Козацька Січ на Майдані?

20.12.2013
Козацька Січ на Майдані?

Козацький «євроборщ» на Майдані.

Останнім часом журналісти й письменники стали порівнювати Майдан із козацькою Січчю. Тут, мовляв, така ж територія волі, самоорганізація, феномен прямої демократії. Відомому журналістові, літописцю пострадянських російських війн Аркадію Бабченку порівняння з Січчю спало на думку, коли він побачив армійські намети з написами «перша сотня», «друга сотня» і барикаду через Хрещатик, яку називають «Козацьким редутом». А відомий письменник Андрій Курков вважає: те, що відбувається на Майдані, — це своєрідна історична матриця, до якої народ щоразу повертається в час нестабільності. Курков переконаний, що Майдан і Запорозька Січ — це форма ладу, генетично підсвідомо закладена в українцях. «Коли ми чимось не задоволені, ми відбудовуємо цю Січ, ми захищаємо власну гідність і власні інтереси», — поділився письменник зі своїми читачами. Однак чи є реальне підґрунтя для таких письменницьких поглядів? Із цим запитанням «УМ» звернулася до відомого дослідника козацтва, доктора історичних наук, провідного співробітника Інституту історії України НАНУ Тараса Чухліба.

— Пане Тарасе, що ви як історик найперше бачите, перебуваючи на Євромайдані?

— На мою думку, ми зараз стоїмо на порозі зміни системи влади, а ширше — політичного устрою України. Буде це зроблено мирним шляхом чи збройним, поки що не відомо. Насамперед такий процес залежатиме від того, як реагуватиме на сучасні події нинішня влада. Ми бачимо, що радянський тоталітарний тип влади та державного устрою, що був нав’язаний українському народові майже 80 років тому, вже не спрацьовує в межах юридично незалежної України. Утім фактично, як ми бачимо, на сьогодні Україна є залежною, бо навіть не може вступити в Євросоюз чи будь–яку іншу міжнародну спілку без згоди на те третьої держави, Російської Федерації. А люди прагнуть справжньої незалежності, адже українці два десятиліття жили не у своїй державі, а у своєрідному відламку Радянського Союзу. У нас продовжувала існувати «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на чолі з першими секретарями, яких стали називати президентами, і Верховною Радою, по суті, наскрізь прокомуністичною та проросійською. Система залишилася та ж сама, тільки червоний прапор замінили синьо–жовтим, а зірку — тризубом. Бачимо, що зазвичай до Верховної Ради потрапляють люди «потрібні» цій посттоталітарній системі. А якщо й обираються через народне волевиявлення, — як ми знаємо, інколи більшість у ВР усе ж таки набиралася демократична, то багатьох система переманювала на свій бік або ж «ламала».

— А якою є питомо українська модель влади?

— Зараз можна говорити про швидке відродження не тільки генетичної та історичної пам’яті, архетипів поведінки і політичної культури, але навіть і елементів воєнного мистецтва українського народу. На сучасному Євромайдані, по–суті, збудована така собі модерна міні–Січ, яку люди називають, я чув, Майданська або ж Київська Січ. Тільки–но починає ламатися нав’язана ззовні українцям політична система — відразу у них починає грати козацька кров. І зараз на часі замислитися, якою була політична культура українського народу упродовж багатьох віків. Свого часу навіть князя давньої Русі–України обирали або ж затверджували на народному віче. На козацькій раді запорожці обирали кошового отамана, а на гетьманській Україні — гетьмана. Влада була не тільки виборною, а й підконтрольною та підзвітною громаді. Очільник звітувався перед товариством кожен рік. І якщо робив щось таке, з чим запорозька громада не погоджувалася, — його в кращому випадку переобирали, а в гіршому — відрубували голову або ж топили у Дніпрі.

— І що, справді так чинили?

— Таких випадків чимало в українській історії. У 1769 році проти нього піднялося велике повстання запорожців, і він ледве втік від громади. Ми знаємо, як закінчив життя гетьман Іван Брюховецький, який одночасно був кошовим отаманом Запорозької Січі. У 1668 році на раді козаки відрубали йому голову за те, що він підписував угоди з Москвою, називався боярином та взяв собі жінку–росіянку. Очевидно, що козацькі традиції не обірвалися назавжди у 1775 році, коли цариця Катерина «скасувала» Запорозьку Січ. Адже коли на початку ХХ століття в Україні розпочалися революційні події, то відродилися і давні козацькі методи ведення боротьби та державотворення. Паралелі очевидні й сьогодні.

— Чи були випадки, щоб гетьман, аби зберегти свою владу, зібрав своє військо і пішов на власний народ, який проти нього виступив?

— Було й таке. Відомо, як проти законно обраного гетьмана Івана Виговського виступили Мартин Пушкар, Яків Барабаш, Іван Безпалий, яких підтримувало Московське царство. Іван Безпалий за допомогою московського війська був поставлений наказним гетьманом супроти Виговського. У результаті тієї громадянської війни переміг останній, однак на довгі роки в Україні встановився період «Руїни», коли постійна присутність військ іноземної держави заважала діяльності легітимно обраного гетьманського уряду.

Цікаво, що Січ постійно змінювала місце свого розташування. Упродовж української історії відомі 9 січей, починаючи від Хортицької і завершуючи Задунайською, що діяла на теренах Османської імперії. Адже козаки не погодилися з політикою цариці Катерини ІІ та зі знищенням Запорозької Січі і переселилися до Туреччини. І тут можна порівняти з сучасністю: тільки–но незаконно побили студентів та розігнали Майдан 30 листопада, він перемістився на Михайлівську площу. І це сигнал до ниніш­ньої влади: якщо знову будуть розганяти Євромайдан, він виникне на будь–якій іншій площі Києва і твердо стоятиме як сучасна козацька Січ, поки не буде задоволена основна вимога мітингуючих: Україна має жити в колі європейських народів!

ДОСЬЄ «УМ»

Тарас Чухліб

Народився 1966 р. в с. Ольшаниця Рокитнянського району Київської області. Закінчив Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. З 1991 р. розпочав наукову діяльність в Інституті історії України НАНУ як аспірант. У 1995 р. захистив кандидатську, а в 2008 р. — докторську дисертацію на тему «Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією (1667—1699 рр.): міжнародне становище, зовнішня політика, зміна сюзеренів». Автор кількох наукових монографій та науково–популярних книг. Директор Науково–дослідного інституту козацтва.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>