За ріденькою лiсосмугою в районі дислокації Харківського прикордонного загону вже починається Росія. Взимку, коли на деревах немає листя, перший кілометр чужої землі видно мов на долоні. Ще якихось три роки тому ця умовна межа не мала жодного значення: люди безперешкодно ходили в обидва напрямки, ніби живуть нехай і в різних, але дружніх країнах. Війна змінила все, включаючи й саму концепцію кордону. І хоча зведену тут «Стіну» наразі встигли розкритикувати всі кому не ліньки, з нею прийшли сюди і серйознішi зміни, завдяки яким умовна смуга стала, власне, чіткою лінією розмежування. Залізний паркан iз колючим дротом — це лише видима частина складних фортикаційних споруд, які дозволяють прикордонникам швидко реагувати на різноманітні проблеми. Втім критики по-своєму мають рацiю — тут дійсно хотілося б мати непролазний кам’яний мур.
Пічка і три отвори для автомата
Місцевий пункт пропуску «Журавлівка» до війни був автомобільним. Тепер цю лінію кордону можуть перетнути в обидва кінці лише громадяни України і тільки пішим ходом. Автівки та іноземці змушені завертати до Гоптівки. І хоча потік бажаючих уже далеко не той, за добу розмежувальну смугу долають від 300 до 500 осiб — у багатьох харків’ян по той бік лишилися родичі.
Журавлівський пункт відомий і тим, що тут рік тому облаштували 250 метрів ходів-сполучень на той випадок, якщо північний сусід надумає «звільняти» від «бандерівців» іще й Харківську область. Ззовні ці укріплення нагадують траншеї глибиною з людський зріст, що з обох боків зміцнені бетоном і деревом. Місцями вони плавно переходять у тунель, у який вбудовані вогневі позиції. Кожна з таких точок нагадує невелике замуроване приміщення з віконцями для стрілецької та групової зброї. Якщо службу доведеться нести в холодну пору року, вартових зігріє стаціонарна пічка.
Начальник 4-го відділення інспекторів прикордонної служби «Дергачі» Андрій Зварич, який провів тут невелику екскурсію, запевняє: в цій системі є також капоніри для броньованої техніки та окреме укриття на 40 чоловік. У разі нападу сюди сховаються чергові прикордонники для того, щоб прийняти перший бій, і люди, які на момент атаки перетинатимуть межу. Щоправда, ці інженерні споруди важко назвати панацеєю від усіх бід, бо можуть витримати удар установки не більше 80-го калібру.
Через віконце, призначене для дула автомата, територію за валом сприймають зовсім по-іншому, ніж коли дивитися на неї просто з землі. «Ось там уже Росія», — каже старший лейтенант Зварич, вказуючи на поле за деревами. Воно так близько, що починаєш вірити в можливість несподіваного та миттєвого нападу. Але це не так. Більше «бачить» тут відеокамера на 20-метровій вежі, що веде спостереження в радіусі п’яти кілометрів як у відеорежимі, так і з допомогою тепловізора. Завдання прикордонників вчасно помітити ворога на моніторі задовго до його появи на лінії розмежування, передати інформацію військовим і, в разі чого, прийняти перший бій. Армійське підкріплення чергує за три кілометри звідси, перебуваючи у повній бойовій готовності.
«Тритон» на сторожі
Ще два роки тому, коли в країні вже багато місяців поспіль iшла війна, між українським i російським кордонами пролягала лише розорана смуга. І хоча Харківська область так само могла будь-коли опинитися під ударом, прикордонники контролювали шлях уздовж усієї лінії розмежування об’їздами лише на старих «УАЗиках». У їхньому розпорядженні більше не було нічого. Саме тому, незважаючи на сувору критику збудованої тут «Стіни», важливість її появи переоцінити складно.
Власне, металевий паркан iз колючим дротом — це лише невеликий фрагмент інженерних споруд, якi зводять на харківському кордоні починаючи з 2015 року. Паралельно йде контрольно-слідова смуга, рокадна дорога для об’їздів, насипаний вал і найголовніше — траншея з кабелем та інтегровані системи відеоспостереження, що «накривають» увесь кордон. Уся інформація звідси в режимі онлайн надходить до комп’ютерного центру, де на моніторах фіксують будь-які коливання поблизу прокладених сенсорів, а також висвітлюють реальну картинку місцевості. Камеру можна повернути в потрібному напрямку лише одним рухом джойстика. Видно тут через монітор і російський пункт пропуску, що розташований на відстані кількох кілометрів.
Ця система настільки сучасна та дієва, що прикордонники спочатку розрекламований, а згодом дещо скомпрометований проект «Стіна» назвали по-своєму — «Європейський вал». Налагодити її допомогли канадські фахівці. Один iз них і донині консультує харківських фахівців. У свою чергу, вітчизняні зброярі виготовили для охорони кордону спеціальні пересувні модулі «Тритон». Це великі броньовані машини, що вміщують трьох охоронців і, в разі потреби, чотирьох десантників. «Модуль дає змогу вести радіолокаційне спостереження на відстані шести кілометрів одночасно за десятьма об’єктами, — каже капітан Володимир Поліщук. — Якщо виникне потреба, екіпаж може знищити ціль iз великокаліберної автоматичної установки як удень, так і вночі, бо вона обладнана системою супутникового зв’язку».
