Богдан Яременко: Щось сидить у нас споконвіків, що вимагає волі

27.12.2013
Богдан Яременко: Щось сидить у нас споконвіків, що вимагає волі

Богдан Яременко.

Богдан Яременко — із покоління того студентства, яке на початку 90–х значною мірою доклалося до становлення незалежної України. Місяць тому він першим з українських дипломатів засудив жорстоке побиття «Беркутом» студентів на Майдані, які протестували проти згортання курсу на євроінтеграцію. Наступного дня після емоційного і відвертого посту на приватній сторінці в соцмережі Богдан Яременко позбувся посади генерального консула України в Туреччині. Зате здобув чимало друзів і однодумців в Україні, куди повернувся на вимогу МЗС. І зараз його часто можна побачити на Майдані, почути на радіо, телебаченні, його дописи у соцмережах читають і коментують сотні людей. «Спілкуючись із пресою, стаю щоразу відвертiшим. Так, мабуть, поступово закриваються двері в минуле. А можливо, зараз просто не час для напівтонів», — написав він нещодавно на своїй сторінці у мережі «Фейсбук».


«Я маю право мати думку з приводу будь–чого, що в моїй країні відбувається»

—  Пане Богдане, один емоційний порив в одну мить змінив розмірений плин вашого життя. Як з’явився цей допис на стрінці у соц­мережі?

— Я вранці 30 числа прокинувся і, за доброю традицією, одразу ж зайшов на «Фейсбук». Там уже всі гули про те, що сталося, була маса коментарів, фотографій, відеозаписів. Контраст між спокійним сонним Стамбулом і тим, що твориться вдома, був таким великим, що це не могло не вразити. Усе, що можна було побачити в записах, дуже нагадувало мені фільми про Велику Вітчизняну війну: там, де фашисти зганяють жителів сіл і підпалюють у якомусь хліві. Таке у мене було перше враження. І я вирішив ним поділитися з друзями у «Фейсбуці».

Керівництво МЗС поспішило розкритикувати такий прояв громадянської позиції.

— Міністр наступного дня сказав, що я відійшов від присяги дипломата і присяги держслужбовця. Присяги дипломата насправді не існує, а присяга держслужбовця зобов’язує мене дотримуватися законів України і захищати український народ. Я не думаю, що щось із цього міг порушити своєю публікацією, швидше — навпаки.

Що стосується дипломатії, то я не коментував питання професійної діяльності, я не коментував питання українсько–турецьких відносин, що могло б мати якісь наслідки для України. Я громадянин України, і я маю право мати і висловлювати думку з приводу будь–чого, що в моїй країні відбувається. Цим правом я і скористався.

— Який у вас зараз статус?

— Дипломат у відпустці.

— Але маєте намір оскаржувати рішення міністра Кожари в суді?

— Поки що я вивчаю таку можливість. Подробиць не коментуватиму — навіщо давати рідному міністерству в руки зайві козирі?

«Влада, яка замість діалогу обрала шлях конфронтації  і своїм народом, приречена»

— Російські телеканали та інші заангажовані ЗМІ часто намагаються провести паралелі між Майданом і «Арабською весною», натякаючи, що зараз держави арабського світу живуть набагато гірше, як до революції. Наскільки доречні такі аналогії?

— Ну порівняння — взагалі річ невдячна, і в даному випадку цікаво було б дізнатися, з ким вони порівнюють Президента України? Я думаю, що нам, слава Богу, далеко до тих диктатур і до тих економічних та політичних проблем, які мали згадані країни. Там абсолютно своя унікальна ситуація. І навіть провокатори, які є в кожній конфліктній ситуації і які й в Україні теж проявилися, не змогли задати тону цьому протесту. Переважна більшість українців показала, що вони готові жертвувати своїм комфортом, грошима, вільним часом, але не готові жертвувати миром і спокоєм у власнiй країні. Вони висловилися за мирний протест. Це найвищі зразки того, як народ не тільки розуміє, що він хоче, а й віднаходить адекватні форми для відстоювання своїх інтересів.

