Де півень на три держави піяв

16.10.2014

В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. Особливе місце займають серед таких невеличкі українські села, що нині наче на узбіччі важливих суспільних подій, в минулому ж, через своє розташування, там вершилися грандіозні державні справи. Про одне з таких, яке розташовано у справді неординарній та надзвичайно красивій місцевості, і хочу розповісти.

«Окопи Гори Святої Трійці, блокада Кам’янця-Подільського»

Це — незвично довга повна назва фортеці, що була збудована в XVII столітті на крайньому південному сході теперішньої Тернопільщини. Там, у місці впадання Збруча в Дністер, ці дві річки утворюють своєрідний мис-півострів, на перешийку якого і розкинулося невелике село Окопи. Сьогодні воно опинилося на стику трьох областей — Тернопільської, Хмельницької та Чернівецької. А колись про цей населений пункт казали, що там «півень на три держави піє», і великого перебільшення в цьому не було. Бо незадовго після Першої світової війни, у 1921-му році, по Збручу там проходив кордон Польщі (західно-українські землі тоді входили до її складу) з СРСР, а по Дністру — з Румунією.

До рідного райцентру Борщів від Окопів — понад півсотні кілометрів, а до Кам’янця-Подільського сусідньої Хмельниччини з його славнозвісною фортецею — лише трохи більше як двадцять. Та близькість і відіграла колись вирішальну роль.

Рiч у тiм, що, згідно з так званим Бучацьким мирним договором, укладеним  між Річчю Посполитою і Османською імперією в жовтні 1672-го, Кам’янець (разом із великою частиною Поділля) відійшов під владу турків. З такою ганьбою поляки змиритися не могли, тому тодішній коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський і вирішив збудувати у межиріччі Дністра й Збруча фортецю, що мала стати туркам як кістка в горлі. Із стратегічної точки зору місце було просто ідеальне, бо круті береги і води двох річок сприяли неприступності, а з узвишшя чудово проглядалися ворожі укріплення в Хотині та Жванці, дві переправи через Дністер та шлях на Бесарабію, яким здійснювалися регулярні поставки для турецького війська в Кам’янець-Подільську. З осені 1692-го форт почав успішно виконувати своє призначення, перешкоджаючи туркам отримувати необхідне продовольство та боєприпаси та знищуючи їхні загони. Є дві книги та п’єса польських авторів про ті події.

У 1698-му фортецю в Окопах доукріплюють, а її гарнізон збільшують, оскiльки новий король Речі Посполитої Август ІІ, який посів трон після смерті Яна ІІІ Собєського, вирішив будь-що забрати у турків Кам’янець-Подільський. Однак політична ситуація склалася так, що наступного року в результаті ще одного мирного договору (Карловицького) ті самі залишили місто. Того ж року в Окопах проходить сейм Речі Посполитої (це на кшталт виїзного засідання Верховної Ради в наш час), що неабияк підтверджує їх державну важливість. Населений пункт одержує статус містечка з Магдебурзьким правом, однак водночас фортеця починає поступово втрачати свою значення. Ще раз вона опиняється в центрі важливих історичних подій вже в другій половині XVIII століття, коли там на певний час отаборилися так звані Барські конфедерати (військово-політичне об’єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського та Російської імперії). Придушувати їх повстання польському королю допомагали російські війська, вони й штурмували тоді Окопівську фортецю, завдавши значних руйнувань її мурам. А незабаром історія зробила ще один крутий поворот, і внаслідок першого поділу Польщі у 1772 році Окопи перейшли у володіння монархії Габсбургів. Відтак уже австрійська адміністрація наказала знести частину захисних валів, як, на її думку, вже непотрібних. Ще частину було розрівняно росіянами, які господарювали на Поділлі під час Першої світової і збиралися прокласти через Окопи залізницю. Тож до наших днів ті потужні колись захисні насипи дійшли у суттєво зміненому вигляді. А від будівель фортеці залишились лише дві брами з бійницями та шматок дозорної вежі над Збручем.

Про Траяна, курорт і подільське вино

А тепер заглибимося в історію набагато далі — аж до першого сторіччя нашої ери. Згідно з документальними джерелами, тоді римський імператор Марк Ульпій Траян вирішив надійніше захистити північні кордони своєї імперії від набігів варварських племен. Для цього була створена ціла система захисних земляних валів iз частковим кам’яним кріпленням. Вони відомі як «Траянові вали Подністров’я», що до наших часів перетворилися в невисокі непримітні пагорби, зарослі деревами і кущами. Частина таких пролягла і між сучасними райцентром Борщів Тернопільської області та Кам’янець-Подільським Хмельницької, біля сіл Кудринці, Завалля, Боришківці і Окопи. Отож можна вважати, що імперський кордон проходив там і понад тисячу років тому. А окремі дослідники взагалі приписують «авторство» тих валів скіфам, тим самим переводячи стрілки історичного годинника ще далі назад…

Але повернемось до наших Окопів і зеніту їхньої слави. Остання була пов’язана не лише з оборонно-наступальними операціями. Розташована у кліматичній зоні так званих «приністровських субтропіків», в оточенні двох річок iз надзвичайно мальовничими берегами, у XVIII столітті ця місцевість стала однією з літніх курортних зон Речі Посполитої. Бажаючих побачити історичні пам’ятки і заодно відпочити в красивому теплому місці вистачало. До того ж на «півострові» між Дністром і Збручем почали активно розвивати виноградарство, тож пішла слава і про добре подільське вино. А до збору врожаю культивованих там смачнющих слив-морелей приурочували навіть спеціальне етнографічне свято, на яке з’їжджалися охочі з різних куточків країни.

