Гарний вЗІРець

— Ми намагалися тримати ситуацію під контролем. Наприкінці липня виїхати з Луганська можна було або залізницею (поїзди іще періодично курсували), або ж автомобілем. Ми з дружиною виїхали двома автівками (у кожного з нас своя машина) по єдиній дорозі, що пролягала через село Трьохізбенку, міст через річку Сіверський Донець — буквально через кілька днів по тому його підірвали, — пригадує Олексій Онасенко. — Тож можна сказати, що ми вибралися вчасно. Проїхати через усі «ЛНРівські» блокпости допоміг один наш пацієнт — таксист, котрий мав перепустку. Перший український блокпост був аж у Новоайдарі. Виїжджаючи з Луганська, нічого з собою не взяли, окрім документів та трохи грошей. Зрештою, і брати щось особливо не можна було, бо якби на блокпостах побачили, що автомобілі навантажені речами, могли б зупинити. Ми поїхали на мою малу батьківщину — до міста Заводське, що на Лохвиччині, де проживають мати й молодший брат. Пробули там до лютого 2015-го. Спочатку думали, що вся ота катавасія ненадов­го — Президент же запевнив, що антитерористична операція завершиться за 72 години. 

За словами мого співрозмовника, із самого початку ситуацію в Луганську і справді можна було стабілізувати, задіявши спецпідрозділи. Адже масової підтримки проросійськи налаштовані елементи не мали: на відміну від Донецька — це споконвічно українське місто (історично на цій території було розташоване козацьке поселення). Багато людей тут розмовляло рідною мовою. Українською велася й документація — і ніякого спротиву не виникало. 

— У буремні 90-ті на Донбасі велася запекла боротьба між донецькими й луганськими бандитськими кланами, — продовжує розповідь Олексій Петрович. — Ті, хто вижив, дорвалися до влади, поділили сфери впливу. Діячі на зразок Віктора Януковича й Олександра Єфремова почали роздмухувати мовне питання, хоч те, що там ущемляли російську мову, — просто їхні вигадки. Постійно поширювалася думка, що Донбас годує Україну. При цьому рівень життя в Луганській області був значно нижчий, аніж, скажімо, на Полтавщині. Люди не мали можливості кудись їздити, шахтарські селища були закинуті. Чи не всі підприємства в Луганську зупинилися. Влада створила всі передумови для невдоволення людей. Схоже, що нинішні гарячі події готувалися заздалегідь. Уявіть собі, очільник Луганської облдержадміністрації Володимир Пристюк, виступаючи по місцевому телебаченню, заявляє: «Вагони, автобуси, набиті представниками «Правого сектору», прямують на Луганськ. Ми будемо оборонятися». Отака відбувалася «накачка». Зауважте, розхитувала ситуацію офіційна влада — й усі ці люди на свободі. Сам Олександр Єфремов за ґратами, але, думаю, це тимчасово. Далі — гірше: почали штучно розкручувати місцевий антимайдан. Скрізь замайоріли російські прапори, з’явилися провокатори. Коли зібралися проукраїнськи налаштовані луганчани, якісь приїжджі молодики усіх, хто стояв з українськими прапорами, буквально змели. Звідкись узялися «польові командири», під проводом яких захопили приміщення управління СБУ. Правильнiше, самі ж «СБУшники» його й здали — там виявилося багато зброї, тож ці проросійськи налаштовані люди озброїлися. Я став свідком того, як здорові молодики з дубцями захоплювали будівлю обласної прокуратури — її також ніхто не обороняв. Ми пробували достукатися до керівника обласної міліції — той відповів: «Була команда нічого не провокувати». У результаті міліцію також роззброїли. Складалося враження, що Луганщину мали здати за кримським сценарієм. На заваді стали добровольчі батальйони, зокрема «Айдар», який відвоював місто Щастя, розігнав цих псевдопатріотів у Старобільську. Ближче до літа в Луганську з’явилася російська військова техніка. А спецпризначенців можна було розпізнати за явним російським акцентом. Напевно, можна дорікнути: чому ми, мовляв, самі не захищалися? Але, по-перше, проти танків навряд чи хтось попре. А по-друге, більшість вважала, що держава має виконувати свої функції. Там такий менталітет: місцеві жителі особливо ніколи не збиралися на мітинги — частіше їх зганяли. Дуже багато людей виїхало на українську територію. Скажімо, в нашому під’їзді (ми мешкали в 9-поверхівці) лишилися заселенi лише 4-5 квартир. Ті, хто не зміг виїхати, ображені на Україну, бо держава їх не захистила. Хоч як це не сумно, війна — шикарний бізнес, на якому багато хто заробляє. Тож ці окуповані території в кращому разі «зависнуть», як Придністров’я. Там немає елементарного — української пропаганди, місцеве населення дивиться в основному російські телеканали.

