Як спокутувати порожнечу глибиною: самотність не тільки мучить і спустошує, а й може бути ліками

Періодично усі ми почуваємося самотніми — тож шукаймо у цьому конструктив!
 

Якщо людина почувається самодостатньою, їй самотність не здається страшною. А самітниками найчастіше робить нас наша власна вибірковість — аж до пошуку виняткових для людського світу персонажів для нашого найближчого оточення.

Самотність незалежних — це свідомий вибір, коли людина пройшла всі варіанти єднання контактів різної міцності з оточуючими. Якщо варіанти вибору пройдено не всі й інтуїція нічого з цього приводу не віщує, людина почувається недосконалою, окремішньою від соціуму, де здаля, зі світоглядного «узбіччя» їй усі видаються однодумцями, — і недосконалість ця ґрунтована на розгубленості. І це свідчить про живі почуття, які не змогли реалізуватися і застигли, неначе вулканічна лава, накривши собою особистість, яка намагалася обдарувати собою світ, що вчинив опір та не став їй близьким.
 

  Переважно нас і оточують не визнані світом самотні персони, які почуваються «загубленим багажем». Окрім учених-невротиків iз патологією геніальності, це можуть бути, наприклад, асоціальні п’ятдесятирічні тітки, які купують іграшки, аби шити на них одяг, полюбляють дитячі десерти, забувають шлях до ванної кімнати, проте переконані в тому, що всі їм заздрять, хоча телефон мовчить у них роками — опція зв’язку із зовнішнім світом у них наглухо забита, наче сірими дошками, відсутністю досвіду та бажання розуміти інших людей, що насправді означає заперечення власної цінності. Таким тіткам комфортно у стані абсолютної самотності та непристосованості до реалій, і їх не хвилює, наскільки їхні бездуховність та соціальна апатія дивують та лякають оточення. 
 

Є ще старі скандалісти з узбіччя соціуму — вони вимагають найпильнішої уваги з боку своїх дорослих нащадків, воліючи бачити їх емоційними рабами, але i в їхньому товаристві почуваються самотніми, закинутими та... великими у своїй незбагненності, яка ще й «укрупнюється» увагою «не тих» людей, котрі оточують старих соціопатів не тільки вдома, а й на роботі, якою вони дорожать до глибокої старості, бо вона дозволяє їм «випустити пару».
 

  Людина з менталітетом «загубленого багажа» цілком може бути осердям великої родини — просто вона забула, що у неї є можливість вибору, бути самотньою чи ні. Така людина боїться, аби житейські протяги не видули з неї сутності — буденної рутинної сірості, яку вона звикла мати за стабільність і покладатися на неї як на останній натяк на самозахист. І одночасно вона прагне новизни та драйву від контактів iз новими ж людьми. І у цьому її криза. Спілкуватися вона не вміє, а людські контакти не множаться, як на ксероксі. А парадоксальним є те, що саме в кількості контактів така особа вбачає своє визнання та взагалі відбиток власного існування.
 

46-річний Єгор — яскравий приклад людини з менталітетом «загубленого багажа». Багато років він був безробітним інженером — відсутність статусу та затребуваності компенсовував фізичними навантаженнями; по півроку жив у плавнях у наметі, харчувався рибою та стійко витримував дніпровські урагани. 20-річній дочці він не був потрібний, оскільки, на його власну думку, не мав грошей.

Єгор беземоційно промовляв: «Діти — це капелюх-обманка: маківку тисне, а вухам холодно». Він усе більше занурювався у спогади, до того ж застрягав у дрібних деталях: розповідав, як служив у армії і як тепло було ввечері біля вогнища, як у дитинстві ходив до басейну і як роз’їдала очі хлорка, як замолоду любив бувати на вокзалі, аби демонструвати людям, що загубився серед них, і як подобався йому запах шпал, просякнутих смолою.
 

Якось Єгор прибився на зустріч випускників до своєї школи: «Наші дівчатка вже бабусі, а взагалі цей народ-«сброд», як сміття та кавунові шкірки, прибиті до бетонних плит брудної річки»... Ще чоловік мав переконання, що вся вікова мудрість міститься у прислів’ях та приказках і більше немає сенсу нічого читати. І не те, що для Єгора «народу навкруги більше, ніж людей», — а він сам є вимороченим із самого духовного свого єства, до того ж він особисто здійснив із собою це «харакірі», втративши інтерес та довіру до себе.

  Є люди, які завели себе в ізгої, вважаючи себе оригіналами. 48-річна Алла пережила три шлюби з кримінальними злочинцями. У кожну наступну сім’ю вона кидалася, як у вир. Повне розчинення у кожному вигуку чоловіка, попередження навіть найабсурдніших його бажань. А їм усім було з нею нестерпно самотньо, тому що... її не було. Нині Алла знову самотня — і не одна, у звичному для себе статусі «заочки» — подруги ув’язненого за листуванням, надсилає незнайомцеві теплі шкарпетки та гарячі привіти, зігріваючись ілюзією своєї значущості для нього. 30-річна дочка Алли і «першого зека» давно позбулася самої пам’яті про матір — і принципово заміж не хоче.
 

  Самотність часто-густо пронизує атмосферу з вигляду благополучних сімей, де всі в’яло-порядні, наче риб’ячі очі. 44-річна Марина розповіла, що двадцять п’ять років живе з чоловіком «на різних полюсах» життєвих пріоритетів, усе життя чує, що є не настільки освіченою, не настільки розумною і витонченою, не настільки у житті досвідченою, як того потребує шлюб iз таким цікавим та пристойним чоловіком, за якого має себе її партнер по подружжю. Дві доньки виросли, познайомилися в інтернеті з провінційними хлопцями та відбули до них у регіони, демонстративно залишивши батькам вільний простір для того, «аби амбіції наїжджали на покору». Марина стомилася навіювати собі «силу та правильність», їй хочеться бути у шлюбі вільною жінкою, яка живе спонтанно, за інтуїцією.

