Олеся Жураковська: Відмовлялася від ролей у відверто шовіністичних матеріалах

— Повернімося до Театру на Лівому березі. Раніше на його сцені ставили здебільшого класичні твори. А зараз усе частіше з’являються п’єси сучасних драматургів, того ж Михаїла Хейфеца. Із чим це пов’язано?

 

— Не думаю, що це спеціально так вирішили ставити. Олексій Іванович, до речі, довго шукав п’єсу, яка б його зачепила (прим., «Мотузка»), тому що саме режисер вибирає матеріал. Він його повинен зацікавити. Олексій Іванович багато перечитав різноманітного матеріалу, і класичного в тому числі, але коли прочитав цю п’єсу, просто в неї закохався і вирішив поставити саме її. Я не думаю, що це така політика, що раніше ставили класику, а зараз усе нове, ні. У нас же паралельно ставиться і класика, і сучасне мистецтво. Або класика переробляється так, що вона виглядає як сучасний твір. Можливо, для режисерів сучасна драматургія наразі актуальна. 

 

Це ж цікаво, коли є якийсь виклик, спроба зробити щось таке, коли ти виходиш і не знаєш, сподобається це глядачеві чи не сподобається, це означає, що твоя праця жива. Немає сенсу створювати щось таке, що автоматично гарантує успіх. Коли йдеш перевіреним шляхом, ти робиш те, що вже 150 разів робили до тебе, а коли робиш щось нове, завжди страшно. Але, як кажуть, коли виходиш із зони комфорту, коли відчуваєш страх, радій — у тебе є шанс пізнати щось нове. 

 

— Який образ ви вважаєте найближчим до власної особистості?

 

— Корсиканка (рішуче). Так, Корсиканка найближча. Думаю, коли Олексій Іванович працював над створенням цієї вистави, він враховував мою індивідуальність. У мене там ніколи не було дубля, я завжди була одна. І ми створювали цю героїню, спираючись саме на мій життєвий досвід.

 

— Що може вас спонукати відмовитись від запропонованої ролі?

 

— По-перше, мені в принципі може не сподобатись якийсь матеріал. По-друге, в мене неодноразово траплялися ситуації, коли я відмовлялась від ролі через те, що бачила відверто шовіністичний матеріал, і я не погоджувалася грати, скажімо, людину придуркувату тільки через те, що вона говорить українською мовою. А такі пропозиції були, і ще задовго до конфлікту, коли на мене дивилися величезними очима, тому що знімався блокбастер, і треба було зіграти таку недоумкувату українку.

 

Я тоді відмовилася від ролі. Бувають ще такі моменти, коли ніяк не може запуститися кіно і тобі шкода свого часу, бо ти не можеш просто сидіти та чекати. Тоді теж, бувало, відмовлялася від ролі, тому що я розуміла, що це мій час і моє життя, яке я проживатиму так, як хочу.

 

— Ви постійно задіяні в житті театру, знімаєтесь у кіно, а також мали досвід роботи телеведучою. Як вдається все встигати?

 

— Я оптимістична людина, люблю людей. Навіть коли в мене немає сил, я черпаю енергію зі спілкування, от як із вами зараз, у нас відбувається обмін енергіями, і таким чином я оживаю. Піднімаюсь — і вперед. Дуже люблю людей, спілкування, життя. І тому, навіть коли відчуваю сильну втому, головне — піднятися і йти. А там уже по дорозі сповнюєшся натхненням і силами.

 

— Який новий досвід отримали, будучи ведучою «Зважених та щасливих»?

 

— Телебачення — це ще один варіант існування в кадрі, спілкування з глядачем. Взагалі все інакше, але так двома словами не поясниш. Зйомки реаліті — це страшенно важка робота для всієї групи в першу чергу, тому що, власне, цілодобово відбувається зйомка. Коли сплять, коли встають, коли їдять, коли тренуються, коли сваряться. Це велика кількість матеріалу, яка потім важко поєднується, яка взагалі важко відпрацьовується. На екрані з’являється від сили 10% від того, що ти робив, тому що весь обсяг просто неможливо помістити і змонтувати.

 

Мене це трошки розчаровувало, тому що ти знаєш, як багато сил затратив на спілкування з учасниками. Учасники, до слова, — люди, які постійно перебувають у стресовій ситуації, і як акторка, я збагатилася тим, що багато спостерігала за ними: як вони поводяться, коли з ними відбуваються такі сильні зміни. А зміни, перетворення відбувалися просто на очах, така рідкісна можливість дійсно спостерігати за подібним. 

 

Я навчилася приймати ситуацію, тому що коли працюєш на 100%, а на екрані бачиш 10% своєї праці, це засмучує. Але в якийсь момент я зрозуміла, що це не головне, а головне — твої герої, тобто люди, які працюють поруч із тобою. Це необхідно було усвідомити.

 

Потім я провела перший у житті прямий ефір. Це взагалі таке задоволення! Але, скажімо, за своєю формою існування схоже з роботою в театрі, тому що є глядач, який сидить у залі, є відчуття того, що саме цієї миті відбувається найважливіше, це не буде вже інакше, це буде тільки так, момент не перемонтуєш, не виріжеш, не зміниш. Але сам процес, відчуття того, що це з тобою відбувається, що тобі вдається, просто захоплює.

 

Мені взагалі сподобалося проводити прямі ефіри. Я просто відчула, що це моє. Словами неможливо передати, наскільки там хороші люди працювали, з багатьма я підтримую добрі стосунки. За чотири роки ми звикли один до одного. Я сподіваюся, що як мені з ними було добре, так і їм зі мною. Але життя змінюється. Просто в якийсь момент відчуваєш, що цей шлях уже пройдено. Треба йти далі. 

 

— У скількох проектах можете бути задіяні одночасно?

 

— Максимально — у чотирьох, здається. Так, чотири. Це мій максимум.

 

— Чим би ви займалися, якби не вдалося реалізувати себе як акторку?

 

— Моя перша освіта — за спеціалізацією «технологія швейного виробництва». Але я хочу сказати, що я була щаслива, коли не знала, що я буду акторкою. Я просто приймала своє життя, насолоджувалася ним, створювала щось своїми руками і таким чином реалізовувала творчий потенціал. Створювала багато. 

 

Якийсь час, коли я повернулась із Москви додому, в мене не було роботи, мене ніхто не знав, я опинилася в ситуації абсолютно нової людини. Тоді ж ця можливість шити, заробляти гроші і, знову ж таки, реалізовувати себе, була дуже доречною. Я не можу сказати, що почувалася нещасною, я була щасливою. Як я вже казала, щастя — це шлях, це твоє внутрішнє відчуття. 

 

Якби я не була акторкою, впевнена, що в будь-якій іншій професії також отримувала б задоволення, знаходила б можливість якось реалізовуватися. Та й не факт, що все життя я буду акторкою, якоїсь миті все може змінитися. Може, я відчую, що цей шлях пройдено, не відкидаю цієї можливості. Але зараз для мене це така необхідність виходити на сцену і робити те, що я роблю і транслювати своє бачення світу людям. У мене є відчуття, що я можу щось сказати, можу подарувати людям надію, підтримати. Хто знає, може, колись це відчуття мене залишить, тоді немає чого й виходити на сцену.