Харківський прикордонний загін має чотири таких модулі. З’явилися тут і новенькі автомобілі для об’їзду території. Поява «Європейського валу» з усіма наявними технічними засобами посприяла тому, що кількість контрабандистів i нелегальних мігрантів, які раніше вільно перетинали межу, скоротилася в рази. Також зросла й їхня винахідливість. Не так давно службовий собака «нанюхав» 11 кілограмів наркотиків, які кур’єр намагався провезти в бензобаку.
«Стіна» i гроші
У 2014 році, коли стало зрозуміло, що проблемний сусід тепер уже ніколи не вгамується, чиновники замахнулися на досить складну прикордонну споруду, яка певною мірою нагадувала дійсно стіну. Проте, порахувавши кошторис «фортеці», визнали його захмарним і розробили новий проект, вартість якого було оцінено в 4 млрд. гривень. Але й iз цією сумою виникли серйозні проблеми. У 2015 році в бюджеті на облаштування кордону передбачили 900 мільйонів гривень, проте виділили лише 400. Наступного року управлінці побили власний рекорд нечуваної «щедрості». Тобто з обіцяних 1200 мільйонів дали лише 200. Таку ж суму на кордон витратять і цього року, хоча в бюджеті передбачили 1300 мільйонів.
Дивна чиновницька калькуляція призвела до виникнення недоїмки в розмірі 2,5 мільярда гривень. Із пікантною ситуацією наразі розбирається Антикорупційне бюро, у зв’язку з чим на кордон постійно приїжджають контролюючі служби. Щоправда, грошей від цього більше не стає. «Стіну» тепер будуватимуть не до 2018-го, а на два роки довше. До того ж за виділені теоретично гроші спробують облаштувати не лише українсько-російський, а ще й молдовський кордон. Харківщині за цієї складної «бухгалтерії» пощастило найбільше, бо тут «Стіна» з усіма іншими рівнями захисту готова майже на 70 відсотків. А ось на Луганщині та Чернігівщині така робота лише почалася. Чи знайдуть передбачені, але не виділені гроші, прикордонники сказати не можуть. «Нас перевіряють НАБУ, СБУ, прокуратура, народні депутати, представники облдержадміністрації, — каже помічник начальника регіонального управління Держприкордонслужби, підполковник Едуард Марков. — Але ми тут на місці грошима не розпоряджаємося. Наш обов’язок — лише техзавдання. Грошима розпоряджається Київ».
Чи потрібен на межі з Росією металевий паркан узагалі, якщо є протитанковий вал, рів iз сенсорним кабелем i вишки відеоспостереження, сказати досить складно. Місцеві жителі жартують, що «Стіну» легко прорве навіть вепр, не кажучи вже про важку техніку. Але оскільки між Росією та Україною й донині не демарковано кордон, такого роду межа виконує певну символічну функцію. Інша справа, що мізерне фінансування розбудови «Європейського валу» автоматично змушує думати про потрібніші речі. Наприклад, про ті ж сенсори та вишки, яких iще й близько немає на території воюючої Луганщини. Там у Троїцькому районі облаштували лише 20 кілометрів кордону, а для трьох інших районів тільки готують документацію.
Утiм до різного роду припущень і дилетантського бурчання прикордонники ставляться досить критично. «Сюди вже приїздила повітряна оборона, волонтери, журналісти. Усі вони намагалися зробити якісь висновки, не знаючи специфіки кордону, — каже Едуард Марков. — Але оскільки у людей немає жодних уявлень про те, як воно має бути, то це просто чиясь окрема думка». Зрештою, для того, аби об’єктивно оцінити зроблене, варто подивитися на ті ділянки лінії розмежування, де не облаштували жодного кілометра «Європейського валу». Про кордон там узагалі не йдеться через його очевидну умовність. І це через три роки вiд початку війни. Мимоволі складається враження, що чиновники живуть у країні, де люди гинуть лише в телевізорі.
Сьогоднішній українсько-російський кордон у районі Харківщини нагадує мертву зону. Багато невеликих контрольно-пропускних пунктів закрили ще тоді, коли ідейні молодики їхали до Харкова з Бєлгорода та Курська «зафрахтованими» автобусами влаштовувати в регіоні свою «російську весну». Тепер прикордонне життя вирує лише в районі Гоптівки, але й цей потік збіднів порiвняно з довоєнним часом удвічі. «Раніше у вихідні росіяни масово їздили на ринок «Барабашово» та до торговельно-розважальних центрів, — каже Едуард Марков. — У період відпусток потік становив до 25 тисяч громадян за добу. Вся центральна траса на Крим була вщерть заповнена. Тепер усе по-іншому».
Така тенденція, на думку прикордонників, швидше за все, зберігатиметься й далі. Власне, у самій назві «Європейський вал» відчувається натяк на межу між двома світами. Географічну долю країни вже не зміниш. Це хіба що несподівано зміниться світ.
