Різні перед війною

13.02.2013
Різні перед війною

Владислав Гриневич презентує свою книгу в Дніпропетровському центрі «Ткума».

Як починалася Друга світова війна для мешканців Західної і Східної України? Про що думали і говорили тоді поміж собою «об’єднані» в 1939–му українці? Кого і від чого планували визволяти? Про це можна дізнатися з нової книги знаного історика–політолога, фахівця з питань національної пам’яті Владислава Гриневича. Книгу він назвав «Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно–політичні настрої». Опрацювавши масу архівних джерел, зокрема, діаспорних та колишніх «секретних», вчений доніс до нас голоси людей різного віку, різних національностей і віросповідань, різних політичних уподобань, із настроями просталінськими, націоналістичними, троцькістськими... За словами колег автора, це «шоковий момент», наукова сенсація, бо досі жодного разу «радянське» суспільство не описувалося таким чином.

 

Східняки навчали галичан

«Ця книжка — про початок ІІ Світової війни, в якій активну участь взяли українці, — розповідає доктор політології Владислав Гриневич. — Нас довгий час навчали, що для СРСР війна почалася 22 червня 1942 року, коли «віроломно, без проголошення війни» на нього напала гітлерівська Німеччина. Тут же розповідається, як СРСР фактично спровокував цю війну разом із нацистською Німеччиною і як війна посувалася спершу по Західній, а зрештою і по всій Україні». ІІ Світова для Країни Рад почалася з нападу на Польщу. Автор пише, що з радянських часів залишився міф про радянсько–польську війну 1939 року як безкровний «визвольний похід». Утім на мітингах, що йому передували, червоноармійці й командири урочисто клялися «бити панів». Після таких «п’ятихвилинок ненависті» радянські військові часто самочинно вбивали польських офіцерів, вірячи, що чинять щось хороше.

Звісно, такими були далеко не всі. Більшість червоноармійців, вихідців з українського села, мислили цілком тверезо. Тоді як «западенці» часто з квітами зустрічали «визволителів», радіючи, що минулося панування Польщі. Із збережених у спецсховках нотаток «стукачів» дізнаємося, що чимало східняків, змушених «визволяти» братів–галичан, відкривали їм очі на колгоспну дійсність, розповідали про голод. Між собою червоноармійці переговорювалися: «Вони нас вітають, цілують, а от почнуть отримувати по 200 грамів на трудодень, як ми в колгоспах, — тоді дізнаються, що таке радянська влада». Органи держбезпеки уважно відстежували та швидко припиняли подібні «контрреволюційні розмови». Масові репресії на «звільнених» теренах також протверезили галичан. Вони розчарувалися у радянській моделі української державності. Зростав авторитет ОУН, і на Сході також.

Капелюшки зникли. З обережності...

Як же впроваджували «радянське щастя» в «занедбаній» Західній Україні? «Письменника Петра Панча направили до Львова, аби очолив там Спілку письменників. У щоденнику він фіксував чимало цікавих речей, — розповідає Владислав Гриневич. — Малописьменні, примітивні кадри засилалися на посади, що потребували освіти й інтелекту». Панч пише, як із Золотоноші прислали директора МТС на посаду заступника ректора Львівського університету. Єдине, що він міг сказати, це «Учєніє — свєт, а нєучєніє — тьма». Інший комсомолець був призначений директором бібліотеки. Він перевіряв її на лояльність: «Собор Паризької Богоматері»? — викинути, попівщина! «Українські фосфати» — викинути, петлюрівщина!

Юнаків хутко мобілізували до червоного війська. Іван Ящишин у мемуарах описав свою першу зустріч із Червоною армією. Генерал, який зу­стрів призовників у військовій частині, пообіцяв нагодувати всіх святковим обідом. «Подали консервовану рибу з помідорним соусом, свіжовипечений чорний хліб і чай без цукру. Коли це має бути такий добрий обід на наше привітання, то що нас жде на щодень? На це питання ми дістали часткову відповідь. Коли вийшли з їдальні, щоб ставати у стрій та йти до лазні, у купі того, що ми повикидали з мішків, порпалися конюхи. Шукали решток їжі, огризків хліба і зараз–таки на місці з’їдали».

Тим часом радянські чиновники різних рангів сприймали Західну Україну так, як люди, що згодом виривалися з СРСР за кордон, принаймні в соцтабір — у Болгарію, Польщу. «У перші місяці після окупації тут було все дешеве і якісне, можна було набрати «дефіцитів», — каже історик. — А потім Західну Україну перетворили на «випалену землю» і все стало по–іншому». Львів’янка Беата Обертинська згадувала ті місяці 1939–го: «Перейменовано вулиці. Немає знайомих крамниць. Щораз більше радянських хутряних шапок, шинелей, калошів, високих чобіт та хустин на головах. Капелюшки щезли цілком, безслідно. З обережності».

«Дайте глобус!»

Частина суспільства була «заражена червоним імперіалізмом». Такі люди пишалися, що визволятимуть весь світ. От тільки від чого? Як зазначає Владислав Гриневич, військовослужбовці зауважували: «У прибалтійських країнах сталося те саме, що й у Західній Україні. Там визволили від хліба і солі, а тут поки що визволили від білого хліба, а невдовзі й від решти звільнимо». Був поширений анекдот: «Ми вам простягнули руку допомоги. А ноги вже й самі простягнете!». Самі ж червоноармійці були переважно голодні й босі. Це не завадило одному з них після вступу у вересні 1939–го рапортувати у штаб: «Дійшли до міста Бережани. Оскільки немає карти, прошу надіслати глобус». Червоний імперіалізм був типовим для певної, незначної, частини комсомольців.

На приєднаних територіях швиденько стали розвивати промислові галузі військового значення. У 1941–му на Заході України будували близько 300 ­аеродромів. «Чому ж 1941 рік виявився таким провальним для радянської влади? — риторично запитує вчений. — Бо переважна більшість населення не хотіла за цю владу воювати. Якщо в Радянському Союзі робили вигляд, що «ми жертви, нещасні, 22 червня на нас віроломно напали», то глибинне дослідження цього періоду показує Радянський Союз як агресора, хижака, який у союзі з Німеччиною потрошить Східну Європу. І це на тлі жалюгідного, жахливого стану людей у самому Радянському Союзі».

Війна і голод

Селяни перебували в такому страшному стані, що думали передусім, як свою родину і себе оборонити, як вижити. Утім здогадувалися, що країна готується до війни. Говорили, що «багато харчів відправляють до Німеччини, тому ми й голодуємо». І «через те, що Німеччині віддають м’ясо, зерно, в нас нема чого їсти». Люди чекали на війну по–різному. З одного боку, хотіли, щоб їх звільнили від комунізму. Вони очікували поразки Сталіна. Член колгоспу «Краще життя» Веселівського району Запорізької області Боровко з полегшенням і надією стверджував: «Ось коли прийшов кінець радянській владі, тепер почнемо жити по–людськи і заведемо своє власне господарство». З іншого боку, люди були нажахані війною, що насувалася і яка, безумовно, несла нові страждання, голод, смерть.

Владислав Гриневич наголошує, що Гітлер викликав симпатію серед великих мас українського населення. І не лише серед селян. Упродовж двох перших років війни він був популярною фігурою, позитивно забарвленою. На нього покладалися великі надії — визволення України від більшовизму.

Науковець наводить листа селянина Миколи Реви до Йосипа Сталіна, написаного в 1940 році. Селянин скаржився на погане життя, але фактично звинувачував радянську владу в Голодоморі. Він його відправив у Кремль, за тиждень був арештований і отримав десять років ув’язнення. «Усе це не було однозначно. Про це свідчить і те, що 11 його односельців указали на нього як на контрреволюціонера, і на підставі їхніх свідчень була сфабрикована його «справа», — каже Владислав Гриневич.

Дослідник припускає, що на лояльність українського суспільства у перші, передусім, роки війни — 1941—42–й — значний вплив чинила пам’ять про Великий голод і радянську владу як його організатора. У книзі автор пише і про голод 1934—35 років, і про голодні 1939—41 роки. Подає доповідь Берії Сталіну про те, як під Києвом люди розгрібають скотомогильники і їдять дохлу худобу, як поширюються масові захворювання. «Селяни були найбільш нелояльними. А вони ж складали 72 відсотки населення України. І це зрозуміло, бо радянська влада позбавила їх приватної власності, наділів землі, — нагадує дослідник. — Окрема глава книги зветься «Друга хвиля колективізації». Адже напередодні війни відбувся ще один наступ на село, який і спричинив, на мою думку, найпотужніші антирадянські настрої».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>