійна»

Жінок Тетяниного типу в чиновницьких кабінетах недолюблюють. Неспокійні, наполегливі, щоб не сказати вперті. Свідомі того, що роблять, і готові домагатися свого. Як то кажуть, «набридати».Та з іншого боку: який характер має бути у жінки, яка після численних відмов від двох сиріт таки витримала їх невихованість і агресивність, неприлаштованість і нездоров’я? Яка день за днем повторювала істини, досі ніким не прищеплені; вчила тримати ложку і гладити собаку, прибирати за собою іграшки й радіти запрошеному на день народження клоуну?.. І це вже — після трьох років, коли дитя, за приказкою, лежить не впоперек, а вздовж ліжка, а отже, виховання явно запізнилося... Вона розуміла їхню трагедію.

Відчувати чужий біль, за великим рахунком, здатний далеко не кожен. Тетяна змогла, бо пам’ятала болі свої. Як принижували, як пішла з донькою від чоловіка і залишилася без нічого. Як запросив старенький дідусь, «десята вода на киселі», аби йшли жити до нього, бо був самотній і тяжко хворів. Як ховала його. Як удень працювала, а вночі збирала загублені з машин буряки, аби тримати якусь худобу. Як хворіла донька...

Чим відрізняються такі люди від багатьох сучасників? Тим, що в результаті всіх бід утримують у душі не лише образи, а й щось позитивне, добре, що дає можливість жити далі не лише для себе. «Я на роботу йду, а в мене дома тоді на двох із Юлею мішок картоплі і мішок гороху — на всю зиму. Баби ж принесуть на тік тормозки, сальця наріжуть і — все розуміли! — пригощають: їж, Таню, їж...»

Тепер щороку вони вирощують бройлерів, щоб запастися м’ясом. Три корови влітку дають і по 60 літрів молока. «Машина під’їздить, я здаю. Немає часу переробляти і на базар їздити ніколи — у дітей біжучий графік у школі, треба під нього підлаштовуватися».

До першого класу возить малих у конотопську школу — за сім кілометрів від свого села Сахни. До цього так само три роки возила їх до дитсадка та на всілякі гуртки.

«Ми якось сиділи з Юлею і думали: а що було, якби ми їх не взяли? Не знаю, як би я жила». Справді, за великим рахунком, не лише дітям потрібна замісна родина. Ці діти так само потрібні дорослим, які їх беруть.

«Так, хтось бере, щоб гроші якісь отримувати, — згоджується Тетяна. — Й у нас у районі такі є, це ж і по дітях видно». Та якщо береш дітей для себе, як рідних, думаєш не про гроші. Он, підраховує Тетяна, тільки на «маршрутку» до школи щодня по 15 гривень в один і в другий кінець. І вдягнути, і взути, і ліки купити, а вони дорогі нині — часом треба й до тисячі. Мови немає, аби дитячі гроші на себе витратити, — на них не вистачає».

А ще Тетяна Тютюнник знайшла нове покликання. «Отак сиджу, дивлюся на дітей і думаю: це і в інших батьків такі проблеми, а порадитися ні з ким. Як у мене було, — поплакати в подушку вночі та помолитися». Стала об’їздити прийомні родини свого району, знайомитися. Часом, пригадує, батькам так хотілося виговоритися людині, яка їх розуміє, що й по три, й по шість годин вона просто сиділа й слухала. Обмінювалися телефонами. Почали спілкуватися, потім влаштовувати спільні свята. Порадитись, поплакатись — як без цього? Тепер вони — відділення громадської організації «Калинове гроно».

Сирітство як інфекція

Ну і яка мораль цієї розповіді? — спитає хтось. Замість агітувати за прийомні родини, швидше настрахали. Що ж, на речі треба дивитися реально. Діти — не іграшки, які можна взяти й покласти назад. Але в даному разі йдеться не просто про прийомне батьківство, а про порятунок доль. Не власне цих двох дітей чи інших, тут не згаданих. Йдеться про ланцюжок знедоленостей, який ми можемо перервати. Про своєрідну інфекцію з найменням «сирітство», яка доволі розповсюджена. Дослідження свідчать: 40 відсотків вихованців інтернатів позбуваються своїх дітей, також віддаючи їх у інтернати. Лише за дев’ять місяців цього року в Україні осиротіли та втратили батьківське піклування близько 10 тисяч дітей.

* * *

«Таню, не шкодуєш, що дітей взяла?» — запитую наостанок. «Перший місяць, коли було дуже важко, може, й шкодувала. Тільки дуже їх жалко було. Тепер шкодую! Шкодую, що в мене житлоплоща мала. Іще б узять, так нікуди! А життя нема, коли немає дітей».

 

ДО РЕЧІ

Раніше в Україні сирітства не було, стверджує кандидат психологічних наук, доцент Університету менеджменту освіти НАПН України Галина Бевз, яка проводила в Сумах тренінг для прийомних родин. «Були в Польщі, були в Росії, у нас — ні. Бо про сиріт дбала громада. І були традиції, як застерегти дитину від сирітства. На Закарпатті у батьків було по 12 пар кумів — це дванадцять хрещених батьків. І як дитина сиротіла, її брала рідня. На Полтавщині мали по п’ять пар кумів. На Кіровоградщині й Київщині по одній парі — кожен формував традицію, яка мала певне підґрунтя».