Острівне диво: як поліція Шрі-Ланки захищає туристів від неприємностей

15.03.2017

На третій день перебування на Шрі-Ланці в нас украли сумки.
 
Хоча зазвичай на цьому острові туристів не ображають: країна вважається цілком безпечною, обсяги в’їзного туризму зростають, і влада активно намагається зробити все, аби він становив більше недавніх 9% від ВВП. 
 
У принципі, і традиційною крадіжкою цей випадок назвати було важко. Наш другий водій посварився з головним, вирішив показати власну важливість, психонув і поїхав додому з маршруту — разом із нашими валізами, сумками та рюкзаками.
 
І хоча документи і гроші були при нас, а у невідомому напрямку поїхали лише особисті речі, ситуація виглядала неприємно. 
 
Так я вперше на Шрі-Ланці потрапив до поліції... Управління у місті Елла — це білосніжний одноповерховий будинок у тропічному парку: зарослі бамбука, бананів, ще десятків різних барвистих, квітучих, але не відомих нам дерев і кущів, а над ними бадьоро верещали тропічні птахи.
 
Поряд — дитячий майданчик, а на вході — гасло місцевих правоохоронців «Ми працюємо для вас щодня по 24 години на добу». 
 
Зайшовши всередину тропічної буцегарні, розумієш, що реформа правоохоронної системи Шрі-Ланки вже відбулася — й доволі успішно.
 
Кабінетів як таких немає взагалі. У загальному залі — стіл чергового, без жодних захисних чи обмежувальних деталей інтер’єру, а по боках — невеликі приміщення з наполовину скляними стінами.
 
Закриті ґратами — тільки дві камери для затриманих. Причому відвідання бранців — абсолютно вільне!
 
До одного темношкірого хлопця, який займав камеру номер два, кілька разів приходили друзі і дружина, — вони вільно спілкувалися, не просячи на це жодних дозволів у чергового. 
 
Половина персоналу — жінки і дівчата. І доволі молоді. А особливості крою уніформи дозволяли переконатися, що значна частина з них ще й дуже гарні.
 
Корпоративний стандарт — широкі білозубі посмішки. Оскільки українських вимушених гостей було більше, ніж місць для відвідувачів, нам одразу ж принесли стільці. 
 
На цій тягуче-розслабленій південній ноті і розпочався пошук наших речей.
 
Прізвище та номер телефону зловмисника були відомими, тож спочатку з ним намагалися порозумітися по-доброму: переконати, аби добровільно повернув чуже.
 
Черговий та різні офіцери по черзі телефонували йому на сотовий і з використанням міцних сингалезьких виразів вимагали негайно приїхати до управління. З українськими валізами. 
 
Мирний етап завершився пшиком. Ображений драйвер на контакти не йшов, а потім і взагалі вимкнув «мобілку». І ланкійські стражі закону приступили до силового сценарію. 
 
Ми написали заяву про злочин. Її за пару хвилин зареєстрували і видали нам копії. Керувати операцією прибув особисто шеф відділення в Еллі: у цивільному, але неабияк зосереджений. 
 
Після реєстрації нашого «стейтменту» про резонансну для Шрі-Ланки подію одразу ж повідомили ЗМІ. З перерахуванням наших прізвищ.
 
Зворушило, що деякі відвідувачі поліцейського відділку виявили бажання допомогти — і принести свій одяг. 
 
«Це перший такий випадок у моїй кар’єрі, — казав начальник поліції. — Зазвичай туристи самі гублять свої речі, і ми їх швидко знаходимо. Знайдемо і ці».
 
Він детально пояснив, як планують діяти правоохоронці. 
 
«Удома у водія вже влаштували засаду. Його затримають одразу, як він тільки там з’явиться. Батько і дружина співпрацюють зі слідством, — продовжував шеф. — Можливо, його затримають і раніше, дорогою додому: номер машини повідомлено всім патрулям, і її затримають на першому ж посту». 
 
Минали години, південне сонце вже почало ховатися за гори, але очікуваного результату не було.
 
«Мабуть, маємо найгірший для нас варіант: він заховався у джунглях і вичікує там, не виїжджаючи на головні дороги, — сказав шеф і додав: — Але ми знайдемо його і там».
 
Перед завершенням робочого дня він зателефонував міністрові внутрішніх справ, і операція з порятунку наших футболок та шкарпеток набула загальнонаціонального статусу. 
 
Тим часом у поліції нам організували скромну вечерю, — начальник управління особисто виніс на підносі чай з молоком і свіжі бісквіти. Чай був дорогий, густий і дуже смачний, а шеф — босий, у розстібнутій сороці — зберігав суворий начальницький вигляд. 
 
«Ви можете залишатися тут, скільки треба. Поки ми все владнаємо. Можете відпочивати, з вами зв’яжуться, як тільки ми знайдемо машину», — сказав він.
 
Найгірше у цій ситуації було те, що нашого головного водія, друга і вже практично брата, вранці мали посадити за ґрати — і тримати, доки речі не знайдуть. Попри всю повагу до нього, невинуватість та спроби допомогти слідству. Бо не вберіг!.. 
 
Уже по одинадцятій вечора, після тривожної вечері в одній із місцевих харчевень, я зустрів водія. Він підстрибував на одній нозі, сміявся і обіймав перехожих.
 
«Коут, коут! (впіймали — з англ.), — фактично прокричав він. — Скоро поліція пережене машину в Еллу!». 
 
О 03.15 ночі на мій мобільний прийшло смс: «Прошу сконтактуватися з поліцейським відділенням у будь-який зручний для вас час i забрати ваші особисті речі». 
 
Вранці весь поліцейський персонал виглядав усміхненим і врочистим.
 
«Він і справді переховувався у джунглях. Зовсім недалеко звідси, за п’ятдесят кілометрів, — наш знайомий шеф поліції розповідав про деталі операції. — Його місцезнаходження встановили за допомогою GPS, координати надав мобільний оператор». 
 
Як відомо, місцезнахо­дження телефона можна визначити, навіть якщо він виключений. Простий ланкійський водій, який посягнув на майно туристів — «священної корови» Шрі-Ланки, цього, мабуть не знав.
 
Взяли його тихо і без галасу, темної тропічної ночі у зарослях, на вузькій дорозі. 
 
Сумки і валізи були цілими, нічого не пропало. А врочистий момент передачі майна його законним власникам приїхала зафіксувати знімальна група національного телеканалу.
 
Аби зняти акт справедливості і показати народові, як неприємний випадок завершився хепі-ендом.
 
«Чіф» був уже при повному параді і з усвідомленням тієї важливої місії, яку вносить у розвиток ланкійської економіки місцева правоохоронна система. 
 
«Звертайтеся, якщо буде треба», — сказав він на дорiжку. Його колеги у ще старанніше випрасуваних уніформах весело і дружелюбно кивали головами. Настільки щиро, що і справді хотілося звернутися.