Номер 149 за 15.10.2013
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Без батьків, та не самотні
Керівник львівського Центру опіки сиріт отець Роман Прокопець — про відповідальність за малят, волонтерські будні і «чистий футбол»
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

Отець Роман Прокопець серед дітей.

«Ми вчимо дітей сприймати життя як Божий дар; не бути корисливими, а самим безкорисливо творити добро. Намагаємося давати дітям, позбавленим батьківського піклування, те, чого їм бракує найбільше, — підтримку, тепло й спілкування. Ми завжди поруч», — говориться в програмному документі Центру опіки сиріт Львівської архієпархії Української греко–католицької церкви. Ідея такого центру зародилася одночасно у Романа Прокопця і Юрія Остапюка, тоді ще студентів Львівської духовної семінарії. В останній рік навчання вони мали душпастирську практику в інтернатах і вирішили створити осередок, спрямований на потреби дітей, що ростуть без батьківської опіки.

«Хочете зробити добру справу — зробіть її добре...»

— Отче Романе, якими на той час бачилися проблеми дітей з інтернатів? І що тепер, у процесі роботи, виявилося найголовнішим?

— Те, що ці діти потребують великої уваги і доброго прикладу. Потрібно біля них бути, з ними розмовляти, розуміти їх, пояснювати їм різні речі. За чотири роки діяльності бачення викристалізувалося, проявилися моменти, які ми тоді не могли передбачити. Утім важливою залишилася лінія, яку ми від початку взяли: не відокремлювати дітей–сиріт від інших вихованців інтернатних закладів. Ми займаємось разом, а при потребі допомагаємо сиротам та потребуючим.

— Ваш Центр має чимало напрямів діяльності: соціальний, волонтерський, душпастирський, спортивний, таборовий. Хто забезпечує таку діяльність?

— Волонтери, які приходять до нас на зустрічі, навчаються, можуть обирати якийсь із цих напрямів і допомагати його розвивати. У рамках соціального напряму ми спільно зі Службою у справах дітей опікуємося випускниками інтернатних закладів. Діє консультативна мобільна група з юристів, психотерапевтів та священиків для фахових консультацій та підтримки. Зараз маємо під опікою чотири сім’ї, які створили сироти, вихідці з інтернатів. Вони мають уже своїх дітей, а серед них є і неповнолітні. Дякувати Богові, що ці дівчата народили, ми спілкуємося як із ними, так і з їхніми чоловіками, намагаємося їх духовно спрямовувати. Там усі працюють, хочуть позитивних змін у своєму житті. Одна пара, що живе в «громадянському шлюбі», наразі завдяки такому спілкуванню виявляє бажання взяти шлюб у церкві.

Допомагаємо одягом — як на дітей, так і на дорослих. Намагаємося роздобувати дитячі візочки, білизну. На нашому сайті є рубрика «Ти можеш допомогти», там ми висвітлюємо потреби і повідомляємо, коли нам щось приносять. Єдине, завжди підкреслюємо: якщо ви хочете передати одяг, то хай він буде новим або ще придатним для носіння. Бо нерідко людині шкода викинути якусь одежину — вона проходила в ній 20 років, це частина її життя, і тепер віддає — але там уже нема в чому ходити. Ми наголошуємо: якщо хочете зробити добру справу, зробіть її добре.

— Спорт, який дає змогу «відібрати дітей у вулиці», мабуть, найлегший ваш напрямок?

— Не зовсім. Пригадую, коли в нас усе починалося, ми бачили, як діти на футбольному полі прогулювали уроки. Я полюбляю грати в футбол, тож часто приходив до них. Мене вразило, що для них не існувало правил. До того ж, постійно сипалися матюки. Ми порадилися з дирекцією, запросили тренера, і він чітко, тричі на тиждень, приходив до дітей і тренував. Це дисциплінувало. Окрім спортивних правил, я додав ще два: вони стараються вчитися і стримуються від матюків. Було дуже складно, утім ми дійшли до такого рівня, що діти, коли на матчах чують в інших командах матюки, то обурюються. Вони вже звикли не зловживати Божим даром мовлення.