Олексій Онасенко не вважає себе переселенцем. Переселитися, говорить, означає переїхати з одного житла до іншого. Чоловіка не влаштовує й формулювання «вимушені переселенці». Бо вимушені переселенці — це біженці, люди, яких погнала з насиджених місць війна. То навіщо ж підмінювати поняття?

— А біженцями нас не можуть назвати тому, що формально в Україні немає війни. Тільки на словах високопосадовці говорять про окупацію Донбасу. Якби ж Україна офіційно визнала, що на її території відбувається війна, вступило б в дію міжнародне право, що передбачає і статус біженців. Нині ж ми не маємо такого статусу. А якщо я переселенець, то не маю права виконувати функції громадянина, скажімо, не можу під час виборів голосувати. Нині ввели обов’язкову реєстрацію. От ми з дружиною винаймаємо в Полтаві квартиру — скажіть, хто нас пропише? Це дуже серйозні питання, і ніхто ними не займається, — робить висновок Олексій Петрович. — За логікою, держава має брати біженців на повне забезпечення, а натомість відбувається дрібною допомогою. Приїхавши на Лохвиччину, ми з дружиною зареєструвалися як переселенці. І що ви думаєте? Нам заявили: через те, мовляв, що маєте два автомобілі, державна допомога не передбачена. Випадково дізнався, що сюди, до Полтави, переїхала пенсіонерка, котра свого часу працювала в мене оптиком, разом із донькою та малою внучкою, також винаймають квартиру — становище в них дуже складне. Я запропонував роботу, проте жінка відмовилася. Якщо, мов­ляв, дізнаються про роботу, відберуть допомогу. Вона ж порахувала, що на дер­жавну допомогу вигідніше зводити кінці з кінцями. От якби держава, надаючи мізерну допомогу, дозволила біженцям підробляти, це був би хоч якийсь вихід.

Як на новому місці розпочати справу з нуля? У принципі, стверджує Олексій Онасенко, це не така вже й проблема. Річ у тім, що Тетяна Вікторівна — знаний офтальмолог, тому коли подружжя перебувало в Заводському, не сиділа без діла: її запрошували робити операції до Херсона, Миколаївської, Донецької областей і навіть до країн Балтії, Німеччини. Згодом вона влаштувалася до Полтавської обласної лікарні, де пропрацювала півроку. А тоді подружжя вирішило відкрити власний офтальмологічний центр. 

— Якраз у досить зручному місці будували приміщення, тож планування 3-го поверху виконали за нашим проектом, — розповідає про деталі Олексій Онасенко. — У мене напрацьовані давні зв’язки з постачальниками медичного обладнання, тож останні без проблем надали його на пільгових умовах — з виплатою у розстрочку на тривалий період. Набрали спеціалістів, самі їх навчаємо. Загалом у Полтаві офтальмологія на непоганому рівні.

— Отже, не так легко конкурувати? — цікавлюся.

— Та немає ніякої конкуренції, — запевняє Олексій Петрович. — Звісно, у колег спочатку було таке побоювання, що відберемо їхній хліб, — вони добре знають Тетяну Вікторівну. Проте, розумієте, на Полтавщині дуже велика потреба в тих же операціях при хворобах очей. Кожна ж клініка має свою потужність. Скажімо, наш офтальмологічний центр не може прийняти велику кількість пацієнтів без збитку для сервісу. Тому навряд чи складатимемо конкуренцію для інших подібних лікувальних закладів. А загалом маємо добрі стосунки з колегами, особливо тісно спілкуємося із завідувачкою кафедри офтальмології Української медичної стоматологічної академії Іриною Безкоровайною, котра нас в усьому підтримує.

