Плече друга в пеклi вiйни: історiї учасникiв АТО зiбрали у книгу «Нескоренi»

В Україні триває неоголошена війна з російським агресором i його посіпаками, яка несе великі людські втрати й біль: тисячі поранених, скалічених мирних людей i військових — справжніх героїв, які проходять через важкі випробування долі, шпиталі, лікарні та сміливо сприймають вирок долі й говорять: «Життя не закінчується, а стає дещо іншим».

 

Саме про таких героїв книга Валентини Розуменко «Нескорені», у якій 16 розповідей-інтерв’ю з бійцями, які пройшли крізь пекло Іловайська, Дебальцевого, Донецького аеропорту та інших «гарячих» точок.

 

Хтось отримав велику психологічну травму, дехто зазнав важких поранень — втратив ноги, руки.

 

Усі вони пройшли важкі щаблі реабілітації, докладаючи надлюдські зусилля.

 

У кожному інтерв’ю достовірно й документально відтворюють ті події, забувати про які ніхто не має права. 

 

Усі герої стали рідними

 

«УМ» зустрілася з автором книги Валентиною Розуменко, яка постійно намагається бути на вістрі подій. Після поїздки до Непалу з групою відомих українських альпіністів подорожні нариси переросли в першу її книгу «Непал, або Подорож в Гімалаї». Наступну — «Майдан... Хто, якщо не я?!» — було написано під час буремних подій Революції гідності 2013-14 років; у ній зібрано 60 інтерв’ю з безпосередніми учасниками тих історичних перипетій. У грудні 2016 року побачила світ її чергова книга «Нескорені», яку відразу ж було презентовано в кулуарах Верховної Ради. 

 

— Пані Валентино, як з’явився задум написати цю книжку про бійців «АТО»?

 

— Коли працювала над своєю попередньою книгою «Майдан... Хто, якщо не я?!», ніколи не думала, що через два роки доведеться писати про жахіття війни у своїй країні та ще й із сусід­ньою «братньою» державою. Проте підсвідомо збиралася писати продовження про героїв Революції гідності, які з майданівських наметів поїхали добровольцями на війну.

 

А тут iще випадок долі — на річницю Майдану, 20 лютого 2016 року, в приміщенні КМДА чоловік у камуфляжі, побачивши мою книгу про Майдан, попросив подивитися, погортав, щось прочитав і тут же несподівано запропонував: «Напишіть книжку про наших нинішніх героїв цієї війни, які віддали здоров’я за незалежність своєї країни!» Ним виявився Сергій Тріскач — голова «Української асоціації інвалідів АТО». І почалися численні зустрічі, розмови та морально важка робота над текстами...

 

Розповіді героїв пропустила через серце i, вболіваючи за їхні долі, намагалася передати реальні історії тих подій, які вони пережили, та розкрити високі зразки їхньої мужності, сили духу, самопожертви та героїзму. Як це в мене вийшло — судити читачеві.

 

— Морально важко, тому що жінка...?

 

— Тому, що війну я «бачила» очима своїх героїв, слухала обурення щодо чиновників, які їх не чують... Із болем у душі дивилася на зволожені очі цих мужніх чоловіків, коли вони у розмовах згадували про побратимів, які відійшли у вічність. Не могла збагнути, як, пройшовши пекло війни, вони усміхаються, радіють життю i намагаються знайти себе в мирному житті, дякуючи всім людям, які їм допомагають.

 

Важко усвідомлювала, як може людина-ампутант перенести такий страшний вирок долі й не зламатися, не збожеволіти, та ще й залишитися патріотом. Адже писала, в основному, про людей з обмеженими фізичними можливостями. Тому й було чимало безсонних ночей i переживань через почуте від хлопців... 

 

— Ваші герої з різних куточків України. Як довелося долати відстані й чи всі відразу йшли на відверті розмови?

 

— Спілкувалися завдяки сучасним технологіям: Skype через iнтернет, із кимось «вживу» в Києві, а до Романа Возного, свого земляка, їздила на Черкащину. Щодо розмови, думаю, що не лише в моїх героїв загострене вiдчуття справедливості, а й в усіх чоловіків і хлопців, хто пройшов цю кляту війну.

