Життя за законами природи

21.01.2014
Життя за законами природи

Вулики пасіки в парку «Гуцульщина» — на всі мистецькі смаки. (автора.)

Коли торік у вересні на лісовій околиці села Уторопи Косівського району ведмедиця напала на 55–річного місцевого жителя, зламавши йому щелепу, вибивши око й відкусивши носа, дехто із запальних горян вибухнув гнівом на адресу Національного природного парку «Гуцульщина». Мовляв, природоохоронці так догоджають лісовим хижакам, що ті розперезалися, — далі нікуди. Раніше, коли угіддя довкола Уторопів і ще декількох сусідніх населених пунктів належали традиційним лісгоспам, то й дрібна дичина була тут рідкістю, а нині вепри та клишоногі вже не надто й остерігаються людей.
Про причини резонансного вересневого нападу ведмедиці ми ще поговоримо, а ось стійка тенденція до збільшення в окрузі кількості звірів і птахів насправді — заслуга професійних охоронців природи. «Коли в 2002–му створювався наш парк, то на цій території, за оцінками мисливознавців, сяк–так перебивалися пара кізок та кілька куцохвостих, — підтверджує директор «Гуцульщини» Василь Пророчук. — Тепер тут мешкає півтори сотні косуль, 28 оленів, чимало кабанів, зайців, лисиць та безліч птаства».

Захист від «облисіння» Карпат

Необхідність створення природного парку в північно–західній частині Покутсько–Буковинських Карпат з особливою гостротою постала на рубежі ІІ–ІІІ тисячоліть. Саме тоді обсяги варварських суцільних рубок лісу, передусім на Косівщині — одній iз найбільш густонаселених гірських зон України, сягнули масштабів національного лиха. Аби схили Карпат не «облисіли» остаточно й не занепало унікальне етнокультурне середовище, небайдужі косівчани почали шукати хоч якийсь гарантований державою варіант захисту. Статус природного парку підходив для цього якнайкраще, позаяк давав можливість на певних площах, віддалених від населених пунктів, довічно зберігати екосистеми в абсолютно заповідному та регульовано–заповідному режимах. Решта ж території ставала доступною для відпочинку й оздоровлення населення, ощадливої господарської діяльності — облаштування кінно– вело– та пішохідних маршрутів, спорудження готелів, кемпінгів, інших об’єктів для обслуговування туристів.

За площею — трохи більше 32 тисяч гектарів — Національний природний парк (НПП) «Гуцульщина» з–поміж чотирьох десятків аналогічних вітчизняних природоохоронних об’єктів вважається середнім, проте, за сукупними показниками діяльності, наукової зокрема, незмінно входить до трійки лідерів.

На додаток до збереження, відтворення, раціонального використання генетичних ресурсів рослинного і тваринного світу, працівники парку організовують такого рівня конкурси, тренінги, семінари й інші екологічно–освітянські заходи, що їм може позаздрити навіть Міністерство освіти та науки України. Та ж Садиба святого Миколая, створена в структурі НПП «Гуцульщина», — родзинка європейського масштабу. «Щорічно ми проводимо понад два десятки захоплюючих акцій, які спонукають українців бережливо ставитися до довкілля, — розповідає завідувачка відділу екологічної освіти парку Катерина Лаврук. — Розпочинаємо цю науку з найменших співвітчизників, котрі, за моїми спостереженнями, найщиріше сприймають світ природи. Шкода, що згодом, потрапляючи в занадто меркантильне доросле середовище, ці ангельські душі зазнають неочікувано негативного впливу. Та ми знаємо напевне: мине ще небагато часу, і наступні покоління українців, завдяки й нашим зусиллям, навчаться жити в гармонії з природою».

Щедрий врожай грибів — не аномалія

Солідний інтелектуальний потенціал парку, де працює 17 фахівців з ученими ступенями, дозволяє реалізувати суспільно значимі проекти та програми, передусім щодо відродження зникаючих на Гуцульщині порід тварин та впровадження популярних нині в цивілізованому світі природоощадних технологій агровиробництва. Завдяки тривалому моніторингу Рибниці, Пістиньки та Лючки, що протікають територією парку, місцеві дослідники зробили науково обґрунтовані оптимістичні висновки: за біологічними і хімічними показниками вода в цих річках настільки якісна, що людям її можна вживати без доочистки.

