Софія Губайдуліна: Моя душа і звук — це одне і те ж, цілковита єдність...

07.11.2012
Софія Губайдуліна: Моя душа і звук — це одне і те ж, цілковита єдність...

Софія Губайдуліна.

Її називають останнім класиком ХХ сторіччя, найдивовижнішою жінкою в музичному світі. «Образ її музики найбільше пов’язується з двома поняттями: духовність і філософське бачення світу», — так охарактеризувала гостю Львівської національної музичної академії Софію Губайдуліну професор–музикознавець Любов Кияновська, відкриваючи зустріч громадськості міста з композиторкою напередодні вечора «Софія Губайдуліна на «Контрастах». А наступного дня у Львівськiй філармонії Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова» під орудою польского диригента Станіслава Веляника виконав одні з найхарактерніших для композиторки творів — «Ліра Орфея» та «Фахверк». Цей концерт став кульмінацією Мiжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти». Слухачі тривалими оплесками вітали Софію Губайдуліну, яка у Львові побувала вперше. А вона щиро вітала виконавців і дещо ніяково вклонялася публіці, відчувши непідробний інтерес до своєї музики — космічної всеосяжності, незвичних, але таких могутніх і надзвичайно тонких звучань, сповнених філософської глибини і сердечної теплоти.

Шлях визначив рояль: починала імпровізувати... на струнах

— Дозвольте, Софіє Асгатівно, почати ab ovo, тобто від самого початку, — з такими словами звернулася до композиторки ведуча її зустрічі з львів’янами. — Відомо, що ніхто з ваших родичів не був професійним музикантом. Що наштовхнуло вас на те, щоб обрати саме такий життєвий шлях?

— Це просте запитання насправді дуже глибоке. Якщо пригадати зародження у мене любові до музики, то найважливішою подією у моєму житті була зустріч з інструментом під назвою рояль. Коли мені було п’ять років, учителька музики, яка мешкала неподалік на нашій вулиці, вирішила взяти мене й мою сестру до своєї школи — навчати нас грі на фортепіано. І вдома з’явився інструмент (щоправда, дуже поганий) — саме рояль, а не піаніно. Велика різниця між цими двома іструментами, як на мене, і визначила усю мою подальшу долю. Адже рояль дає змогу відкрити кришку і раптом відчути, що це — цілий світ, багатющий, привабливий. Коли дитина сідає за піаніно, вона впирається у стіну — перед нею матеріальний світ, а коли за рояль, то виникає ситуація театру чи концерту, тобто це вже величезний художній світ. Крім того, цей інструмент давав нам із сестрою величезний досвід суто акустичного штибу: сестра сідала за клавіатуру, натискала на педалі, я ж починала імпровізувати на струнах. Так ось, цей мій перший досвід взаємин із саме такими акустичними властивостями рояля і визначив мій шлях. Я почала вчитися музики. Вчителька давала спочатку маленькі п’єски з дитячого репертуару, але вони розчаровували мене. Найпростіші звукові події аж ніяк не влаштовували. Було відчуття, що мені потрібно щось інше. Річ у тім, що родина моя не була музичною, у ній не було музикування, і я тоді гадала, що те, що я граю, це вже геть усе, що придумало людство. Малою вирішила: коли вже людство таке вбоге, то я маю для себе щось придумати сама. З цього й почалися мої музичнi імпровізації. Звичайно, це було дитинство, а не початок композиторської діяльності, одначе, можна сказати, стало справжнім поштовхом до неї. Не те, що я би хотiла бути як мама, як тато (мама, скажімо, грає на роялі, тато — на скрипці, і я піду за ними). Ні, я мала сама для себе влаштувати сутнісне життя. Згодом, років через два, доторкнулася до музики Гайдна, Моцарта і зрозуміла, що людство зовсім не таке вбоге, як мені здавалося, та я була вже, так би мовити, інфікована, і мені й далі хотілося випробовувати себе, намагатися зробити щось своє в галузі звукового мистецтва.

Взаємини з педагогом довірчі, з кафедрою — конфліктні

...Професор Микола Пейко, у класі якого в Московській консерваторії я провела п’ять років, був широко освіченою людиною і сприймав не лише ті композиторські засоби, якими сам володів. Це були 60–ті роки минулого сторіччя, тоді якраз надходила до нас бурхлива хвиля інформації про те, що відбувається у музичному світі, про різні напрями, що розвивалися. І він не перешкоджав творчій активності у будь–якому з них. Треба сказати, що інші педагоги кафедри не були настільки широкі у своїх поглядах. Вони були принципово проти «нових віянь». Тут важливою була толерантність. Микола Пейко мав цю властивість, міг сприймати те, що йому самому не притаманне. Мої взаємини з педагогом були дуже довірчі, а з кафедрою — конфліктні. Як і у Шнітке та Дєнісова. Приміром, професор Голубєв, визнаний професіонал і дуже шанована людина (консерваторський педагог Альфреда Шнітке), з гіркотою казав, що він розчарований тим, як розвивається Шнітке, що він цим не задоволений. Може, він теж не забороняв експерименти, я цього не знаю, але така розмова була...

