Ветеран зовнішньої розвідки Василь Богдан: Росію потрібно щільніше тиснути на фронті

02.03.2017
Ветеран зовнішньої розвідки Василь Богдан: Росію потрібно щільніше тиснути на фронті

Українці мають довести: революції здійснюються не для того, щоб усе залишилося так, як і раніше.

У повітрі — відлуння жалобного українського гімну «Пливе кача».

А на почесній алеї із портретів героїв «Небесної сотні» променіє докірливий погляд, що вимагає справедливого покарання винних та виконання владою і суспільством доленосних гасел Революції гідності.

Таке враження охоплює під час перебування біля тимчасового меморіалу в річницю трагічних подій.

У день, коли на Мюнхенській безпековій конференції західні лідери вчергове висловили обурення діями Кремля, підтримку і солідарність з Україною, але чогось рішуче знакового, окрім подальшого використання збанкрутілого мінського майданчика, що змусило б зупинити російського агресора, не запропонували.

На часі — референдум щодо членства України в НАТО

Така позиція Заходу, очевидно, спонукала Путіна до ескалації бойових дій на сході України та підписання указу, яким у Російській Федерації визнали чинними паспорти терори­стичних ДНР та ЛНР.
 
Інакше як знущанням і відвертим черговим викликом міжнародній спільноті такі акції Кремля оцінити неможливо.
 
Оскільки цим самим Москва чітко засвідчила, що фактично окупувала частину Донецької і Луганської областей та не має наміру конструктивно співпрацювати  у Нормандському форматі.
 
Нічого іншого від країни, що є джерелом і донором міжнародного тероризму, очікувати не доводиться.
 
Політики та експертне середовище по-різному пояснюють зволікання Заходу щодо ефективніших дій зi стримування путінської агресії.
 
Вказується на несформованість позиції новообраного президента США Дональда Трампа та його адміністрації, на особливості президентських і парламентських виборів у Франції та Німеччині, на проблеми боєготовності військ­ НАТО і США, на загрозливі міграційні процеси у Європі та фактор розповсюдження на Заході ліво- і праворадикального популізму.
 
Безумовно, зазначене відіграє свою роль. Проте існує ключова причина такої поведінки.
 
Вона полягає в тому, що західні демократії перебувають у стані деформації через національний егоїзм та кон’юнктурне ставлення до визнаних цінностей, які почасти ігноруються у прагматичних інтересах (Брекзіт у Великобританії, економічний протекціонізм у США, референдум у Нідерландах, особлива позиція з окремих питань політики ЄС Угорщини, Румунії, Польщі, Словенії, Греції, Італії, Іспанії тощо).
 
Зайве говорити, що саме у такі шпарини західного світу і проникають із руйнівною метою місіонери «русского міра».
 
Лише декларативні заяви про європейську і трансатлантичну єдність та консолідацію путінську агресію в Україні та світі не зупинять.
 
Назріла нагальна необхідність реформування ООН таким чином, щоб покласти край узурпації права вето п’ятьма постійними членами Ради Безпеки, один із яких — Росія — поставив світ на межу глобальної катастрофи.
 
Уже очевидним є підписання угоди, відповідно до якої Україна отримає статус пріоритетного союзника США.
 
Це надасть їй міжнародні юридично-зобов’язуючі гарантії безпеки. На часі — проведення запропонованого Президентом України загальнонаціонального референдуму щодо членства України в НАТО.
 
Україна та її партнери повинні також скористатися тією обставиною, що Кремль втягнувся у війну на два фронти (Україна, Сирія).
 
Це виснажує її людські, фінансові і матеріальні ресурси. У такій ситуації потрібно не лише посилювати санкції проти Кремля, а й щільніше тиснути на агресора на фронті.
 
Водночас США як стратегічний партнер повинні надати Україні сучасну летальну зброю. Бо ще Макіавеллі в трактаті «Володар» ствер­джував, що «всі озброєні пророки перемагали, а всі неозброєні гинули».