Упродовж трьох років співробітники наукового відділу та лабораторії екологічного моніторингу працюють над ексклюзивною програмою дослі­дження грибів. За цей час на території парку — хто б міг подумати? — виявлено й описано понад 450 видів грибів, 14 з яких внесено до Червоної книги України. «Дикоростучі гриби передусім призначені не для того, аби ми їх вживали в їжу. Вони — елемент екосистеми, необхідний для розкладання опалого листя, відмерлої хвої та інших решток лісової рослинності, — пояснює старший науковий співробітник парку, кандидат біологічних наук Марія Пасайлюк. — Ми намагаємося не тільки зберегти, а й примножуємо, повернувши в природу, ті види макроміцетів, які з різних причин почали зникати. Вже ввели в культуру рідкісний герицій кораловидний та трутовик зонтичний, експериментуємо з настоянками грибів, виявляючи в них антибактеріальні, протизапальні й навіть протипухлинні властивості».

Окрім фахового інтересу науковців, гриби мають для горян практичне значення як смачна білкова добавка до раціону харчування та серйозний додаток до сімейного бюджету. Особливо порадував минулий рік. Такої величезної кількості чистих, не зіпсованих шкідниками, боровиків, як торік, не пам’ятають навіть гуцули–старожили. Траплялося, що в малозаселених горах сім’я з трьох–чотирьох осіб за день назбирувала по півтора центнера білих грибів. Дехто з тутешніх провидців за нечуваним показником дарів лісу передрікав виникнення найближчим часом природних аномалій. Хоча, як пояснюють науковці парку, нічого надзвичайного в надмірному врожаї грибів не варто шукати. Просто ідеально збiглися сприятливі погодні умови з відповідною якістю субстрату. Таке в природі час від часу трапляється на радість любителям тихого полювання.

Вирок ведмедиці — розплата за що?

Та повернемося до драматичному випадку, що стався на околиці Уторопів. Після кількох тижнів лікування потерпілий із зарубцьованими від нападу ведмедиці шрамами повернувся додому, а клишоногій хижачці «присудили» відстріл. Саме на такому вироку наполягали обурені горяни, хоча в цій страшній історії не все так однозначно. «Звірі дуже чутливі до чинника спокою, який забезпечують їм працівники парку, тому в урочищі Лебедин та біля хребта Росохатий вільно розгулюють олені, — розповідає Василь Пророчук. — П’ять років тому в нас уперше з’явилася бура ведмедиця з малям: пожирувала восени опалими яблуками здичавілого саду і повернулася у звичне для себе високогір’я. Через рік із нею прийшов самець. Минулого року їх уже було шестеро — дорослих особин і ведмежат. Під тиском громадськості ми змушені були дати дозвіл на відстріл ведмедиці, хоча навряд чи можна перекладати на неї всю відповідальність за те, що сталося. Упродовж року лише в нашому районі фіксуються десятки сімейних конфліктів (нерідко — з фатальними наслідками), і це не викликає такого обурення, як у випадку з ведмедицею, котра, між іншим, перебувала в середовищі, де діють споконвічні закони природи».

Більшість співрозмовників, з якими довелося обговорювати причини уторопської трагедії, схиляються до думки, що виною всьому — браконьєри. Вочевидь під вечір вересневого дня вони підстрелили оленя. Поранений звір у сутінках намагався залізти подалі в хащі, але натрапив там на ведмедицю з малятами, котра вирвала в нього нутрощі й залягла неподалік, охороняючи трофей. Браконьєри вранці взялися шукати оленя–підранка, й один із чоловіків несподівано наштовхнувся на самицю, котра кинулася захищати свою законну здобич. За іншою версією, 55–річний мешканець Уторопів ще вдосвіта пішов із ліхтариком перевіряти відомі йому грибовища і присвітив ведмедиці просто у вічі. Від несподіванки вона завдала чоловікові кілька важких травм.