Як «важіль володіння собою» у неї з’явився коханець, і вона не надто приховує цей факт від чоловіка. «Законний» її мужчина зараз по-справжньому самотній, і він вибачає їй усе за саму можливість пережити цей страх і вийти з нього, ніби нічого й не відбулося. А Марина вже зовсім на нього не зважає — вона взяла реванш за цілу низку років спустошеності.

«У рутині-павутинні я в’язла надто довго. Усе життя вважала, що жінка мусить займатися душевною доброчинністю на адресу всього світу і саме у цьому знаходити свій сенс, а виявилося, що це ілюзія. А ілюзії роблять нас самотніми, оскільки є незрозумілими іншим людям, вільним, гідним, раціональним».
 

  Люди, за великим рахунком, поділяються на два типи, — ті, хто має вибір, і ті, хто вибору не має, — останні й обирають або самотність, або залежність від партнерів по життю, яка сама по собі прирікає на покинутість людини саме у найближчому оточенні. 
 

  Зв’язок самодостатніх дорослих людей у шлюбі становить собою ділові стосунки персон, які підходять один одному за сексотипом. Якщо вони свідомо створили свою «державу», розриву між ними не буде, проте якщо один з учасників цієї гри призначив іншого на цю роль, а внутрішнє відчуття призначеного з нею не збігається, розриву не уникнути — невідповідність призначеної ролі та внутрішнього стану партнера породжує самотність, робить кожного у парі «другим зайвим». Тому так важливо для усіх нас обирати для «внутрішнього вжитку» ті проблеми, які ми справді хочемо, а не вимушені вирішувати.
 

  57-річна Зоя Павлівна вбиває одним своїм поглядом — просвітлений внутрішнім болем погляд покинутої матері не сплутаєш ні з чиїм. Жила вона у провінції, син окремо зі своєю родиною виховував доньку, і тут раптом на старості років загуляв її чоловік. Жінка обурилася, зібралася покинути його — була нокаутована одним ударом і потрапила до реанімації.

Адвокат трапився поганий, квартирного розміну Зоя Павлівна не домоглася, виїхала до столиці, влаштувалася продавчинею до кіоску. Амбіцій жодних, пам’ять про чоловіка відрізана наглухо, просто шкода того часу та душевних сил, коли його ж і жаліла — саме за жорстокість. Змучив душу розрив із сином: той віддав перевагу збереженню добрих стосунків iз батьком, сподіваючись успадкувати його житлоплощу та діставати дрібні подачки з пенсії...

У собі вона, до речі, впевнена, почувається самодостатньою, нарешті, — чоловік усе життя дорікав побутовою залежністю, а на сина ніколи і не було ніяких сподівань, «адже діти і не зобов’язані жити життям своїх батьків», каже жінка. І продовжує: «Отже, тільки з Богом людина не самотня, тільки йому і можна довіритися. Довірити себе і свою зневіру». 

Людина набуває нового досвіду самотності на всіх етапах свого особистісного розвитку. У процесі розвитку вона переживає кризи — і споглядає у них себе і свою поведінку. Якщо у цих етапах особистісного розвитку чомусь відбувається «обрив зв’язку» і починає зяяти порожнеча (це деколи доводиться надолужувати все подальше життя), люди вдаються до надзусиль, аби повсякчас «латати своє душевне покриття». Виникає заго­стрена потреба у любові та визнанні саме для заповнення порожнечі, якщо на певному віковому етапі людина їх не отримала від найближчого оточення, від якого прагнула розуміння. Однак таку порожнечу, яка виникає під час внутрішньої самотності, іншими людьми заповнити неможливо. А жити власним життям здатна далеко не кожна людина. 
 

Усамітнення є позитивним чинником регулювання нормального для людини рівня міжособистісних контактів. Та й, власне, усі відкриття люди роблять на самоті. Ізоляція як різновид самотності — це явище негативне. І, за класикою, людина найглибше усвідомлює свою самотність, коли вона оточена людьми, які її не розуміють, проте від них нікуди подітися. 
 

Незбіг цінностей одних людей із цінностями інших у певному середовищі породжує у перших відчуття соціальної самотності. Соціально самотні люди перебувають у ілюзіях, що їх не приймає світ, проте часто-густо саме вони не відкриваються світові. Такі «соціальні одинаки» воліють розради конкретної: щоб люди любили та визнавали їх, а отже, воліють використовувати інших осіб для того, аби довести самим собі своє власне існування в соціумі.

І тут людині корисно вчасно «перемкнутися» з проблем комунікації на проблеми споглядання природи, плинності життя, зосередитися на своїй власній філософії та й просто взяти собі за правило любити життя та поважати себе у ньому. Слід відповісти самому собі на запитання: ти звертаєшся до досвіду інших людей, щоб впустити до свого життя дещо нове, або щоб згаяти час і заповнити порожнечу просто якоюсь пересічною інформацією?
 

  Проте люди часто не відрізняють власного цілющого усамітнення — для підсумків та планів, — що виникає від їхньої ж вибірковості, від відчуття самотності, яке мучить і спустошує. Вільний час наодинці з собою, який раптово випав, треба заповнити свідомим вибором задоволення тих самих власних культурних потреб. Ми щасливі, коли впевнені у собі та не боїмося втрачати контакти з людьми.