— За останні 20 років в Україні відбулося щонайменше три масові спалахи громадянської свідомості, названі революціями: Революція на граніті 1990 року, Помаранчева революція і Євромайдан. В усіх трьох випадках ви були безпосереднім учасником чи свідком подій. У чому особливість нинішнього моменту?

— Цього разу більшою мірою, як у попередні роки, українці вийшли за певні принципи. Йдеться не стільки про те, що ми хочемо в Європейський Союз, скільки про те, як ми хочемо жити, за якими принципами має бути побудоване наше життя. Ці протести в Україні викликають захоплення й інтерес в усьому світі з огляду на їхню масовість і такі мирні креативні форми. Це викликає величезну повагу.

— Сьогодні і на Євромайдані, і в політиці багато тих, хто у 90–му році був учасником студентського голодування. Немає відчуття, що нинішні події — спроба доробити те, що тоді було недороблено?

— Я би проводив глибші паралелі. В 90–х ми наслідували вісімдесятників, які, в свою чергу, були шістдесятниками. Ті, у свою чергу, визріли, маючи перед очима приклад Розстріляного Відродження. А до того були просвітники, перед ними був Шевченко, ще раніше була козаччина, селянські повстання, а до того була Київська Русь. У нас, слава Богу, протягом століть цей зв’язок не переривався. Іноді вдавалося загальмувати розвиток українського суспільства на деякий час, але потім усе відроджувалося. Ми бачимо, що практично через кожне покоління іде цей бунт, цей поклик крові. Очевидно, щось сидить у нас споконвіків, що вимагає волі, свободи, і воно не заспокоїться, доки ми її не отримаємо. Тому для мене важливо бачити, що моє покоління, яке я бачу на Майдані, приводить туди своїх дітей. Ми вже маємо певні гарантії, що і наступне покоління не змириться із несправедливістю, з утисками.

— Можете спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація далі?

— Я не політик, через те мій прогноз, може, буде не таким актуальним, як у тих, хто займається політикою довго і професійно. На мою думку, важливо вже те, що відбулося. Що ми попри певну зневіру, попри певний розпач раптом переконалися, що не все так погано, що ми — люди з гідністю, і цей заряд адреналіну нація отримала. Це прекрасно, це вже перемога. А що далі? Далі ми маємо залишатися такими людьми, як ми є зараз, зі своїми ідеалами, готовими їх відстоювати — і все буде нормально.

— Навіть попри те, що влада почала проти нас бандитську війну — маю на увазі підпал автомобілів активістів Євромайдану в Києві та регіонах, напади на людей, нещодавнє жорстоке побиття Тетяни Чорновол?

— Напад на Тетяну Чорновол — це найнижчий приклад брутального криміналу. Хочеться побажати їй повного одужання.

Тетяна — мужня людина, вона свідомо наступала на багато «хвостів», викликала, так би мовити, вогонь на себе. Я думаю, що тепер ті, кого вона викривала, наввипередки бігатимуть, намагаючись довести свою непричетність.

Але якою жахаючою не була ситуація з Тетяною, варто все ж таки поглянути на ситуацію ширше. По всій Україні відбуваються затримання, арешти, допити. При цьому підстави цілком надумані, як–то участь у мирних акціях протесту, пікетах чи перевернутий портрет. Хай у мене полетить каміння, але не маю сумнівів, що власнику портретів усе це і близько не потрібно.

Складається враження, що велика частина влади згуртовується, а краще сказати збивається у вовчу зграю, шкірячи зуби і кусаючи все навкруг. Не виключено, що є плани пов’язати цю зграю кров’ю.

Що тут скажеш? Влада, яка замість діалогу обрала шлях конфронтації зі своїм народом — приречена.

— Ніяких подібних зак

— Час від часу виникають дискусії щодо доцільності стояння на Майдані, про необхідність іти на Межигір’я, або повертатися в маси і сіяти там ідеї Майдану.

