Марія Матіос: У Раді сюжет на сюжеті сюжетом поганяє

27.09.2013
Марія Матіос: У Раді сюжет на сюжеті сюжетом поганяє

Марія Матіос на Львівському форумі–2013.

На львівському форумі видавців Марія Матіос презентувала свій новий роман «Черевички Божої матері». За три дні — 13 «чистих» годин автографів, дві списані кулькові ручки. Колеги з опозиційних фракцій ставали в чергу на автограф–сесії, і дехто вже відзвітував на «Фейсбуці», що, мовляв, книга — вищий клас. Як зазначає в інтерв’ю «Україні молоді» сама письменниця, історично–соціальна тематика їй близька, як і раніше, тож відмовлятися від неї Матіос не буде. Навіть задля сюжетів з життя–буття Верховної Ради. Ми говоримо з Марією Матіос про парламент і форум, книги й мову, закони ринку і навіть вареники з сиром...

«Більшість тих, хто в сесійній залі, має щеплення від думання про країну»

— Пані Маріє, чи дало вам перебування у Верховній Раді сюжети для майбутніх книжок?

— Та тут сюжет на сюжеті сюжетом поганяє. Можна написати сагу.

— Напишете?

— Немає жодного бажання. Навіщо лякати суспільство? Воно вже налякане новинами з телевізора, які є суцільною кримінальною хронікою. Я, як і раніше, нишпоритиму в історії і по людях. Ось де клондайк! А Верховну Раду я сприймаю як ще один досвід. Хемінгуей сказав, що письменник не може бути письменником, якщо він не пройшов війну, не пізнав страждання і пристрасті. Два пункти я знаю, а третій — у процесі пізнання. Перебування в парламенті у його нинішньому форматі для такої людини, як я, — близьке до перебування на фронті.

— Як у вас взагалі народилось рішення піти на фронт, тобто в депутати?

— Це наслідок великої внутрішньої злості й великої незгоди з тим, що робиться в Україні загалом і що роблять із людьми зокрема. Як депутат я щодня стикаюся з такими людськими проблемами, що тьмяніють усі пафосні політичні дискусії, які нерідко насправді є великим лукавством. Не знаю, як тут серце не розірветься, коли починаєш докопуватися до їхньої суті. У цьому я дуже нудна — у докопуванні правди... Мені здається, що переважна більшість парламентаріїв має якесь щеплення від думання про країну й конкретну людину. Циніки й жлоби неспроможні співпереживати. І чим швидше ця Рада профільтрується людьми дещо романтичними (а я себе зараховую до прагматичних романтиків), тим швидше ми станемо на шлях цивілізаційного розвитку.

«Маю надію, що час безкультур’я таки мине»

— Давайте про Львівській книжковий форум. Ваші враження від нього?

— Із року в рік форум викликає відчуття певної ейфорії і водночас слабкої надії на те, що ми розвернемося до книжки. Попри всі споживацькі тенденції, які дуже розвинуті у світі.

— Це прекрасно, але з року в рік на форумі обговорюються одні й ті самі проблеми. Чи є бодай якісь просування у їх вирішенні?

— Я з вами не погоджуся, що з року в рік обговорюються одні й ті самі проблеми... Форум видавців — це симбіоз великого книжкового базару та інтелектуальних дискусій. Скажімо, я брала участь у двох із них. Одна була присвячена презентації книги «Імператор усіх хвороб» про проблеми раку. Це архіактуальне питання для нашої країни! Чомусь ця тема в Україні — не обговорювана, табуйована чи що. А такі публічні дискусії формують громадську думку. Після цієї панелі до мене підходило багато людей — не по автограф, а по поради, із пропозиціями тощо. Люди розуміють важливість проблеми і хотіли б якось долучитися. І я на все це дивлюся вже не як письменник, а як законодавець, бо точно знаю, що можна робити якісь точкові, локальні речі — дуже позитивні й такі, що мають суспільну підтримку.

— Наприклад?

— Свого часу наша фракція («УДАР Віталія Кличка») ухвалила рішення, що свої «оздоровчі» кошти ми скеруємо на потреби людей, які мають проблеми зі здоров’ям. Я на свої «відпускні» купила електрохірургічний ніж для відділення раку молочної залози Івано–Франківського обласного онкодиспансеру. Іншу ча­стину передала на лікування онкохворій колезі–журналістці, за решту придбала деякі речі для Охматдиту.