 

Тому розмови були відвертими, i вони дуже прискіпливо вичитували свої тексти, коли я повертала їх для узгодження. Проте хочу зауважити, що молоде покоління відвертiше та сміливiше у висловлюваннях, це я помітила, коли писала про Майдан. І це тішить, адже вони не виховані в комуністичних «рамках»... 

 

Усі мої герої стали мені рідними, їхня подальша доля для мене не байдужа. Напередодні 2017 року два мої наймолодші герої — десантники Роман Панченко та Сергій Калитюк, які зараз на інвалідних візках, — отримали у Львові квартири. Я раділа за них, як за своїх дітей! А донеччанин Вова Білик — герой книги про Майдан, який нині на передовій в «Айдарі», не пропустить жодного свята, щоб мене не привітати.

 

— Можете виділити когось, хто з героїв книги «давався» найважче?

 

— Усі історії важкі в моральному плані. Звісно, найважче було писати про десантників Романа Панченка та Сергія Калитюка, яким було по 18-19 років, коли отримали кулі в хребет. Сергій розповідав: «Куля потрапила в лоб, над лівим оком... Кров залила мені все обличчя. І в ту ж секунду мене прошили ще чотири — в спину!»

 

Роман ділився враженням: «Не можу забути, коли мене несли — відчував на собі кожен їхнiй крок, це нестерпно... Сам собі говорив: «Тримайся!». Навіть коли вантажили, перевозили, знімали, клали — не боляче, тільки дуже важко... і неможливо дихати. Я задихався, адже були прострелені легені». 

 

Якщо відверто, не могла стримувати сліз, коли писала цi історії — вони ще такі юні, все життя попереду. І той вислів Сергія: «Мамо, вибач, що так вийшло...» я й донині не можу з легкістю пригадувати. Тішить, що хлопці великі молодці — оптимісти, не падають духом. Усі герої моїх розповідей своїм незламним духом і великою вдачею мають стати взірцем для тих, хто втратив сенс життя. 

 

Пропонуємо уривки з розповідей героїв книги.

 

Помста за полон

 

Роман Возний (34 роки, 72-га мехбригада): «Потрапив у полон 21 жовтня 2014 року, а звільнився 26 грудня, коли відбувся найбільший за весь час бойових дій обмін військовополоненими: 144 наших на 222 сепарів. 

 

Полон — це пекло! Ти ніколи не знаєш, що «їм» стукне в голову, — можуть тебе вивести і розстріляти, ви­бачте, як собаку! Можуть познущатися (вирвати нігті, прострелити коліно) або ж налякати, імітуючи розстріл, щоб психологічно знищити, бо «їм» так захотілося!

 

І ставлення таке, як до скотини: не зважають на те, чи ти побитий, чи при смерті. Якщо при смерті — беруть, кудись вивозять — і все, немає людини — немає проблеми.

 

Тому постійно пролітали думки, ймовірно, не в мене одного, щодо подальшої там долі — залишишся в полоні й обміняють, чи вже забули на рідній землі. 

 

Водночас не полишало неймовірне бажання, щоб хоч на дві хвилини побачити своїх дітей, а їх у мене четверо...

 

Потрапив у полон важко поранений. Там ламали руки, ноги та били, били... — це не давало надії на подальшу перспективу життя. Проте вижив! Повернувся додому, та бути там не зміг.

 

Відчуття помсти не давало жити. Повернувся на передову самотужки. ...05.03.2015 — це той день, коли отримав своє останнє, третє, поранення.

 

Почався шквальний бій. Проросійських бандитів було близько 150, а нас — 40, проте ми не збиралися здавати свої позиції. Як результат — сепарів поклали майже всіх. 

 

Я ж кулеметник РПК і знаю, що поквитався з сепарами повністю.

 

Щоправда, снайпер попрацював по моєму бронежилету, а в ногу потрапив осколок від міни, який зайшов біля нирки, а застряг у стегновій кістці. Той осколок нині в мене дома зберігається...»

