«Я не згодний був міняти свою шкуру й душу»

01.10.2013
«Я не згодний був міняти свою шкуру й душу»

Дошка Юрія  Шевельова протрималась недовго. (з сайта khpg.org.)

Новина про варварське зруйнування меморіальної дошки Юрію Шевельову облетіла весь світ, цій події присвятили й останнє (27 вересня) телевізійне політичне ток–шоу «Шустер Live». На якому впродовж двох iз половиною годин її обговорювали за участю голови Харківської обласної державної адміністрації Михайла Добкіна і харківського міського голови Геннадія Кернеса. На цьому ефірі і поза ним прозвучало стільки недостовірної інформації, що вона вимагає негайного спростування на засадах історичної правди.

Презумпція винності

На обговоренні проблеми в студії Савіка Шустера відразу кількома учасниками було підкреслено: звинувачення в колабораціонізмі проти Юрія Шевельова були відкинуті ще тоді, коли йому надавалося американське громадянство. Сполучені Штати Америки як держава–учасник антигітлерівської коаліції старанно перевіряла всіх претендентів на своє громадянство на співробітництво з нацистами. Оскільки ніяких обставин, які б перешкоджали надати йому громадянство, знайдено не було, то Шевельов і став громадянином США.

На сесії Харківської міської ради було оголошено висновок Служби безпеки України, в якому повідомлялося про те, що в архівах СБУ справа про Шевельова відсутня. Таким чином, твердження про колабораціонізм Шевельова — це насправді суб’єктивні інтерпретації кількох осіб або груп осіб, які нав’язують свою позицію українській громаді.

Звинуватити його сьогодні в колабораціонізмі неможливо без розгляду цієї справи в суді або якійсь іншій повноважній інстанції. До того часу існує презумпція невинності. Але радянське мислення засноване на протилежному — на презумпції винності, згідно з якою людину спочатку заарештовують, а потім шукають докази її злочинної діяльності, зазвичай вибиваючи їх iз неї самої. Щось у такому дусі сталося й тепер, оскільки противники посилаються на автобіографічні твори самого Ю. Шевельова. Переважно мемуарний роман «Я — мене — мені... (і довкруги)». Розгляньмо їхні аргументи.

«Я не кривив душею»

Перше звинувачення, яке кидають на адресу  Шевельова, — він активний співробітник української газети «Нова Україна», яка виходила в Харкові в період окупації під патронатом тодішньої влади. Це була щоденна газета. Перше її число вийшло 7 грудня 1941 року. Припинила вона своє існування в Харкові на початку лютого 1943 року. За чотирнадцять місяців існування газети Шевельов опублікував у ній близько десятка статей. У мемуарах він їх усі перелічив: «Мені пощастило тільки написати про Шевченка (48), Черкасенка (247) і Олеся (275)». У дужках автор подав числа газети, щоб можна було легко відшукати їх зацікавленим особам. Була вміщена стаття до століття альманаху «Ластівка». З харківських тем удалося подати статті про  Потебню й Василя Мову. У поодиноких випадках він писав на теми культури мови, а також про місцеві події. Усього  Шевельов вказав на дев’ять статей. Чи ж можна вважати його після цього активним учасником цього видання? У штаті газети він не працював.

Газету неодноразово прискіпливо аналізували різного роду «дослідники» творчості Юрія Шевельова. Про одного з них він сам розповів у мемуарах: «Коли в середині шістдесятих років, уже в Америці, Іван Білодід, заохочуваний Романом Якобсоном, у гармонійній співпраці з КГБ взявся розшукувати докази моєї нібито співпраці з нацистами (в радянській термінології «фашистами»), йому гостинно відкрили ультра–таємні фонди публікацій німецького засягу і єдиний компрометаційний матеріал, що він знайшов, була ця замітка (про виставу «Тоска» в Харківський опері) плюс мої власні спогади в передмові до моєї «Не для дітей».

«Співпраця з «Новою Україною», — писав він далі, — не ставила переді мною морально–етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Не мало сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально–політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи».

Уявімо собі, що там, у статтях Ю. Шевельова, справді можна було знайти якісь компрометуючі його фрагменти. Невже б вони досі не були оприлюднені з трибуни сесії Харківської міської ради чи в студії Савіка Шустера? Але таких матеріалів немає.

«Це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість...»

Істотне звинувачення, яке прозвучало від опонентів Шевельова, — це звинувачення в неприхильному ставленні до євреїв. Воно не має під собою ніякого ґрунту. Сам Юрій Володимирович розповів, що від 48–го і до 181–го чисел газети припинив iз нею співробітничати. Чому? Виявилося, що німецька цензура висунула вимогу, щоб автори, критикуючи радянську дійсність, називали її «жидо–більшовицьким» режимом. Така брутальність суперечила його поглядам, і він відмовився не тільки вживати цей термін, а й узагалі дописувати далі до «Нової України». «Я робив це, — написав він, — хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало мені голодом, а ми в Харкові тоді вже добре знали, що таке голод і голодова смерть».

Неправдою є й те, що Шевельову німецькою адміністрацією була надана для помешкання квартира єврейської родини, знищеної в Дробицькому яру. Висловлене спочатку як припущення, надалі це твердження вже фігурувало як доконаний факт. Юрій Шевельов мешкав у своїй квартирі № 46 у будинку «Саламандра» між вулицями Сумською й Римарською. Його з матір’ю за радянських часів переселили в їхній же квартирі в кімнату для прислуги. В інших кімнатах жили дві єврейські родини: фармацевта Бімбата та енкаведиста, чиє прізвище автор на час написання мемуарів забув. У «дві кімнати, які лишилися після виїзду родини енкаведиста, ... ми й вселилися». З написаного випливає, що ця родина була евакуйо­вана, житло лишилося порожнім, його й зайняв  Шевельов iз матір’ю.

Один з оскаржників  Шевельова договорився до того, що нібито він мав прислугу під час війни. Насправді це демонструє рівень читацького розуміння текстів опонентами Шевельова. Йшлося ж про приміщення для прислуги, в якому змушений був жити він iз матір’ю за радянської влади, тоді як уся їхня квартира дісталася двом єврейським сім’ям.

«Німцем не хотів робитися»

Неправдою є те, що Юрій Шевельов пішов співробітничати до німців, тому що йому «кушать хотєлось». «Я пройшов — розповідає він про себе, — стадію схуднення і був готовий до спухнення».

Шевельов був німцем. Його батько мав прізвище Шнейдер. У 1916 році з дозволу царя генерал Шнейдер змінив своє прізвище на те, яке носив Юрій Володимирович. Матір його так само була з німецького роду на прізвище Медер. Для таких осіб відкривалися гарні перспективи за окупаційної влади. Записавшись у фольксдойчі, вони потрапляли під її опіку. Великі німецькі колонії, які існували на півдні України, перестали існувати саме під час війни. Німецька влада евакуювала в Німеччину всіх своїх етнічних громадян. Але Юрій Шевельов захищав у собі українську національну ідентичність.

«Я не хотів записатися як фольксдойче, — написав він, — за прикладом тьоті Марусі [материної сестри. — І. М.]. Формально на це були всі підстави, навіть більші, ніж у тьоті Марусі. Запис у фольксдойче гарантував вижити, мінімальну опіку, харч і паливо. У випадку евакуації (про що тоді ще не думалося) він забезпечував виїзд. Німцем я не хотів робитися. Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу».

Неправдивими є спроби видати Шевельова за високопоставленого урядовця німецької адміністрації. Насправді лише 15 травня 1942 року він отримав працю в Українській бібліотеці міської управи, а 20 липня того ж року його перевели в адміністративний відділ того ж закладу, де «завідував печатками». Його функція полягала в тому, щоб збирати заяви на дозвіл мати печатки й відносити їх до місцевої німецької комендатури. Тож називати його цензором, високим урядовцем немає ніяких підстав.

«Доцентів організовано не вивозили»

Шевельова звинувачують у тому, що він добровільно залишився під німцями. Але виїхати з Харкова напередодні окупації не було ніякої можливості. Радянська влада покинула свій народ на поталу завойовникам.

«Доцентів організовано не вивозили, — розповідає Ю. Шевельов і роз’яснює. — Потрапити на ешелони, що їхали далеко на схід, до Волги, Уралу, Середньої Азії, не можна було й думати. Вони їхали суворо за планом і заповнялися призначеними пасажирами за точними списками». У ті списки не поталанило потрапити навіть безпартійним професорам. В Україні 40 млн. людей опинилися в окупації. Після Курської битви Л. Берія і Г. Жуков підписали наказ про виселення українців з України за зраду «советской родины». Не вистачило вагонів. А то б українцям судилася доля кримських татар.

Геннадій Кернес показав фото, яке зафіксувало картину жахливої страти харків’ян: на будинку «Саламандра» — тіла повішених. Так, на це не можна дивитися без болю в серці. Названі й цифри. До початку німецької окупації в Харкові мешкало 700 тисяч населення, а після приходу радянських військ — 170 тисяч. Але на кому лежить провина за голод і смерть? У книзі «Не для дітей», де описана історія Юрія Шереха, автор відзначив: «За це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення». Повішені в Харкові з’являлися щоразу після «акцій червоного підпілля». Німці відповідали на це репресіями, і тоді жертвами ставали випадкові люди, зовсім не причетні до події.

Шевельов описав один такий випадок. Він йшов Театральним майданом і, досягши Пушкінської, перейшов на другий бік. «Тільки тоді я побачив, — написав він, — що це врятувало мені життя. З другого, західного, боку вулиці німецькі солдати хапали всіх перехожих чоловіків і тут же вішали на ліхтарях. За що це була відплата, я не знав, і, либонь, ті, схоплені, теж не знали».

Шевельова звинуватили навіть у тому, що в нього були, крім власного імені, ще й псевдоніми. А скільки їх було в Леніна? Як же можна звинувачувати автора в тому, що він використовує псевдоніми?

«Моя настанова на не–участь»

Але головний аргумент, який відкидає звинувачення Шевельова в зраді, полягає в тому, що він у 1941 році зрозумів те, що й Рада Європи в 2009 році, коли прийняла ухвалу про тотожність гітлеризму й сталінізму. Немає між ними різниці.  Шевельов багато разів опрацьовує цю тему у своїх мемуарах. «Ще перед вступом німців до Харкова, — пише він, — я знав, що ця війна — не моя, що Гітлер і Сталін мені однаково ворожі». «Це не була моя війна, наша війна, — написав він ще раз. — Як би вона не скінчилася, Україні могло бути тільки гірше. Риторика про нацизм — «брунатну чуму» була безглуздою, коли поруч не ставити Росію — «червону чуму».

Головна засада його життя — настанова на не–участь у боротьбі двох однаково злочинних політичних систем. Це гасло він почерпнув з філософії Григорія  Сковороди, услід за яким міг повторити наприкінці життя: «Світ ловив мене, але не спіймав». Щоправда, досягти цього ідеалу не–участі українцеві в XX столітті було значно важче, ніж у вісімнадцятому.

Професор  Волосник звинуватив Шевельова в такий спосіб: якби всі повелися так, як він, то чи перемогла б антигітлерівська коаліція? Я відповім йому словами Юрія Андруховича, який iз посиланням на Альбера Камю пише про особливу мужність — бути на війні дезертиром: «Справді, якби всі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше». Війни б щезли.

P. S. Юрій  Шевельов заповів свій архів (тримайтеся читачі!)... Японії. Очевидно, він розумів, які баталії триватимуть навколо його імені в Україні.

Ігор МИХАЙЛИН,
доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики ХНУ імені В. Н. Каразіна

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>