І танки наші бистрі

Берлінський кінофестиваль повільно, неохоче навіть, накочується на фінішну пряму. У п’ятницю фактично останній робочий день. Суботнього вечора, 20 лютого, урочисте закриття із врученням головних призів — «Золотого» і «срібних» ведмедів. Одна нагорода, хоч і не в основних конкурсах, дісталася українцеві, продюсеру Максиму Сердюку, чий проект «Танк» (майбутній режисер фільму Максим Ксьонда) став одним із переможців конкурсу проектів у рамках Co-Production Market. Танок на честь такої серйозної бойової машини! І 10 тисяч призових євро на додачу, з хорошими перспективами дістати копродукцію зарубіжних партнерів... Не тільки вчимося продюсування, а й дістаємо перші успіхи.

Зауваження на берегах фестивальних бесід

У минулому матеріалі я, переказуючи судження Андрія Халпахчі, дещо неоковирно виклав його — вийшло, ніби Катерина Ющенко кілька років тому зверталася до директора Берлінале Дітера Коссліка з пропозицією про включення до програми конкретного українського режисера. Мушу уточнити. Ющенко, звісно, ні про кого конкретно не говорила. Йшлося не про конкретні персоналії, а про увагу до України та її екранної культури. Та й чи можна уявити собі, щоб когось тут можна просити? Тут би цього просто не зрозуміли.

А от чого справді не варто цуратися високим чиновникам — зустрічатися з тими, хто є справжнім авторитетом у світі кіно (з тим же Дітером Коссліком), звертати їхню увагу на те, що справді варте такої уваги. Та найперше, звичайно, урядовцям належить дбати, аби у нас створювалися гідні умови для розвитку кінематографа у всій множині його проявів. Серед цих умов — і участь у фестивальному русі. Великі міжнародні фестивалі — і Берлінський є одним із них — є транзитними точками на шляху до світового визнання. Приклад «Племені» Мирослава Слабошпицького є красномовним — саме завдяки фестивалям український режисер увійшов до світової кіноеліти.

Той же згаданий вище «Танк» ніхто, звісно, не лобіював, на таланті вискочив, на таланті! Найщирішої проби валюта — талант. У сьогоднішньому світі йому як ніколи важко. А все ж, а все ж. Проекти збираються нині як дитячі конструктори — з окремих грошових сум, окремих дійових осіб у вигляді інвесторів. Цього непросто навчитися, а все ж можна. Надто важливими для України і українців є успіхи нашого кіно — особливо нині, допоки інтерес до нас не змікшувався до нуля.

Про фаворитів

Щодо фаворитів великого конкурсу Берлінале. Найперше слід відзначити успіх двох документальних стрічок — «Море у вогні» італійця Джанфранко Розі і «Нульові дні» / Zero Days/ американця Алекса Гібнея. Обидва режисери належать до вищого рівня режисерського цеху. Скажімо, Розі має в активі «Золотого лева» Венеційського фестивалю за фільм Sacro Gra, а Гібней навіть «Оскара» 2008-го за документальну стрічку «Таксі на темну сторону» / Taxi to thе dark side/. Сама їх включеність до творчого змагання з потужними ігровими картинами свідчить про певні зміни у фестивальній політиці — усе частіше прозирає підхід, за яким художність розуміється як потенційна властивість будь-якого тексту. В сучасній культурі нині це стверджується все наполегливіше. Досить пригадати недавню Нобелівську премію Світлані Алексієвич за цикл документальних книг, аби зрозуміти, про що йдеться.

«Море у вогні» знято на суперактуальному матеріалі — про біженців із Близького Сходу. Події відбуваються на середземному острові Лампедуза, який є транзитним пунктом для багатьох африканців, які прагнуть полишити свої пекельні «палестини» і вигребти у світлу європейську будущину. Режисер на диво стереоскопічно відтворює драматичні події, його погляд є швидше епічним, аніж драматичним. Зокрема, він дивиться на життя очима підлітка Самуеля... А може, й очима самої природи, яка незворушно приймає усе, що відбувається. Справжнє кіно, коли не тільки споглядаєш, а й включаєшся в процес дошукування істини.