 

«Похоронна команда»

 

Володимир Сакун (45 років, командир 3-го взводу штурмової Афганської роти в «Айдарі»): «5 вересня 2014 року неподалік Щастя головорізи з «Бетмана» та «Русичів» спалили заживо 39 наших військових, які потрапили у їхню засідку...

 

Троє діб iшли перемовини, щоб забрати ті тіла.

 

Я служив в Афгані й пройшов велику школу. Надивився багато чого, але такого жахіття ще не бачив. Навіть уяви­ти у важкому сні не міг би.

 

Проте молоді хлопці, які були зі мною (Андрію 27 років і Боді приблизно стільки ж), від побаченого не могли втриматися.

 

...Ми зносили трупи. Сепари стежили за кожним нашим кроком і спочатку з великою злобою ставилися до нас.

 

Ходили, як привиди, й ще підштовхували, щоб справніше робили зачистку.

 

Чотири години ми зносили тіла по-звірячому розстріляних і понівечених побратимів, а точніше те, що важко назвати тілами.

 

Частини згорілих тіл, руки, ноги окремо, а один боєць був розплющений танком. Трупи розкидано по полю та лiсосмугах.

 

А ще й було видно, що російські найманці перевертали їх: кишені повивертали, все забрали.

 

...Сепари зав’язали нам очі, посадили в «Газель», клацнули затворами автоматів біля скронь для остраху, і машина рушила. За кермо нашого «КамАЗу», де були тіла бійців, посадили свого. Він доїхав до блокпоста i, заглушивши вантажівку, вийшов.

 

Приїхали й ми. Нас витягли з машини, поставили спиною до «КамАЗу», і я подумав: «Усе, розстріляють!» Бандити попередили, щоб п’ять хвилин стояли. Уявіть напругу! 

 

Коли приїхали до своїх, то в прямому сенсі нас витягали з кабіни. Андрій був у такому стані, що його ледь відiрвали від керма.

 

Після цієї «поїздки» він більше не воював: отримав такий стрес, що зламався.

 

Згодом із 38 тіл загиблих упізнали лише шістьох. У невпізнаних тіл узяли клітини для ДНК-аналiзу й поховали на Старобільському цвинтарі».

 

Під ворожим танком

 

Олександр Зозуляк (39 років, командир взводу 120-мм мінометної батареї, 128-ї бригади): «Десь по обіді почули ревіння ворожих машин.

 

Усі залізли в траншеї, глибина яких із нашого боку була по коліна, а в глибших місцях — по пояс.

 

Зауважу, що позиція була на скелястій місцевості, тож вирити глибші траншеї було фактично неможливо.

 

Я встиг доповісти командуванню по рації щодо ситуації: «П’ять танків і БТР розвернулися на захід і йдуть на повному ходу в наш бік».

 

Усе відбувалося миттєво — у момент наступу ворожі танки «долетіли» до нашої висоти за кілька хвилин — за такий час неможливо щось спланувати й навести нашу артилерію. Хіба що викликати вогонь на себе. Почався запеклий бій.

 

...Мене контузило. Спочатку почув, як реве, а потім оглянувся й побачив, що третій ворожий танк їде просто на мене неглибокою траншеєю. 

 

Танк уже був за вісім метрів iз націленими в мій бік гарматою і кулеметом, проте не стріляв. Хоча вистачило б однієї черги! Це був величезний Т-72Б1.

 

Я зрозумів: він не збирається мене розстрілювати, а намірився розчавити!

 

Попереду, за два метри від себе, помітив неглибоку яму в траншеї. Стрибнув перед самим танком, прокрутився в повітрі й упав на спину трохи повернутий уліво.

 

За інерцією моя права рука, на ремені якої висів кулемет, потрапила стволом у рухому гусеницю. Кулемет прокрутився й ременем зiдрав усю шкіру на цій руці, затиснув її i зламав.

 

За кілька секунд той монстр наїхав на мене знову, проте вже задом і повільніше...

 

Коли він нарешті зупинився, я був здивований і не розумів, чому ще досі живий? Лежав під правою гусеницею танка, яка накривала ліву частину тіла повністю. Лівим вухом упирався в колесо ворожої потвори, яка ще ревіла...»