— Ми дещо відволіклися від форуму...

— Ні. Чому ж? Це все колообіг життя. Скажімо, ті ж дискусії на гендерну тематику. Я брала участь у тій, що називалася «Жінка в історії та історія в жінці», модерував її професор Ярослав Грицак. Розмова жвава, діалогічна, багатолюдна. Суспільство треба привчати до потреби говорити, і тут дуже велику роль мали б відігравати засоби масової інформації. У мене як у громадянина є дуже великі претензії до ЗМІ, які не розвертають суспільство у напрямі думання, а орієнтують лише на споживання й розваги.

— Гаразд, але що дав цьогорічний книжковий форум (і всі попередні) саме з точки зору вирішення проблем книговидання?

— Жоден форум не розв’язує проблем. Він посилає месиджі. Виробляє певну градацію актуальних тем. На форум приїздять письменники, видавці, «купці» письменників. В Україні потихеньку почався такий цікавий період, коли йде боротьба за письменника. В цьому Львівський форум є першовідкривачем, бо на жодній іншій книжковій виставці в Україні нічого подібного не відбувається.

«Час цензурних лещат має свій зворотний бік: коли шлюзи відкрито, крізь них ринуло все»

— Давайте я спробую назвати головну проблему українського книговидання, а ви мене — якщо я помиляюсь — ви­правите. Оскільки книговидавництво перебуває здебільшого у приватних руках, для «книжкових» підприємців були б украй важливими ті чи інші податкові преференції, але їх немає. Чи не так?

— Це не зовсім так, щодо преференцій. Але вони ката­строфічно мізерні, під постійними загрозами, і потребують своїх лобістів. Держава дивиться на виробника книжки так само, як на виробника сільгосппродукції: по–здирницьки, хижацькими очима.

Щодо «приватників». Слава Богу, що видавнича галузь переважно у приватних руках. Бо державний видавець — видавець лінивий, некреативний і несучасний. Він зазирає, як ворона у кістку, у державний гаманець за грошима на видання книжки. Далі зазирає, щоб саме його книжки держава ще й закупила для публічних бібліотек. Задля цього він готовий «поділитися», з ким треба, державними коштами. У такого видавця немає стимулів розвиватися. А приватний видавець крутиться, як білиця в колесі, йому ніхто нічого не дає. Подеколи це навіть дуже успішний крутіж.

Але скажу одне: в Українській державі українська книга є такою ж репресованою, як і українська мова. І цих — мовних — репресій не менше, ніж за радянських часів. Нинішня держава зумисне блокує українську книгу. Не може так бути, щоби Хрещатик був зачищений від книгарень! Навіть нацисти собі того не дозволяли. А всі ті, хто каже, що до української книги нема цікавості, просто лукавлять. Цікавість є, нема можливості купити книгу. Не через брак грошей (на пиво й горілку українці витрачають в рази більше), а через брак книгарень.

І — відповідаючи на ваше запитання — податкові преференції обов’язково мають бути. Як мають бути шлюзи і проти контрабандного завезення іншомовної книги, в даному випадку — російської. Бо ні для кого не секрет, що книжковий бізнес у Росії — на третьому місці за обсягом прибутків. Але доки в Україні при владі ті, хто чинить спротив українському, така ситуація триватиме.

— Але це почалося не при Януковичі. І вкидання на книжковий ринок російського маскульту, і закриття книгарень на Хрещатику. «Мистецтво», «Знання» та «Сяйво» ліквідовували не в останні три роки...

— Так, я також стояла під «Сяйвом» та «Знанням», протестуючи проти рейдер­ства. Я не мала на увазі, що катастрофа із гуманітарною сферою — ситуація останніх років. Це, так би мовити, спадковість влади, яка не надає жодного значення цим процесам або ж просто не контролює їх. Скажімо, за часів Ющенка були вельми симпатичні укази щодо розвитку книги і тих преференцій, які надаються видавництвам. Але при цьому на приміщення, де було написано «книгарня», дивились і дивляться як на ласий шматок землі, який треба прибрати до рук.

