Пласт: інвестиція в Майдан

«Фейсбуку» на Майдані варто поставити пам’ятник...»

— Ярославе, у 2004 році чимало нинішніх активних майданівців — вихованців Пласту — були ще дітьми, і приходили на Майдан?

— Так, у нас була жорстка дискусія, бо багато дітей приїжджало з областей на хвилі ейфорії Помаранчевої революції. Ми дискутували, бо школярі не мають брати участі в масових заходах без дозволу батьків. Це, передовсім, питання безпеки — дитині легше загубитися і важче знайтися. Я тоді працював у кампанії «Чиста Україна», до якої були залучені вихованці Пласту, активні члени Студентського братства з різних областей. І ми знаходили цих дітей, допомагали їм зв’язатися з батьками. Деяким старшокласникам батьки дозволяли залишатися на Майдані під нашим наглядом. Але більшість хлопців і дівчат батьки просили повернутися, і ми після захопливої екскурсії революційним Києвом садовили їх під наглядом дорослих на потяг і відправляли додому.

— За 9 років дуже змінилася ситуація і з мобільним зв’язком, і з доступом до інтернету...

— Так, діти часів Помаранчевої революції стали активною частиною суспільства з виборчим правом і соціальними набутками, професійною реалізацією, вони дуже добре орієнтуються в соціальних мережах. Я став свідком, коли багато речей, про які штаб чи інші організовані групи ще тільки думають, вже реалізовуються завдяки контактам у соціальних мережах. Вони скоротили час між наміром і здійсненням. Не завжди це працює на якість, але ефект реагування покращується. «Фейсбуку» на Майдані варто поставити пам’ятник.

Утім помічено, що рівень тривожності людей, які «майданять» у «Фейсбуці», набагато вищий, ніж у тих, хто, власне, на Майдані. Кожен третій пост — про російський ОМОН, який днює і ночує десь у Борисполі, про танки, які от–от підходять до Києва, про «тітушкiв», «Беркут»... Хтось докопався, що мулька про танки — це перепост ще з 2004 року. Але приходиш на Майдан — і почуваєшся в зоні безпеки. Знайомі з майданівської самооборони розповідають, що часом доводиться мати справу з людьми неадекватними, які становлять небезпеку для iнших. Але таких осіб відразу локалізовують, виводять за межі Майдану і передають правоохоронцям. Часом з’ясовується, що то — нетверезі силовики, які в неробочий час вирішили оглянути Майдан.

«У нас понад 20 років не було плану — і це вас не хвилювало?»

— На Майдані діють служби — самооборони, медична, забезпечення харчами і опаленням, освітня — Відкритий університет Майдану. Це ніби «дер­жава в державі»...

— Майдан не підміняє собою державу. Це своєрідна модель держави. Це спосіб донести до держави, як би вона мала працювати. Багато киян — лікарів, кухарів, рестораторів — після робочого дня працюють тут ще 4 — 6 годин як добровольці.

— Наскільки ж сильна у людей потреба жити в чесній країні, вільними гідними людьми...

— Майдан показав надзвичайну готовність людей інвестувати свій час, зусилля, ресурси в те, щоб країна змінювалася на краще. Ні для кого не секрет, що Майдан утримується на кошти не партійних структур чи грантодавців, а звичайних людей, які приносять сюди хто десятки гривень, а хто й тисячі. Як політолог я не знаю, в якій ще країні люди так довго вистоювали, не отримуючи відповіді на суттєві питання: «А що далі?». Люди, отримавши постановку цілей від осіб, які зараз є ніби політичними лідерами, так і не отримали алгоритму їх досягнення. Вони починають самі шукати механізми досягнення цілей. Знаємо вже чимало ініціатив, громадських об’єднань, координаційних рад, які над цим працюють. Ви згадували Відкритий університет Майдану — і це не стільки лекційне навчання, скільки поштовх до пошуку рішень.

— Видно, що швидкої і простої відповіді на питання «як бути» і «що далі» не слід чекати. Ще треба багато потрудитися, аби щось прояснилося?

