Ультиматум поета

14.02.2017
Ультиматум поета

Про Жадана писали стільки спостережливих критиків, що з найбільш проникливих оцінок можна укласти аналізатор для вимірювання не лише вже створеного ним, а й кожної Жаданової новинки. Бо всі його книжки — фрагменти пазла з тою самою назвою, що її геніально винайшов Толстой: «Війна і мир». Війна — як метафора соціо-психологічної конфронтації взагалі; мир — людський гуртожиток, сукупність інших.
І немає значення, що розглядаємо — поезію, прозу, есеїстику. Так, Сергій Жадан передовсім поет, якщо брати у трактуванні Юрія Іздрика: «Людина, яка пише вірші, умовно кажучи, налаштована на певні «космічні вібрації», які допомагають їй щось передати в абсолютно неусвідомлений спосіб» (Тетяна Терен. RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). Або взяти Юрія Андруховича, котрий говорить про функцію тих «вібрацій»: «Спосіб побачити, як насправді все з усім пов’язано у цьому світі» (там само). 
Коли поезія під таким ракурсом — процес пасивний, то проза — активна спостережливість. За чим спостерігає Жадан? «Я пишу про те, що мені цікаво, а цікавить мене не так багато речей. Мене цікавить присутність ірраціональності в побуті, житті, стосунках» («RECвізити»). Ірраціональне, непізнанне, абсурдне — літературні козирі; твір із таким розкладом зовні виглядає «геніально, як усяка нісенітниця» (Юрій Винничук. Мальва Ланда. — Х.: Фоліо, 2014). Тому критичні оцінки можуть бути прямо протилежні й обопільно справедливі. Приміром, Михайло Назаренко значить: «Життя Марії» — точные слова о главном. Жадан такой один» (Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу. — К.: Laurus, 2016). Натомість Олександр Михед слушно помічає: «Назбирається п’яток відверто незакінчених і дистрофічно слабких текстів» (ЛітАкцент. Випуск 3. — К.: Темпора, 2009). Це про різні Жаданові збірки, але цілком дотично й нинішньої книжки «Тамплієри. Нові вірші. 2015–2016» (Чернівці: Meridian Czernowitz). Авжеж, кожна смальтинка мозаїки водночас досконала й недовершена. Але коли ті фрагменти виготовляє майстер — щонаступна завжди трохи ліпша за попередню. А Сергій Жадан — майстер.
Те, що у «Тамплієрах» на поверхні, сформульовано першими ж словами: «І ось вони повертаються з війни, на яку бага­тьох з них покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. І що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. І прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена запеклістю й злістю, але також і вірою та наполегливістю». Жадан не аналітик, він ясновидець. А ясновидці — провайдери смислів. Тож у цих кількох рядках — енергетичний згусток цілком реального сценарію, з яким стикалися усі суспільства по виході з війни.
Ба більше — далі, вже у самих віршах, закодовано кілька розпечених сьогоднішньо-завтрашніх проблем українського соціуму. Проблема біженців: «Якщо ви всі прорветесь і уникнете облав, / якщо загубитесь у чужих містах, / ви все одно не зможете бути щасливими там, де на вас ніхто не чекав. / Вигнання завжди обертається тишею на вустах». Проблема демобілізованих добровольців та ошуканих ветеранів — котрі, зрештою, також перетворюються на біженців: «Той, хто добуде тут до кінця, — залишиться сам. / Краще йому не бачити те, що він бачить уві сні». І рефреном у кількох місцях: «Що з ними буде, коли вони всі повернуться?»
Раніше критик Ярослав Поліщук писав, що «С. Жадана більше цікавлять явища субкультури, аніж громадянські, загальносуспільні проблеми» (Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016). Аж тепер вийшло на яв, що письменника болить не так «аутизм у психіці» його традиційних персонажів-лузерів («якби я мав вибір,  я б обирав собі інших героїв»), як загрози, що їх створюють оті «субкультури», коли набувають критичної маси. Тобто — що буде не так лише з ними, як з усіма нами. Й ось: «Але доки ми платимо за власну смерть, / у нас і далі буде робота... Кожен має недовіру і сміливість, / будуть різати таку саму голоту, / щоби відновити справедливість... Боятись тут варто хіба що нас». Насамперед, звісно, це пересторога маніпулятивній інформ-владі, де «в державних гімнах усе відчутніші циганські мотиви». Владці-цигани-біженці у нашій недавній історії вже були. Невже йдеться про традиційні українські граблі?