Що вирізняє клініку Олексія Онасенка з-поміж інших, так це те, що вона тяжіє до одеської школи офтальмології: тут розроблені свої схеми лікування, які дають результат. А Тетяна Дьяконова має запатентовані операції при катаракті та глаукомі (у неї, до речі, вже є послідовники, котрі оперують за її методиками). Ці операції не тiльки ефективні, а ще й порівняно недорогі. На­приклад, під час операції при глаукомі завше ставлять дренажі, що є недешевим задоволенням. А Тетяна Вікторівна використовує іншу методику, що дає гарантію на багато років без дренажів. У результаті операція обходиться пацієнту десь утричі(!) дешевше. 

— До того ж сама ідеологія лікування в нашому офтальмологічному центрі така: інтереси хворого — на першому місці. Цей принцип медицини, на жаль, призабутий, — констатує Олексій Петрович. — Наша школа спрямована на те, щоб за будь-яку ціну допомогти хворому. І багатьом (звісно, якщо маємо справу з не зовсім запущеною формою хвороби) ми і справді допомагаємо. У нас немає такого завдання — неодмінно оперувати. Використовуємо методики, які допомагають, скажімо, на кілька відсотків збільшити поле зору при глаукомі, взяти пацієнта на диспансерний облік і періодично підтримувати зір, що лишився. Це не надто дохідна частина офтальмологічного бізнесу, зате морально почуваємося добре. Зрештою це працює на репутацію клініки. У нас спеціалізований центр 3-го рівня, тож маємо цьому рівню відповідати.

— Знаю, що ваш син також навчається медицини, тільки за кордоном. Наші керманичі докерувалися до того, що більшість молодих людей не бачать нині свого майбутнього в Україні. Онасенко-молодший належить до них?

— Син три роки провчився в Луганському медичному університеті, а тоді йому захотілося спробувати вступити до закордонного вишу. Вивчив іноземну мову й, на загальних підставах склавши екзамени, вступив на бюджетну форму навчання. Він дуже впертий. Де працюватиме після закінчення вишу, вирішить сам. Але до цього іще далеко: за кордоном вивчають медицину довго — років шість-вісім. Можливо, в Україні за цей час усе настільки зміниться, що стане краще, ніж за кордоном, — сміється Олексій Онасенко. — Поки що ж це країна, в якій молодь і справді не бачить для себе перспектив. У нас же про молодих спеціалістів і мови не ведеться — жодних державних програм. Тому кращі з кращих збирають валізи й виїжджають. Це не означає, що вони не патріоти України. Вони їдуть до тих країн, де можна себе реалізувати. Якби скинути років 25, то й сам, мабуть, кудись виїхав би. Бо якщо в нашій державі триватиме така ситуація, як зараз, коли вороги України сидять у Верховній Раді, обіймають високі посади, коли не проводяться, а лише імітуються реформи, чи буде взагалі ця багатостраждальна Україна — під великим знаком запитання. 

 Державної медицини, переконаний Олексій Онасенко, у нас фактично немає, вона фінансується за залишковим принципом. А лікування вже давно платне.

— Вважаю, пора нарешті сказати людям правду, що медицина в нас платна, — наголошує Олексій Петрович. — Тим паче що всі про це й так знають. Держава має встановити ціни на медичні послуги, аби людина могла платити офіційно, а лікар не дивився б iз-під лоба, що йому принесли мало. І нехай ці кошти спрямовують на зарплати лікарям, розвиток медицини. Балачки ж про страхову медицину — це маячня. Не може в нас її бути апріорі. Звідки візьмуться кошти, щоб наповнити страховий фонд? Його наповнять українці, котрі не в змозі заплатити за «комуналку»? Та навіть якщо й так, як вважаєте, де зрештою опиняться гроші, призначені для страхової медицини? Правильно, в чиїхось кишенях. З іншого боку, страхова медицина — не панацея. От я їздив вивчати систему охорони здоров’я у Сполучених Штатах, то там страхова медицина просто роззуває американців. Так, вона на дуже високому рівні, там просто розкiшні клініки, але медичні послуги в них украй дорогі. Чи не найкраще організована система охорони здоров’я у Великобританії, де існує як державна, так і страхова медицина. На моє переконання, це ідеальний варіант.