— Щоразу, коли хтось із моїх далеких друзів починає впадати у відчай, що «в нас немає плану», ставлю логічне запитання: «У нас понад 20 років не було плану — і це вас не хвилювало?». А тут за кілька тижнів якийсь відсоток населення України, що зібрався на Майдані, може сходу артикулювати те, що неможливо було витворити за два десятиліття? Це дуже серйозна і напружена праця. Повертаючись до попереднього питання, про Пласт, — ми інвестуємо в майбутнє, у людей, які змінять нашу країну. І Майдан своєю присутністю, тими механізмами, які зараз випрацьовуються, інвестує в майбутнє. Я не впевнений, що у найближчий час будуть знайдені якісь легкі й унікальні рішення. Проте я впевнений, що тут народжуються, а може, вже й народилися кільканадцять ініціатив, які з часом, у ході тривалої копіткої праці, ці відповіді віднайдуть. І слід ще знайти механізм, бачення якого поки немає в жодної політичної партії, щоб ці відповіді донести до людей і щоб люди прийняли їх як свої. Бо нинішня система наказу–виконання прийнятна лише для якихось епізодичних цілей. Можна зі сцени закликати йти блокувати Кабмін, але пояснити шлях досягнення якоїсь політичної й суспільної мети таким методом неможливо. Тут потрібні довготривалі системні програми і слід забезпечувати комунікацію, якої зараз бракує. Люди вже налагодили між собою зв’язки через соціальні мережі, але досі утруднена комунікація між партіями і людьми, незалежно, якого політичного аспекту ці партії. Мені здається, що тут, на Майдані, визріває система кровоносних судин інформації, яка пронизуватиме все суспільство від найнижчого рівня до найвищого.

«Для когось це зрозуміло, а комусь потрібна чітка картина»...

— Пласт успішно діє на заході України. Чи можна поширити пластовий досвід, щоб інші організації приєдналися до праці на Сході, Півдні, Півночі?

— Так, і в цьому напрямi вже багато хто працює. Ця робота побудована на міжособистісних комунікаціях. Бо офіційні ЗМІ не доносять правдивої інформації про те, що, скажімо, зараз відбувається в Києві. Навпаки, очорнюють. А на Майдані насправді є чимало людей зі Східної України. Знаємо, що в Харкові на Євромайдан збирається від кількасот до кількох тисяч людей. Проте праці на Сході бракує. Взаємозв’язки мають бути між сотнями громадських організацій. І не лише громадсько–політичних, а й клубів за інтересами — союзи рибалок, спілки мисливців... Колись відомий дослідник демократії Роберт Патман досліджував різницю між Південною і Північною Італією — чому в одній демократичні інститути працюють дуже добре, а іншу роз’їдає корупція? Він дійшов висновку: там, де розвинуті різноманітні громадські об’єднання — парафіяльні ради, хори, різні клуби — там демократія. Бо люди навчилися комунікації.

На Сході набагато менше різних зв’язків між людьми. Робота з Півднем, Сходом потрібна, але ще більше — робота з жителями віддалених сіл навіть Центральної України. Взагалі Україна потребує перезавантаження системи. У спадок від радянського режиму вона отримала видимість структури, яка побудована від гори донизу. Однак донизу не доходить. Бо в центрі держави стоїть не людина, а адміністративний апарат. Я за родом своєї діяльності побував у всіх областях України, доїздив до найдальших сіл. У нас проблема не в тому, що села вимирають, а в тому, що села не інкорпоровані в структуру дер­жави. Є селища, що досі живуть партизанкою часів Ковпака і УПА. Скажімо, перехід через річку кожного весняного сезону розмивається, і люди кілька місяців живуть в умовах повної ізоляції.

На жаль, ми з 2004 року мало популяризували демократичні цінності на Сході і Півдні України. Люди там насправді незадоволені ситуацією в країні. Але не бачать альтернативи. У людини амбітної, яка хоче розвиватися, там два варіанти: іти в підпілля і намагатися досягти невідомо чого або ж підніматися офіційними «соціальними ліфтами». Нині працюємо з найактивнішими. Коли побільшає зацікавлених активістів, буде змога дійти до кожної людини. Прикметно, що на Сході обурюються побиттям людей в ніч на 30 листопада. Проте ми понадіялися, що політичні провідники знайдуть можливості запросити до діалогу цих людей. Вони цього не змогли. І ті люди, непоінформовані, досі вірять, що Майдан «інспірований іноземною контррозвідкою». Навіть для багатьох киян є питання: «що зміниться, коли я вийду на Майдан?». Маємо спродукувати відповідь. Бо для когось це саме собою зрозуміло, хтось повірить друзям, а комусь потрібно надати чітку зрозумілу картину.