Попри все, за радянської доби найкращі, найпрестижніші місця віддавали саме книгарням. Інша річ, якого ідеологічного змісту там продавали книжки, але під книгарні приміщення не шкодували. Тодішні державні ідеологи розуміли значення ідеологічних важелів впливу посередництвом книжки.

— Хочу запитати вас про якість книжок як таких. Як у нас співвідноситься кількість гідних авторів і графоманів? Ваша колега по цеху Людмила Таран у розмові зі мною казала, що нині в обгортку постмодернізму загортають відверте казна– що...

— У ринкових умовах усі шлюзи відкриті. Хтось щось написав, знайшов гроші, надрукувався — немає жодних перепон. Тож і Таран має рацію, і ті, хто вважає, що ринок допоможе «відстоятися» авторам. Але в кожній демократичній країні мають бути представлені різні напрями — література для масового читання, детективи, любовні романи, інтелектуальна проза... В Україні все це є.

Час довгих заборон, час цензурних лещат має свій зворотний бік: коли шлюзи відкрито, крізь них ринуло все, добре і всяке. Я не бачу загрози для літератури в тому, що з’являтимуться книжки неналежної якості — їх ринок відсіче та просіє. Загроза, коли нікому буде писати і нікому читати. Не всім потрібен Кафка — багато хто любить, скажімо, кулінарні книжки. За це не осуджують.

«У мовному питанні йде дуже цинічна гра на публіку»

— Знов до справ парламентських. Вам мовна тематика має бути близька як нікому. Будете ініціювати перегляд закону Ківалова—Колесніченка?

— Цей закон потрібно скасувати. Це спільна позиція трьох опозиційних фракцій. І навіть якщо не буде ухвалено опозиційний законопроект, одним зі спів­авторів якого є і я, то найкраще, що можна зробити, — це повернутися до закону про мови 1989 року й відновити рівновагу, яка була в суспільстві до «закону Ка–Кі», як я його називаю. Не було жодних підстав переглядати чинний на той час закон. Його продиктовано з–поза меж України, я не маю з цього приводу жодних сумнівів.

А ви знаєте, до речі, що зі мною всі депутати, навіть комуністи, спілкуються українською мовою? Олександр Єфремов і Михайло Чечетов могли би бути непоганими вчителями української мови за відсутності таких. Михайло Васильович [Чечетов], до речі, замовляв у мене вареники українською мовою. Він тим вареникам, коли «УДАР» блокував трибуну, наполягаючи на особистому голосуванні, зробив грандіозну рекламу (посміхається).

— Із чим вареники?

— Із сиром. Я тепер знаю смаки багатьох «несумісних» між собою депутатів, вони самі мені тихцем зізнаються.

— Українські вареники вони люблять, а мову — зневажають.

— Іде дуже свідома й цинічна гра на публіку, насамперед із трибуни... Я вже питала багатьох із Партії регіонів, навіщо вони компрометують свого Президента? Адже Янукович говорить доброю державною мовою, і Донбас через це не виходить на мітинги. Це штучна напруга, яка вже далеко зайшла. Вона є відволіканням від дуже складних процесів, які зараз відбуваються і в економіці, і в соціальній сфері.

ДОСЬЄ «УМ»

Матіос Марія Василівна

Українська письменниця, народний депутат України VII скликання (член фракції «УДАР»). На виборах 2012 р. була №2 у виборчому списку партії Віталія Кличка.

Народилася 19 грудня 1959 р. в селі Розтоки Путильського району Чернівецької області в гуцульській родині.

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету (1982). Після ВНЗ працювала в журналістиці, була членом КПРС.

У 2003–2010 рр. працювала в Комітеті з Національної премії України ім. Шевченка (2005–2010 — заступник голови), зі звільненням не погодилася й відстоювала місце роботи в судах.

Авторка шести поетичних збірок. Найбільшу популярність здобули її прозові твори: «Нація» (2001), «Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Москалиця» (2008), «Вирвані сторінки з автобіографії» (2010) та ін. Твори Матіос перекладено десятьма мовами.

Лауреатка Шевченківської премії (2005), премії «Коронація слова» (2007), переможець конкурсу «Книжка року» (2004, 2007, 2008).

Державний службовець

III рангу.

Живе в Києві. Заміжня, має сина.

Старша сестра генерал–майора СБУ Анатолія Матіоса (затримав суддю Зварича).