Змінити перемовників від Києва у Мінську

Усе очевиднішим є усвідомлення того факту, що доля перемоги у війні з російським агресором перебуває, перш за все, у руках українських державних інституцій та суспільства.
 
Адже ще Таціт стверджував, що «Немає нічого більш хиткого і мінливого, ніж зачарованість, що не опирається на силу власної могутності».
 
Але на заваді цьому значною мірою є домінуюча в Україні олігархічно-кланова модель управління державою, яка покликала до життя партійно-фракційну отаманщину, що пересварила проєвропейські демократичні сили, породжує капітулянтські настрої, розбалансовує, демобілізує і деморалізує країну та створює небезпечні передумови до її розколу.
 
Відсутність зваженого і системного підходу до впровадження реформ та почасти ігнорування їх соціальної складової породжують падіння рівня життя більшості населення, а також ріст напруги у суспільстві й протестні акції. Події 19 лютого є яскравим тому свідченням.
 
Такими обставинами намагаються скористатися як Кремль, так і фінансована Росією «п’ята колона» в Україні, що прагне реваншу.
 
Шокуючий ефект у су­спільстві викликали відомі заяви олігарха Віктора Пінчука в газеті Wall Street Journal про «болезненные компромиссы», на які повинен погодитися офіційний Київ у контексті російської агресії стосовно України.
 
Ішлося про те, що «Україні варто визнати ситуацію на Донбасі такою, якою вона є, і провести місцеві вибори», а також стосовно того, що Україні «потрібно відмовитися від ЄС і НАТО».
 
Щось це нагадує збанкрутілу позаблокову політику Кучми—Януковича.
 
Чи не є такою ж капітулянтською і позиція представника України у тристоронній контактній групі на переговорах у Мінську Леоніда Кучми, який перебуває у родинних стосунках із Пінчуком.
 
На Мюнхенській безпековій конференції пан Пінчук знову озвучив кремлівський месидж про те, що «Європа втомилася від України».
 
У підтексті вочевидь малися на увазі ті ж самі «болезненные компромиссы».
 
З огляду на те, що в українській команді у Мінську тусується Віктор Медведчук, погляди якого ідентичні капітулянтській позиції Пінчука, та інші особи, схильні до сумнівних компромісів із ворогом, виникає обґрунтована стурбованість їх здатністю рішуче і наступально відстоювати у переговорному процесі національні інтереси України.
 
Можливо, настав час Президенту України здійснити відповідну ротацію перемовників офіційного Києва.
 
Звичайно, якщо не йдеться про якісь непопулярні латентні домовленості з Москвою, до яких таким чином поступово агентами впливу Кремля готують українську громаду.

«Громадська думка має бути керованою»

Загрозу державній безпеці становить і ризикована концентрація у власності кількох олігархів провідних бюджетоутворюючих секторів економіки, що суттєво впливають на стратегічно важливий оборонно-промисловий комплекс та життєдіяльність країни.
 
Нещодавні провали у банківській системі та енергетичній галузі за вини монополістичного капіталу «подарували» державі роль заручника олігархів і змусили уряд врегульовувати критичну ситуацію за рахунок вітчизняних платників податків.
 
Зазначене вкотре спонукає владу, незважаючи на особливості ринкової економіки, все ж таки впорядкувати регуляторні функції держави, у тому числі з залученням спеціальних служб країни.
 
Схоже на те, що предметом постійної турботи держави ще не стали гуманітарна сфера і партійне будівництво, від яких значною мірою залежить формування патріотичної громадської думки та державницького громадянського суспільства.
 
Через відсутність національної гуманітарної стратегії українська історична наука здебільшого перебуває в полоні російської дворянської, радянської і путінської історіографії.
 
На законодавчому рівні не визначено концепцію і фундаментальні засади підготовки сучасної редакції історії України, що дозволяє відвертим внутрішнім і зовнішнім ворогам із колишніх метрополій фальсифікувати українські визвольні змагання та упереджено і безпідставно звинувачувати їх провідників у злочинах.
 