Біженці «Тамплієрів», як і всіх інших книжок С.Жадана, — це не конкретні втікачі із зони бойових дій (реальних чи «холодних», міфічних). Це різні прояви, сказати б, сучасного архетипу майже половини українського електорату — з повернутими назад головами. «Ми є такими, якими нас зробило наше минуле, наше минуле є таким, яким ми хочемо його бачити», — читаємо у Жадановій книжці есеїстики «Коли спаде спека» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015). Колективний портрет цих «запеклих підлітків, похмурих чоловіків», котрі відчули «тягар всього, що вже було, / і невагомість усього, що має бути» («Тамплієри»), добре змалював Владислав Івченко, котрий і сам переочив цей соціальний паноптикум у романі «2014» (К.: Темпора, 2015): «Вони легко готові вмирати, чи то від зграї бродячих собак, чи то від розлючених боржників. Кінець кінцем, вони досить неприємні в тому сенсі, що не хочеться з ними мати справи... Ніщо не завадить їм іти до раю, бо вони нічого не мають: ані справ, ані родин, ані мрій... середньовічний пантеон диваків та потвор, готовий у будь-який момент знятися з місця і піти до неба, де існує рай вічної любові, за яким вони всі сумують... строгі пости у вигляді нескінчених пиятик, цілонічні служби у ліжках... В них немає моралі... Моралі дійсно немає, але лише тому, що вона потрібна людям, які бояться служити богу кохання і по­требують строгих настанов, що робити. Героям же це не потрібно, вони наче люди до гріхопадіння, невинні у своїй безсоромності і вільні у своїх захопленнях» (ЛітАкцент, 16.07.2014).
До речі, М.Назаренко перебільшує, коли каже, що «Жадан такий один» — «вивченням» того, як «іноді ностальґія свідчить не так про багате минуле, як про порожнє сьогодення» (С.Жадан, «Коли спаде спека»), переймаються, крім В.Івченка, ще й А.Курков, Б.Жолдак, В.Діброва, О.Чупа...
У Жадановій книжці «Біґ Мак. Перезавантаження» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015) є промовистий рядок: «Біженці зі сходу на захід». Маленька літера географічних понять показова — йдеться не про політичні вектори, а про рух сонця, рух проживання життя; про «історію великої втечі, коли тікати доводиться від себе самого» (там само). Літературний доктор Віра Агеєва чимало розмірковувала про це у книжці «Дороги й середохрестя» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2016), але, здається, заблукала. «Втеча не з простору, а з часу», — пише вона, а далі говорить про «історію боротьби за власний простір». Сам Жадан сформулював головну в його творчості дилему компактно: «Що таке простір і як він розчиняється в часі» («Коли спаде спека»).
Каталізатор, який розчиняє простір у часі, за Жаданом, — це пам’ять. Коли О.Михед зверхньо пише про Жаданові «терикони спогадів», він не завважує, що ті терикони заміновані: щокрок — розтяжки спогадів-детонаторів («деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотно цей кінець наближаючи», — «Біґ Мак. Перезавантаження»). Тому «дикий схід» зі щойно цитованої книжки — це не Донбас, а територія масової пам’яті, що береже «нашу стару-добру імперію зла» (там само). Вибрики пам’яті у колективному несвідомому — це передовсім Жаданова «Месопотамія» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). І в цьому прозовому творі, і в поетичних «Тамплієрах» — з одного боку пригадується Кустуріца, з іншого, віддалік, — Пашковський. Можна назвати і Пітера Бройгеля, що так само переймався поєднанням простору і часу в людській свідомості.
Інна Булкіна називає вірші Жадана «спірічуелси»... безпосереднє переживання біблійної історії, у перекладі її з книжкової мови на мову вулиці». Та це стосується не лише його поезії; він «епік, оповідач великих історій про великі часи... Перетворює будь-яку розповідь у притчу» (Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я. — К.: Атлант ЮЕмСі, 2016). Тобто, Сергій Жадан «фіксує час, який змінюється» (там само). І як він уявляє собі результат цих змін? «Здавалося, що там, за переїздом, варто перейти теплі соснові наса­дження, неодмінно зникають усі проблеми» (Лада Лузіна, Сергій Жадан. Палата №7. — Х.: Фоліо, 2013). Або так: «Надія стрибала в руках, мов щойно піймана риба» («Коли спаде спека»).
Як це перекласти на мову нашого ошуканого баригами сьогодення, де «святі нав’язливі, як вуличні музиканти», а «з культурного життя — лише хресна хода» («Тамплієри»)? У новій Жадановій збірці є симптоматичний персонаж — змієлов: «Кожен із нас тебе знає й кличе, / і доки діти бояться заснути, / доброї роботи тобі, чоловіче, / хай менше довкола буде отрути». Це «друге китайське попере­дження» нинішній українській владі; отакий несподіваний висновок із книжки віршів. Бо — «все минуще, сестро, вічні лише сліди» («Вогнепальні й ножові»).
«Запам’ятовуй. Запам’ятовуй» («Тамплієри»).