Щокварталу маємо якийсь великий спортивний захід. Цього року плануємо розпочати чемпіонат з міні–футболу для дітей з інтернатів. Він триватиме упродовж року, команди будуть із шести інтернатів. Усе буде по–справжньому — кожен гравець матиме свою картку, інформативний бюлетень із правилами, з відомостями про кожну команду. У кожної команди буде «талісман», хотілося б, щоб це був гравець львівських «Карпат». Зараз ведемо перемовини з шістьма гравцями. Ми також запрошуємо дорослих і дітей цікавитися цим чемпіонатом, приходити на матчі, підтримувати малих футболістів. Хочемо організувати фан–клуби кожної команди. Час від часу ми також влаштовуємо змагання з велоспорту в парках Львова, де діти отримують завдання на швидкість, спритність, витривалість. Організовуємо велопрощі до святих місць. Флорбол — це новий вид спорту. На базі одного з інтернатів тричі на тиждень відбуваються тренування, на які збираються діти з кількох закладів. Вони вже виступають на турнірах.

«Наш маленький офіс волонтери називають «хатою»...

— Волонтером може стати кожен?

— Так. Це студенти різних ВНЗ iз різних місцевостей України, які навчаються у Львові. Люди, які вже одружені й мають своїх дітей, нам ситуативно допомагають. Соціальним відділом Центру опіки сиріт керує пані Христина, яка вже має своїх дітей. Ми є ніби великою родиною, і наш маленький офіс волонтери називають «хатою», бо це місце є для них особливим. Тут вони можуть поспілкуватися зі священиком, попрацювати з літературою, скласти ту чи іншу програму для дітей, просто попити чаю і відпочити. Двічі на тиждень в нас відбуваються зустрічі волонтерів. Одна з них — молитовного характеру, інша — відпочинковий день, коли група волонтерів готує для своїх побратимів якусь програму. Скажімо, майстер–клас із танцю танго. Зараз із Центром співпрацюють понад 60 волонтерів.

— Які нові риси характеру, нове розуміння додаються волонтерам від такої праці?

— Найперше, вони, працюючи з дітьми в інтернатах, усвідомлюють відповідальність за власних дітей, розуміють, яким важливим у вихованні є особистий приклад. У наших волонтерів різний рівень відповідальності, але вони тут вчаться його піднімати. Це колосальний досвід. Мені важко сказати, яку сферу життя така праця не заторкує. Ти не можеш перед дитиною бути фальшивим, вона тебе бачить наскрізь. І якщо в тебе є якісь недоліки, маєш над ними працювати. Це виклик для молодої людини. Якщо ти, студент, хочеш піти до дітей, то маєш підтягнути своє навчання. Бо який приклад даватимеш дітям, яких переконуєш добре навчатися?

Ми маємо для наших волонтерів особливу відзнаку. Це футболка з написом «Волонтер. Руки допомоги». Таку футболку молодь отримує після великих досягнень у нашому русі. Це, звісно, не стрибок із парашутом (сміється). Одна з останніх нагород була після велопрощі, яку ми робили для наших волонтерів, і одна дівчина, Юля, виконувала там роль медика і дуже добре все організувала. Коли ми їй потім вручали футболку, то вона раділа аж до сліз — бо ж заробила!

— Чи буває, що волонтер, пройшовши таку школу, і в родині починає поводитися інакше?

— Однозначно. Є випадки, коли батьки не розуміють, куди потрапила їхня дитина, побоюються, чи то не секта, бо є далекі від церкви. Але через таке спілкування і батьки змінюються. Ми влаштовуємо зустрічі з ними, розповідаємо про роль кожного у духовній спільноті, і це дає розуміння людям, ким вони мають бути у суспільстві, якими батьками чи дітьми. Будь–яка акція, яку ми проводимо, починається з молитви. У кожному інтернаті, який ми відвідуємо, є капличка або духовний куточок. Для працівників інтернатів ми організовуємо духовне навчання.