Остаточно на законодавчому рівні не врегульовано мовне питання, хоча агресія Росії проти України мала б покласти край дискусіям щодо української мови як єдиної державної.
 
Залишається проблемною інформаційна безпека країни, що дозволяє Кремлю на постійній основі реалізовувати антиукраїнські пропагандистські кампанії.
 
Особливо на територіях, прилеглих до зони АТО. Ще повільно голос української правди проникає в анексований Крим та тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей.
 
Незважаючи на певний дефіцит коштів і кадрів, українські представництва та дипломатичні місії за кордоном ще не досить масштабно і цілеспрямовано формують позитивний імідж України у світі. 
 
Свого часу російський поет Олександр Пушкін говорив, що «громадська думка повинна бути керованою». Здається, що і в демократичному суспільстві такий месидж є досить актуальним.
 
Ще й тому, що в Міністерстві юстиції України зареєстровано 353  партії. Серед них до цього часу нібито не знято з реєстрації «Партію політики Путіна» та «Комуністичну партію України», що була однією з рушійних сил колаборантського режиму Януковича та антидержавного заколоту на Донбасі.
 
Складається враження, що частина істеблішменту і суспільства сприймає демократію і свободу слова як вседозволеність.
 
Навпаки, сила демократії саме і полягає в чіткому законодавчому регулюванні взаємин між громадянином, суспільством і державою. Досягнення такої гармонії забезпечує єдність і гідність нації.
 
Сприяє формуванню заможного, духовно багатого і самодостатнього громадянина, який щиро опікується безпекою людини і держави.
 
Наявність прогалин у законодавстві та байдужість частини державного сектору і породжує шалене партійне розмаїття, що нерідко має антиукраїнське спрямування і дезорієнтує суспільство.
 
Очевидно настав час провести в цьому господарстві належну інвентаризацію та на законодавчому рівні вилучити з обігу частково законсервовані «п’ятою колоною» осередки для потенційної дестабілізації України.
 
Останнім часом певні право-радикальні політичні сили Польщі, Угорщини і Румунії намагаються під різними приводами провокувати громадян України різних національностей до кроків із отримання особливого автономного статусу чи приєднання територій їх компактного проживання до цих країн.
 
На щастя, спроби такої «повзучої експансії і колонізації» не підтримуються і засуджуються офіційними Варшавою, Будапештом і Бухарестом.
 
Але той факт, що влада цих країн заохочує отримання громадянами України названих етнічних груп їх громадянства та ще й із підписанням відповідної присяги (Румунія), дає підстави відповідним державним органам і спецслужбам України ретельніше дослідити законність таких процедур.
 
Необхідно визначитися із можливими загрозами від них у перспективі для суверенітету і територіальної цілісності України.
 
Адже динаміка суспільно-політичних процесів у Польщі, Угорщині та Румунії не виключає приходу до влади в цих країнах націонал-радикалів, які можуть висунути територіальні претензії до України.
 
Попри негаразди, сучасній Україні все ж властива поступальна динаміка, що вселяє здоровий оптимізм і віру в майбутнє країни. А яким воно буде — залежить від сучасного покоління української нації.
 
Вже очевидно, що всі гілки влади потребують не лише потужної модернізації, а й відпрацювання ефективних механізмів координації дій та максимальної мінімізації впливу на їх роботу олігархічно-кланових груп.
 
Влада мусить навчитися вести діалог із суспільством, чути його і реагувати практичними рішеннями.
 
Інакше до оцінки її діяльності цілком доречно може бути застосована цитата одіозного Лева Троцького про те, що «ліберали і демократи намагалися доказати народу, що революції здійснюються для того, щоб усе залишилося таким, як і раніше». 
 
Василь БОГДАН,
ветеран зовнішньої розвідки, генерал-лейтенант