Учені переконані, що самку з ведмежатами до нападу спровокувала саме необдумана поведінка людей, а не навпаки. Аби жити в гармонії з довкіллям, його не варто нещадно підкорювати, як наполягав радянський селекціонер Іван Мічурін, а вчитися розуміти хоча б елементарні закони природи. Інколи вони бувають жорстокими, проте оманливими — ніколи.

ЦІКАВО ЗНАТИ

У національних природних парках, на відміну від заповідників та природних резервантів, де майже заборонена діяльність людини, не тільки дозволяється, а й заохочується, за винятком заповідних зон, перебування та відпочинок туристів, котрі повинні дотримуватися певних умов поведінки.

Перший у світі національний природний парк — Єллоустоунський — відкрився у США в 1872 році. Перший в Україні — Карпатський — було засновано в 1980 році на території Чорногірського масиву. Нині в 12 областях нашої держави та в Кримській автономії таких парків — понад чотири десятки.

Найбільшим у світі вважають Північно–Східний Гренландський національний парк, площа якого становить 972 000 квадратних кілометрів, що в півтора раза більше за територію України.

  • Тепло із сажею

    На тривалі застереження екологів щодо небезпеки, яку несе мешканцям міста Ладижин та доброму десятку довколишніх населених пунктів стара система очистки й зношені фільтри Ладижинської ТЕС, і досі ніхто не зважав би, якби цього року ладижинців кілька разiв не засипало сажею. Окрім місцевого спиртового заводу, під підозру потрапила й теплоелектростанція... >>

  • Комфорт серед лісу

    Боярська лісова дослідна станція — єдине на сьогодні навчальне підприємство на пострадянських теренах, яке має FSC-сертифікат лісоуправління та внутрішнього ланцюга поставок, що засвідчує її статус. Нещодавно на базі її Дзвінківського навчально-науково-виробничого центру відкрито сучасну базу практичного навчання. >>

  • Чорнобиль нас нічого не навчив

    Від пожежі на нафтобазі біля Василькова на Київщині минуло не так багато часу, але ця страшна екологічна біда знову змусила нас пригадати уроки Чорнобиля 1986 року. >>

  • Друге життя «енерджайзера»

    Чи задумувалися ви, скільки щодня батарейок викидають українці до сміттєвих контейнерів? Тисячі! Хоча на кожній з них є попереджувальний знак, що викидати відпрацьовані елементи живлення заборонено. Але оскільки мережа збору використаних батарейок у нас просто відсутня, ті однак опиняються на звалищах, завдаючи величезної шкоди довкіллю. >>

  • Трилер про золоту рибку

    Цього жовтня надії мешканців Донбасу поласувати свіжою рибкою під час чергової путини на «домашньому» Азовському морі катастрофічно не виправдовуються. Рибні ряди базарів зустрічають порожнiми прилавками. Якщо й трапиться випадковий продавець, то запропонує хіба що дрібного — кістки та голова — бичка або молодь пеленгаса, яку не на пательню хочеться класти, а ридати над її довчасно загубленою долею. >>

  • Чим дихає Україна?

    Щороку в третю п’ятницю травня Центральна геофізична обсерваторія відзначає своє традиційне свято — День обсерваторії. Сьогодні особлива увага тут буде прикута до відділу спостережень за станом хімічного забруднення та відділу інформації про стан хімічного забруднення природного середовища, адже вони відзначають 40–річчя з дня створення. Саме фахівці цих двох відділів відстежують та аналізують стан нашого повітря, води, ґрунтів, опадів. Моніторити ситуацію допомагають 41 лабораторія та майже 600 спостережних постів, пунктів і станцій. Щоб дізнатися, чим ми сьогодні дихаємо, в яких річках краще не купатися та що маємо у своїх славетних чорноземах, які нас годують, «УМ» вирушила на проспект Науки, 39, корпус 2, де розташована Центральна геофізична обсерваторія. >>