«Діти мають кимось стати...»

— Чим займаються волонтери з дітьми?

— Деколи через спілкування з дітьми можна отримати цінну інформацію про те, чого вони потребують. Один iз масштабних заходів, які ми організовували, це благодійна фотовиставка «Дорослі діти». Метою було показати дитину в її майбутній професії. Ця виставка мала також нагадати глядачам, що, вийшовши з інтернатів, діти мають кимось стати, і ми маємо їм у тому допомогти. Діти спершу писали твори — ким вони хочуть бути. У ході конкурсу ми відібрали 15 дітей, які отримали можливість спробувати себе в обраному фахові. Хтось посидів у кріслі директора регіонального відділення Приватбанку, хтось побув перукарем, стоматологом, скульптором, режисером. Відомі співаки записували у студії пісні з дітьми. Вірастюк і Катерина Ющенко також нам допомагали. Виставка мала резонанс у суспільстві. З’ясувалося, що багато людей готові допомогти конкретній дитині.

Важливо, що нашу діяльність в інтернатах та дитячих будинках ми можемо здійснювати завдяки співпраці з дирекцією та працівниками закладів, часто вони дають цінні поради, як краще знайти підхід до конкретної дитини. Отже, поєднуються професійні навики педагогів, духовний провід капелана та творча праця волонтерів.

— Отче, ваш Центр спільно з Комісією у справах родини УГКЦ та львівською Службою у справах дітей провадить проект «Наставництво» для допомоги дітям–сиротам. Що це таке і чи кожен може стати наставником?

— Дітям важко виходити з інтернату, де їм готують їсти, прибирають за ними, наділяють одягом. Вони не вміють дбати про такi речі. Роль наставника полягає в тому, щоб навчити і їсти зварити, і за собою доглянути, і коштами розпорядитися. Отож охочі проходять тренінг і отримують сертифікат, що можуть бути наставниками. Потім до типу їхнього характеру підбирається дитина. Чоловікові — хлопчик, жінці — дівчинка. Однак не всі, хто проходять курси, виявляються готовими бути наставниками. Бо вести конкретну дитину — це насправді копітка праця і велика відповідальність. Зрештою, таке навчання дає людям відповіді на різні запитання і навики для поліпшення атмосфери у власній сім’ї.

ДОВІДКА «УМ»

Центр опіки сиріт Львівської архiєпархії УГКЦ діє з 2009 р. Керівник центру — о. Роман Прокопець. Капелани, а це випускники Львівської духовної семінарії Святого Духа та Українського католицького університету, ведуть систематичну працю у десяти державних навчально–реабілітаційних центрах Західної України. Це духовні науки для школярів, організація дитячого церковного хору, пошук хрещених батьків для сиріт, акції до державних та релігійних свят, табори, екскурсії, поїздки за місто, прощі; тренування з футболу та флорболу.

При Центрі діє волонтерська спільнота «Руки допомоги», що проводить систематичні зустрічі і тренінги для волонтерів. Волонтери працюють з понад 1000 дітей. Це й щорічна традиційна акція «До дня Святого Миколая», зимові таборівки — «Різдвяна школа», розпис писанок з дітьми, гаївки у спільному колі, літні табори «Дорога до Бога». Кожного тижня волонтери відвідують дітей у десяти закладах.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Отець Роман Прокопець
Народився 1982 р. в Тернополі.
У 2009 р. закінчив Львівську духовну семінарію Святого Духа. Під час навчання у ЛДС виконував обов’язки заступника голови відділу душпастирювання військовослужбовців, що є підрозділом Центру військового капеланства. На даний час є представником від Львівської архiєпархії УГКЦ у питаннях сиріт.

 

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
ІнФорУМ
Політика
Регіони
Світ
Економіка
Людина
Суспільство
Здоров'я
Культура
Спорт
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев