Архітектор національної пам’яті

09.10.2013
Архітектор національної пам’яті

Олесь Силин. (Укрінформ.)

З Олесем Силиним доля звела мене в 1961 році в Головкиївміськбуді. Деякий час після знайомства наші стосунки були настороженими. Я вважав його «піжоном» (кожен день нова сорочка, краватка, начищені до блиску туфлі). Та, познайомившись з Олесем Панасовичем ближче, я розгледів у ньому великого патріота, який усе своє життя присвятив Україні. За майже 50 років нашої дружби, нашої співпраці на ниві відродження пам’яток історії та архітектури України я переконався — серед моїх друзів і знайомих немає людини більш відданої Україні, українським проблемам.

Народився Олесь Панасович 9 жовтня в 1913 році на півдні України — в порту Скадовськ на Таврійській Херсонщині. Це літописне Лукомор’я — земля стародавнього українського племені уличів, де безмежний степ «перетікає» в безкрайнє море. Його дід, Іван Силин, переїхав сюди з–під козацької Ічні, що на Чернігівщині, разом зi своїми синами–бондарями. А внук, Олесь, провівши дитячі роки в «будинку підлітків» у Херсонській комуні, навчався в техучилищi і транспортному технікумі та поїхав працювати до Сибіру, де керував топографічними експедиціями. Потім — Якутія, Монголія, Манчжурія. Будівельний інститут в Одесі. І знову Північ, Сибір, Далекий Схід (Амурський, Уссурійський, Приморський). У 1938 — 1940 роках — голов­ний інженер фортифікаційного корпусу Тихоокеанського флоту. У роки Другої світової — головний фортифікатор смуги оборонних рубежів України, Дону, Сталінграда. За роки двох війн Олесь Панасович сім разів горів разом iз танком. На ньому майже не залишилось рідної шкіри.

Уже як архітектор Олесь Панасович працює в Росії, Молдові, Грузії, Азербайджані, Мордовії, Татарстані, за кордонами СРСР.

У 1961 році він переїздить до Києва, стає одним із найактивніших захисників історичних пам’яток архітектури. Музей Тараса Шевченка на Козиному болоті, Києво–Печерська лавра, Хортиця, церква Пирогоща, Михайлівський Золотоверхий і Успенський собори, десятки пам’яток архітектури на Подолі, споруди–пам’ятки Сластіона, Заборовського, фортифікаційні споруди Києва — це лише ті об’єкти, до яких Олесь Панасович залучив і мене.

Аби впливати на події, на вирішення національно–проб­лемних питань Олесь Панасович входив до різних вчених рад, а деякі й очолював. Він був радником, консультантом, експертом урядових і наукових установ, одним із засновників Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, створеного 1965 року. Йому було присвоєно чимало почесних звань і неодноразово нагороджено державою. Остання його нагорода — звання Героя України.

Інвалід війни, він роками був прикутий до ліжка, але жодного дня не був без роботи. Лежачи в постелі, він на спеціальній дощечці писав наукові статті, рецензії, готував відповідні Постанови уряду, укази Президента. Декілька разів я пропонував йому зробити ремонт його квартири, з цим погоджувалась і його дружина, але Олесь Панасович відповідав завжди одне й те саме: «Ти уявляєш собі, Миколо, скільки днів я не зможу працювати через той ремонт, мені залишилось уже мало часу, я не встигаю зробити навіть найважливішого».

Я не пам’ятаю, щоб хоч раз Олесь Панасович не відповів на моє запитання до нього, чи то з історії, чи то з архітектури, чи навіть технології будівельного виробництва. Це була «ходяча енциклопедія» і, в першу чергу, з питань, пов’язаних з Україною.

Щодня, проїжджаючи повз Байкове кладовище (моя дорога на роботу і з роботи), я знімаю капелюха, схиляю голову і кажу: «Дякую тобі, побратиме, за все те добре і святе, що ти зробив для України! Поки на небі світить сонце, доти ми тебе пам’ятатимемо...»

Микола ЯРМОЛЕНКО,
професор, заслужений будівельник України

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>