Неможливо не згадати про Окопи і як про батьківщину Ізраїля бен Елієзера, відомого у світі як Баал Шем Тов (в перекладі з єврейської — «Володар доброго імені»), або Бешт. Саме там народився в 1700 році хлопчик, який, ставши дорослим, заснував хасидський рух серед євреїв — містичне відгалуження юдаїзму, що виникло, цитую Вікіпедію, «як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії». Сталося це, правда, вже в містечку Меджибіж на сучасній Хмельниччині, де і закінчилося життя цього чоловіка і куди з’їжджаються щороку поклонитися його праху паломники-хасиди з усіх-усюд.

Шкода, що не в Окопи, бо в такому випадку і доля цього села склалася б зовсім по-іншому.

Недослідженого ще багато

Як розповіли кореспонденту «УМ» у сільраді села Вигода, до якої належать Окопи, нині там нараховується 518 жителів. Є початкова школа, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, клуб, бібліотека. А от працювати людям, по суті, ніде. Хтось живе на паї, хтось заробляє на вирощуванні ранньої городини, частина жінок, як і чи не з кожного зараз західноукраїнського села, — на закордонних заробітках, а решта працездатного населення доїжджає на роботу до Кам’янця-Подільського чи буковинського Хотина. Клімат тут не змінився, і навколишня краса нікуди не поділася (околиці села, до речі, входять до територіального складу регіонального ландшафтного парку «Дністровський каньйон», який заслужено визнано одним iз чудес України). Однак зелений туризм розвинутий дуже слабо, як і туристична інфраструктура взагалі. Єдине, що Окопи є фінішною точкою багатьох популярних катамаранних сплавів по Дністру. А ще це місце залишається дуже популярним у туристів із Польщі. І саме завдяки полякам цього літа був дуже гарно відреставрований старовинний костел, який за атеїстичних радянських часів перетворили на склад для добрив, а потім на нього багато років було боляче дивитися. Тож тепер у невеликому селі аж три діючi храми — православний, греко-католицький і римо-католицький.

Розмовляла про історію і сьогодення села з однією з корінних його жительок, вчителькою Наталею Білівською. Вона вважає, що, попри всі проблеми, населений пункт усе-таки розвивається, а не занепадає. Ось і діток у школі впродовж останніх років побільшало. Для них педагоги створили в навчальному закладі «історичну стіну», експозиція якої розповідає про славне минуле Окопів. «Помітний розвиток і у приватному свинарстві та скотарстві, — розповідає вона. — Та й саме село потроху розбудовується, у це вкладають гроші заробітчани. А от з туризмом чомусь у нас туго, хоч он стоїть, приміром, недалеко від річки закинуте двоповерхове приміщення, де можна було б облаштувати готель. А ще хотіла б зауважити одну велику історичну несправедливість. Скрізь фігурує чомусь лише назва Окопи. Але ж насправді тут було в давнину велике поселення, яке ділилося на дві частини — містечко Окопи та село Козачівку. Кажуть, що так його назвали тому, що тут на затопленому вже тепер острові серед ріки любили ставати табором для відпочинку козаки. Так от про ту Козачівку зараз ніде нічого не почуєш і не прочитаєш, але ж це несправедливо!».

Коментар щодо історії Окопів я попросила у відомого історика і краєзнавця, директора Борщівського краєзнавчого музею Михайла Сохацького:

— У нашому музеї чимало матеріалів про історію цього села, хоча воно цілком заслуговує і свій хоч невеличкий музей мати, — сказав він. — До того ж відомі Окопи здебільшого завдяки подіям XVII—XVIII століття, тим часом як поблизу цього населеного пункту було виявлено цінні археологічні пам’ятки трипільської культури та культури фракійського гальштату, а це ж часи задовго до нашої ери. А той самий військовий форт в Окопах, який часто неправильно називають замком, був збудований на місці давньоруського городища. На жаль, з тієї давньої історії сьогодні мало що відомо, і вона однозначно вартує глибокого вивчення. Врешті-решт, навіть про події XVII—XVIII століть ми знаємо майже винятково з документів та описів польських істориків та краєзнавців, тобто лише з їх точки зору. З українського ж боку якесь комплексне дослідження досі не проводилося, а воно потрібне. Це невелике поселення на краю області не раз перебувало в центрі дуже складних політичних і геополітичних процесів, iз деякими можна навіть сучасні паралелі провести.

Що ж, дуже хочеться вірити, що і в давній і в найдавнішій історії Окопів ще буде зроблено чимало нових цікавих відкриттів. Сьогодні ж голосисті окопівські півні співають на три області. А далі — хтозна, як воно буде, бо вже не один рік грозять Тернопільщині адміністративно-територіальною реформою.

  • Рахувалися Варшава і Бахчисарай

    Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>

  • Таємниця скельного храму

    Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>

  • Грантом не єдиним

    Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>

  • Липовани з плавнів

    У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>

  • Поліський Стоунхендж

    Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>

  • «З рідним краєм якась нитка тебе зв’язує навік...»

    У селі, відомому завдяки своєму уродженцю П. А. Грабовському, ми побували за кілька днів до офіційних урочистостей. Попри ювілейну дату, свято намічалося скромним. «Завжди одночасно відзначали й день села, і літературно-музичну виставу проводили, і концерт був, — ділиться завідуюча районним відділом культури і туризму Анжела Назаренко. >>