ликів я не хочу собі дозволяти. Майдан повинен робити те, що вирішать люди. Якщо вони захочуть стояти — вони будуть стояти, і ніхто у зворотному їх не переконає. Поки що так відбувається.

— Ви часто буваєте на Майдані?

— Буваю. Не щодня, але буваю. В основному приходжу послухати виступи, поспілкуватися з друзями, з різними групами активістів, які є на Майдані — дуже цікаві молоді люди, часами досить інтелектуальні, часами менш досвідчені політично, але дуже активні. Я з великим інтересом, провівши три з половиною роки за кордоном, повернувся в Україну і дивлюся, наскільки серйозно змінилося громадянське суспільство і люди в ньому. Так що для мене цікаво там бувати, говорити з людьми, брати участь в якихось дискусіях.

«У Стамбулі, коли поряд не було батьків, ми носили кутю Вселенському Патріарху»

— У ваших дописах часто лунають фрази «Україна, в якій я хочу, щоб жили мої діти». Як ваші діти сприймають цю ситуацію?

— Як і кожен батько, я хочу захистити своїх дітей від того, що є неприйнятним для мене, — через це такі фрази лунають. Мої діти, як і всі діти, хочуть бути щасливими, хочуть мати поруч батьків, хочуть усміхатися, хочуть радіти. Для них дуже важливо, що вони повернулися в середовище однолітків, які говорять їхньою мовою. Для них це вже свято. Діти якраз бавляться.

— А скільки мов вони знають вільно?

— Знають українську — вона для них рідна. Знають російську. Донька вільно володіє англійською, трішки вивчила турецьку. Василькові поки що сім років, у нього успіхи скромніші.

— Якщо спробувати підбити підсумки, то яким цей рік був для вас?

— У професійному плані — дуже складний. Крім роботи генерального консула, за сумісництвом я ще був призначений на початку відрядження до Стамбула представником України при ОЧЕС. У цьому році Україна головувала в ОЧЕС, а це велика робота. Була серйозна робота консульська, дуже складна, оскільки цього року ми пережили дуже непросту ситуацію з фінансуванням усієї зовнішньо–політичної сфери — при його різкому скороченні завдань не ставало менше. А ще мені вдалося започаткувати прообраз української громади у Стамбулі. Вона ще дуже молода — переважно складається з тих, хто приїхав до Туреччини кілька років тому. Переважно це жінки, які вийшли сюди заміж. Але вже сформовано коло активісток, які кілька днів тому провели вперше в історії свято Миколая для українських дітей у Стамбулі. Допоміг нам у цьому Вселенський Патріарх

Роботи було багато і доволі різнопланової.

— Наближається Новий рік, Різдво. Як будете зустрічати, є якісь традиції?

— У нас є одна традиція — Новий рік і Різдво зустрічати з батьками. Проблема дипломатів у тому, що ми часто відриваємося від коріння, відриваємося від традицій, оскільки дуже довго живемо поза цим культурним середовищем і не маємо такого щастя підтримувати ці традиції. Тому я думаю, що ми обов’язково на ці свята побуваємо поряд з батьками. Особливо на Різдво — це у нас завжди сімейне свято. Там треба їсти кутю, треба бути за столом. У Стамбулі, коли поряд не було батьків, ми носили кутю Вселенському Патріарху як нашому батьку духовному.

— Але цього року на Майдані буде велелюддя.

— Так, саму новорічну ніч поки що у нас є плани відсвяткувати на Майдані. Я оце почитав, що там о 21.30 31 числа буде Зірковий вертеп. І взагалі, там має бути цікаво.

Досьє «УМ»

Богдан Яременко, дипломат.

Закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Працював консулом Генерального консульства України в Нью–Йорку, начальником відділу США та Канади, директором Четвертого територіального управління (країни Західної півкулі) МЗС України, керівником Протоколу Прем’єр–міністра України, генеральним консулом України в Единбурзі (Велика Британія) та генеральним консулом України у Стамбулі (Турецька Республіка).

Одружений, має доньку та сина.