«Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити нищення, конання мого народу. Я хочу розділити його долю цілком, ущерть і без оглядки».
Олександр Довженко, український режисер, письменник, художник
Напередодні 60-річчя від дня смерті (25 листопада) нашого, а на загал і всесвітнього митця — Олександра Довженка, ім’я якого внесено до списку найвизначніших режисерів світу, як не згадати його щоденник, наповнений тяжким смутком і невеселими роздумами про долю Батьківщини.
Передчуваючи скору смерть, прохав, заклинав пустити його на рідну землю, бодай по смерті: «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався. Я ніби навіщував собі недолю в творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна, дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель».
Наче передчував свою неприкаяність на цій землі: по смерті радянська влада доклала всіх зусиль, аби поховати його в Москві, на Новодівичому кладовищі, з помпою й урочистостями, ніби й не було років мовчазного переслідування й забуття.
Уже в роки «оттєпєлі» можна було виконати заповіт Майстра, але не було бажання з боку вдови — Юлії Солнцевої.
Нині ж, коли правонаступниця Радянського Союзу — Росія — творить беззаконня на теренах України, годі й говорити про те, щоб виконати останню волю Довженка, адже відбуваються події, які він ніби передбачив: «Стою скорботний у тривозі, і перед моїм духовним зором розстилається вся, наче в огні, Україна... Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі. <...> Образ нещасної моєї матері України, на полях, і на костях, і на сльозах і крові якої буде здобута перемога, заслонив уже в моїй душі все. З ним я й закінчу своє життя. <...> Увесь огонь, увесь метал Європи кинуто на нас, кинуто все, що може горіти, все, що може вибухати, все, що може рухати, і вся темна сила, що може вбивати, різати, палити». «Увесь метал Європи» в образі фашистської Німеччини, що плюндрувала нашу Вітчизну у Другій світовій, тепер постає перед нами в образі «металу» Росії, яка знехтувала «братськими» договорами й зазіхнула на нашу землю.
Залишений напризволяще, на розорення й спалення ворогам, Київ найбільше болів Майстру. Там, у покинутому місті, в його помешканні, залишились батьки письменника.
Стареньких викинули з квартири, батькові довелося в страшних голодних муках помирати на вулиці: «Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення...
Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу.
Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу». Якби ці страшні рядки прочитали ті, хто сьогодні в Росії, та й подекуди й в Україні (!), ставлять пам’ятники Сталіну як визначному полководцю і політичному діячу, може, в них прокинувся б сумнів щодо його так званої величі.
Але що чекати від людей, батьки яких під час Другої світової були здатні на вчинки, які описував Довженко: «У Середній Азії і на Кавказі в шпиталях торгують пораненими москвичами. Один поранений коштує 6-7 тисяч карбованців, важко поранений каліка — дешевше. Купують поранених москвичів у шпиталях... для «сопровождения инвалида войны в Москву», що є для провожатого не чим іншим, як правом в’їзду до столиці, де він потім поринає в людський океан і подібними ж способами купує собі прописку і квартиру».
Щось подібне відбувається сьогодні в Криму й на Донбасі. Генетика?
Як довго приховували від населення втрати мирного населення й військових під час війни. Навіть під час так званої перебудови озвучувалася досить приблизна цифра у 25 мільйонів людей.
Олександр Довженко ще в ті далекі роки називав ще страшнішу цифру: «До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця (Україна. — Ред.) втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. ...ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік».
І це все записано було в листопаді 45-го, неймовірно!
За рік до того Довженко називає майже конкретну цифру, яка й на сьогодні не підтверджена, але й не спростована: «Ми втратили в війну в цілому мільйонів сорок, якщо не більше, людей, коли обчисляти втрати сумарно, до ненароджених за три роки війни через брак мужчин включно».
Ми шукаємо Пророка по чужих землях, а наш віщував майбуття: «Недобрі, ох недобрі вітри подують у нас по війні», — писав Довженко у щоденнику ще в червні 42-го, коли війна тільки набирала обертів.
«Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців...»
Ще більше пригнічувала митця убогість, злиденність колись квітучого краю. Свої міркування він вклав в уста героя своєї повісті Тараса Кравчини по дорозі війни: «Зайшов до чиєїсь хати. Побачив огидно й образливо одягнену родину.
«Як мені жалько, що я так погано одягнений. Коли б ся некрасивість впала на мене зразу, я б ще не жалів отак. Я б червонів од сорому, і приниження, і образи своєї людської гідності. Я б якось боровся з нею. Щось би вигадував, творив. А то вона, проклята некрасивість і бідність, прийшла до мене потроху, як тяжка хвороба, як короста не тільки на людей, а й на діла рук людських: на хати, на хліви, на коней, на все. І ми згубили смак і стали поганішими непомітно. Навіть учителі. Ми перестали вже соромитися убозтва. Хай мене Господь простить: ну добра свита була кращою від поганого бушлата чи мізерного пальтечка. Весела наївна плахта і вишита сорочка полотняна — царське вбрання в порівнянні з фуфайкою і іншим ширпотребом».
«Коли б була в державній книзі бухгалтерській графа державних збитків од некрасивості, визначена в грошових знаках, всі б перелякались», — продовжує автор. Оця некрасивість, породжена убогістю, проросла в душах тих «совків», які, крім радянського «раю», нічого кращого в житті не бачили. Саме ці люди і йшли на штурм обласних адміністрацій у 2014-му на сході, бажаючи повернути отой убогий «рай».
70 років по війні її відголоски наздоганяють нас, так, ніби сусід, тамуючи фантомні болі від пострадянських утрат, вирішив відшкодувати собі збитки.
Будучи військовим кореспондентом, Олександр Довженко об’їздив чимало фронтів, надивився на жахливі втрати, яких зазнавала Радянська армія: «Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру від горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу. Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року».
Ну чим не пророцтво: «звільнені» нині від «бандерівців» і «хунти» Крим і Донбас заселяють різними моторолами й гіві, «віджимають» автосалони й банки, квартири й будинки біженців.
Історія повторюється, але вже не у вигляді трагедії, а нікчемного фарсу.
А «напрактиковані прокурори», генетично схильні до жорстокості й несправедливості, виносять нелюдські вироки нашим підступно взятим у полон бранцям Сенцову, Кольченку, Клиху й багатьом іншим лише через те, що воліли залишатися українцями на своїй українській землі.
Зрештою, Довженко бачив і причини наших нинішніх бід: «Був у Ворошиловграді (нинішній Луганськ. — Ред.) інститут імені Шевченка, звичайно, з викладанням руською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і нема у всій Європі».
Саме це й стало однією з причин виникнення на Луганщині й Донеччині сепаратизму, так званого «русского міра». Пора б уже вчитися на своїх помилках, тим більше, коли й підказки є...