«Нульові дні» (або ж «Дні Зеро») — майже класичне дослідження процесу, пов’язаного з феноменом Stuxnet, комп’ютерного вірусу, що був покликаний заблокувати виконання ядерної програми Ірану. Сучасні війни не завжди з танками і прямими людськими жертвами, одначе ж вони ведуться і ситуацію у світі тільки загострюють.

Доволі сильна картина «Комуна» / Kollektivet/ данського режисера Томаса Вінтерберга. Ерік (Ульріх Томсен) — архітектор, його дружина Анна (Тріне Дірхолм напевно що претендуватиме на «Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль) працює на телебаченні, ведуча програми новин. І дочка у них, і статки, аж раптом забажалось розширити життєве поле, прогріти його чуттєвими променями. Отож і організують таку собі комуну у власному будинку на півночі Копенгагена, запросивши з десяток людей різного штибу.

Усе ніби добре, аж раптом то в одному, то іншому місці комуна дає тріщини. Чесно кажучи, я вже подумав, що автор повів глядачів у бік банальної констатації утопічності таких людських комунікацій. Аж ні, тут усе тонше, драматургія виконана у традиціях чеховського вслуховування у внутрішні порухи людських душ — з точним нюансуванням і так само точними виведеннями в точки емоційних вибухів. Найдетальніше представлено стосунки Анни й Еріка після початку його роману з молодою жінкою Еммою. Виявляється, можна скільки завгодно проголошувати «комунальні» гасла, та коли до діла — життя просто падає, як картковий будиночок. Саме так трапляється з Анною... А все завершується раптовою смертю дев’ятирічного члена комуни. Це та сама рушниця, яка висіла ще від першого акту, аби вистрелити — бо ж хлопчик стільки разів казав, що одміряно йому саме дев’ять літ...

Хороша, сильна картина про ламкість людського єства — не війна ж, не катастрофа, мирний і тихий Копенгаген.

Ельдорадо за умов окупації

В одній із фестивальних програм «Форум» я побачив документальний фільм 28-річної португальської режисерки Саломе Ламас «Ельдорадо ХХІ». По-своєму феноменальна стрічка. Вона триває дві години, упродовж першої ми бачимо одну й ту ж картинку — як у замало не повній темряві йдуть шахтарі: хто у підземку, хто нагору. Йдуть собі та йдуть, а за кадром тим часом жіночі й чоловічі голоси оповідають про те, чого ми не бачимо.

Це Перу, земля, в надрах якої сховано казкові багатства. Тільки не для всіх. Для от сих — сірих і вбогих — це життя складається лишень із важкої каторжної праці, за яку платять мізерні гроші. Дика несправедливість, дикі звичаї — і дика якась у своїй збайдужілості та невмінні постояти за себе людська маса.

Друга година фільму — розвиднюється, і ми починаємо бачити людей, яких (це навіть пластично підкреслено) спіткала ота безпросвітна і безглузда сізіфова праця. Єдиним просвітком є свято, свято релігійне, час «опіуму для народу». Люди кружляють у вічному танку, напиваються, аби порадіти «доброму господарю» і так само добрій, «по-батьківському», компанії. Щось на зразок наших донбаських копанок.

Зненацька розумієш, що все це аборигени — оті самі «індійці», яких колонізували колись зайди-європейці, та й досі їздять на них. Золото міняють на брязкальця, це не міняється упродовж століть. Як називається така влада? Правильно — окупаційна. Де ще є у світі країна, де так само живуть «на нашій не своїй землі»? Ех, не вгадали — Гондурас, звичайно.

Варто, варто українцям подивитися цю чесну, пронизливу й цікаву своєю кіномовою стрічку. Можливо, Геннадій Кофман візьме її на свій фестиваль Докудейс? Дуже рекомендую!