До перепоховання праху Олеся
на Лук’янівському цвинтарі
Не зовсім зрозумів я Прагу.
Затісно їй з Олесем стало?
А втім, хіба Поет не прагнув
торкнутись рідного причалу?
Із неокласика Зерова
зустрітись щирою душею,
що, тіла не знайшовши схову,
із сином ділить тут оселю?
А Ольжича, Теліги душі?
О, ні! Тут буде не самотньо!
І, може, спокій він порушить
у душах цвинтарно-дрімотних?
Живих! Яких із хробаками
колись порівнював у вірші:
їдці штовхалися боками —
хто шмат Вкраїни вхопить більший...
...Хоч так — в подобі трун і капсул —
твій цвіт, Вітчизно, хай вертає...
І може, врешті, скине капці
той, чия хата завше скраю.