Зі Шнітке та Дєнісовим мої стосунки складалися на основі взаємних симпатій — звичайно, на відстані. Ми не були друзями, «дружби родинами» не було. Зате я відчувала, що вони мене підтримують. Не відбувалось якихось подій на доказ цього, але було чітке відчуття чоловічої — і композиторської, і життєвої — підтримки... А коли я вчилася у Шебаліна в аспірантурі, до Миколи Пейка прийшов на перший курс харків’янин Віктор Суслін, і з ним у нас зав’язалася справжня дружба — композиторська спільність на все життя... Саме з ним, разом iз В’ячеславом Артемовим, були в нас, можна сказати, «приватні музикування», які я дуже ціную. У моєму досвіді це — одна з найяскравіших сторінок. Такі зустрічі — без публіки, без критики — були радше духовною школою, ніж справжнім музикуванням.

У цій групі, суто імпровізаційній, заборонялося грати на тому інструменті, яким кожен iз нас володіє, імпровізувати, скажімо, на «рідному» роялі, скрипці, віолончелі. Ті інструменти, якими ми не володіємо, розкладали просто на підлозі, на килимі, і ми до них лише по–різному торкалися; у наших імпровізаціях не було якихось пасажів, завчених прийомів — ми їх уникали. Спілкування трьох осіб через звук, завдяки звукові справляло на мене величезне враження. Іноді мені здавалося, що коли я вільно веду смичком по струні, то моя душа і звук — це одне і те ж, цілковита єдність.

Такий досвід був кардинально відмінний від звичайної композиторскої справи, коли щось уявляєш, фантазуєш, потім записуєш. Зникав поріг між фантазією та записом, записом та виконанням. Ми досягали у найщасливіші хвилини єдності звучання і своєї власної вібрації... Це зовсім інше мистецтво... Я бачу потяг до нього і зараз, коли зустрічаюся з молоддю різних країн. Якось приїхала в Осло, зустрілася зі студентами композиторського факультету, і в них теж є подібні групи! Було чимало інших випадків, коли дізнавалася про те ж саме серед композиторів різного віку.

Я помічаю зараз колосальну творчу активність композиторів — і молодого, і середнього, і старшого покоління — у найрізноманітніших напрямах. І це готує наступну хвилю піднесення музичної культури — після наявного зараз її спаду. Ця хвиля не обов’язково досягне вершини у цьому сторіччі, може, доведеться чекати кількасот років...

Орфеїв голос струнних, органний грім баяна

Своєрідною увертюрою до двох актів музики Губайдуліної у фестивальному концерті була «Павана для віддаленої» Збігнєва Буярського — одного з найвідоміших сучасних польських композиторів. Станіслав Веляник вів «Віртуозів Львова» хитромудрими оркестровими стежками, ніби готуючи їх і слухачів до незвично нетрадиційних звучань у творах композиторки–«бенефіціантки» (Софії Асгатівні не так давно минуло 80 років).

«Ліра Орфея» (для скрипки, струнних та ударних) iз солісткою–скрипалькою Марією Ткачик, лауреатом міжнародних конкурсів, вразила глибоким проникненням у світ стародавнього міфу, вишуканим оркеструванням наче осучасненого чарівного голосу найзнанішого співака давнини. А «Фахверк» для баяна, струнних та ударних (соліст — відомий баяніст Роман Юсипей, до речі, координатор цього проекту) виявив аж ніяк не очікувані грані цього «лірично–танцювально–пісенного» інструмента: він дихав, наче жива істота, видавав суто органні «громи та блискавки», викривав найпотаємніші людські відчуття і світові катаклізми, кожним співзвуччям підтверджуючи тезу авторки про те, що звук і душа — одне і те ж, цілковита єдність.

ДОСЬЄ «УМ»

Софiя Губайдуліна — один iз найглибших композиторів другої половини XX сторіччя, класик світової музики.

Народилася 1931 року в Чистополi (Татарська АРСР).

Батько був геодезистом, мати вчителькою. Дід, Масгуд Губайдуллін, був муллою, його сім’ю (крім старшого сина, який на той час учився у Москві) було репресовано — вивезено у заслання. У Казані Софiя вступила у музичну школу, згодом — у консерваторію. Після її закінчення, у 1954 р., продовжила навчання у Московській консерваторії.

Лейтмотивом її творчого життя стало напуття, сказане їй Дмитром Шостаковичем: «Я вам бажаю йти вашим «неправильним» шляхом». Закінчивши аспірантуру, обирає долю «вільного художника», цілком поринаючи у творення «неправильної» музики. Засобом для існування були супроводи до кінофiльмів (серед них — славетнi мультик «Мауглі» та фiльм «Опудало»). У 1970–ті роки співпрацює з експериментальною студією електронної музики разом з Е. Дєнісовим, А. Шнітке. У 1979 році на з’їздi композиторiв СРСР тодiшнiй функцiонер Спiлки Тихон Хрєннiков у доповiдi пiддав критицi «нерадянську» творчiсть Губайдулiної та ще шести колег. Вiдтак Софiя Асгатiвна потрапила до «чорного списку» вітчизняних композиторів, i її твори майже не виконувалися.

Збагаченню її музичної фантазії сприяла участь в імпровізаційній групі «Астрея», де партнерами були композитори В. Артемов та В. Суслін. Новаторські відкриття були зроблені Губайдуліною у звучанні баяна, завдяки її творам він перетворився з народного інструмента в академічний. Перелом у долю композиторки принесла горбачовська «перебудова»: протягом кількох років Софія Губайдуліна досягла світового визнання. З 1992 року живе і працює в Німеччині, в Аппені під Гамбургом, зберігши російське громадянство. За її словами, знайшла нарешті можливість здійснити свою давню мрію — жити в цілковитій тиші...