Зберігав навіть записки
Перший том, який вийшов iще у 2002 році, було вирішено зробити літературознавчим. Адже Чорновіл починав як літературознавець. Він свого часу вступив на філологічний факультет держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Але там тоді був такий застій!
«Трохи пізніше, у 1960-х роках, і я там навчалася, — розповідає пані Валентина, — й тоді теж було настільки скучно: викладачі боялися сказати правдиве слово, усе було настільки «радянське», що ставало млосно сидіти на лекціях. В’ячеслав дізнався, що на факультеті журналістики було цікавіше через прогресивних викладачів (зокрема таких, як Павло Федченко, котрий очолював кафедру історії журналістики, — у нього згодом Чорновіл писав дипломну роботу, був його улюбленим студентом), тож попросився перевестися на другий курс до них. Йому не відмовили, але «зобов’язали» дописувати в університетську газету «За радянські кадри».
«В’ячеславу властивим було зберігати всі архіви, навіть записки, — каже його сестра. — Тож чимало матеріалів опубліковано саме завдяки його скрупульозності (хоча, думаю, якби він сам готував матеріали для видавництва, то відбирав би їх за іншими критеріями). Але випало вирішувати мені, і я розуміла: після мене вже ніхто ті архіви дивитися й перебирати не буде... Тож намагалася подати так, аби якнайповніше охопити всі грані Чорновола як політика й літератора».
У кінці другого курсу В’ячеслава мали виключати з вузу через «неправильні» висловлювання, очевидно, і щодо подій 1956 року в Угорщині. Та й «мовне питання» вiдіграло не останню роль. Адже, коли лише приїхав із Черкащини, був дуже здивований зросійщенням Києва (його навіть на вулицях питали, чи він, бува, не з Польщі). В’ячеслав був дуже відкритим, особливо в молодості: що думав, те й говорив. Якось на нього донесли в ректорат (а тоді вже почались арешти студентів), він реально міг мати неприємності. На щастя, хтось із викладачів порадив йому поїхати за комсомольською путівкою на будівництво четвертої домни у Жданов (нинішній Маріуполь). Тому наприкінці другого курсу він там «сховався»: спочатку працював теслею, а потім його взяли у виїзну редакцію газети «Київський комсомолець».
«Згодом В’ячеслав згадуватиме, що ніколи не здобув би такої журналістської практики, як там: щодня треба було випускати газету, збирати матеріал, роздавати її, — продовжує Валентина Чорновіл. — У тій багатотиражці було дуже багато статей, підписаних: Славчук, Славін, Вільхівецький — різноманіття псевдонімів рясніло через те, що майже всі замітки були його».
Саме там він навчився бути розкутим журналістом. І якщо скрізь була цензура, то там йому дозволялося критикувати. Не встигали до певного терміну здати домну, тож критика Чорноволом начальства, яке не змогло організувати вчасного завезення будматеріалів, лише віталася. Часто-густо тоді виходили його сатиричні публікації. Коли ж повернувся до Києва та давав у газети якісь матеріали, то зрозумів: цензура таки є, багато чого писати не можна.
Після дев’яти місяців «практики» Чорновіл склав іспити, влився у свій курс і університет закінчив із відзнакою.
Павло Грабовський відбував заслання в Якутії — там, де й Чорновіл
У перший том подано багато його студентських публікацій, аби показати, як «ріс» Чорновіл. Усі томи «йшли» довго, бо фактично пані Валентина була єдина, хто працював над ними. Хоча редакційна рада (в яку входили Михайлина Коцюбинська, Атена Пашко, Лесь Танюк, Роман Корогодський, Василь Яременко, Неллі Корнієнко, Осип Зінкевич) була, й час від часу щось обговорювали спільно. Пропозиції, як бачить сестра Чорновола наступний том, затверджували.
«Збираючи матеріали в архіві В’ячеслава, мені довелося все те «перевернути», — констатує упорядниця. — Том-первісток ішов найважче, бо там iще були матеріали, які Чорновіл назбирав, будучи після останнього ув’язнення на «хімії» (без права виїзду в Україну). До речі, тим третім ув’язненням за сфабрикованим звинуваченням, тiєю провокацією якутські КДБісти були дуже незадоволені. (Якути себе чітко відмежовували від росіян: відбувалися часті міжнаціональні сутички з кровопролиттям, а у «російських» школах Якутії ніхто не знав «общепрiнятий»). Тож після відсидки двох третин терміну якутський прокурор подав на В’ячеслава подання про достроково-умовне звільнення».
В’ячеслав Чорновіл, працюючи біля котлів на заводі у Покровську, на вихідних мав можливість їздити в місто Якутськ у архів. Там він знайшов надзвичайно цікаві матеріали про Павла Грабовського, який відбував заслання в Якутії, там, де й Чорновіл. «Славко довів у своїх дослідженнях, що ніяким марксистом Павло Арсенович не був, про що твердили радянські «дослідники». А ще першим з українців опублікував листи Грабовського до свого товариша-політкаторжанина М. Ожигова, в яких згадується багато тогочасних засланців. Він почав їх описувати, але лише частково роз’яснив, хто є хто, тому вже мені довелося «засісти» в бібліотеці Вернадського й ритися в старих журналах («Каторга и ссылка»), з’ясовуючи, ким були ті засланці. Усі чорноволівські матеріали були фактично у чернетковому варіанті, з багатьма виправленнями, треба було усе те розшифровувати. Думала, що з усім тим ніколи не справлюся», — згадує пані Валентина.
Шістдесятникам неодноразово закидали, що вони посилалися на твори Леніна (Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація», Чорновіл «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму»), проте інакше тоді не можна було. Навіть за надіслані в офіційні органи матеріали про порушення людських прав за їхніми радянськими законами присуджували високі терміни. До речі, за те, що офіційно подав такі «крамольні» матеріали, В’ячеслава перший раз, у 1967 році, й засудили на три роки.
«Чому часто їх називають правозахисниками? — риторично запитує пані Валентина. — Бо вони відстоювати ті права, які на той час були зафіксовані у радянських документах. «Совєтська» Конституція була добре виписана, але ж хто її виконував? Працюючи над «Правосуддям...», Чорновіл подав цілі епіграфи з Декларації ООН, iз Конституції СРСР, а потім доводив, що людей, заарештованих у 1965 році, за радянськими законами, фактично не було за що судити. Оскільки «органи» ніде не знайшли поширені ці його матеріали, то засудили не за 62-ю статтею, а за «наклепи на радянську дійсність» (187 стаття прим.). Усе це є у 2-му томі. Було непросто, бо того ж «Правосуддя...» й «Лихо...» є кілька варіантів (у 1996-му віддали з архівів КДБ, другий варіант приніс Ярослав Кендзьор) і всі з різними правками автора».
Він не міг сидіти й чекати якихось кращих часів
Колись В’ячеслав сказав Михайлу Косіву: «Я хотів би, щоб «Вісники» були опубліковані повністю!». Тож у 3-му томі було вирішено видати всі номери «Українського вісника», хоч там не лише публікації Чорновола, а й матеріали заарештованих людей, про яких він пише (Святослава Караванського та інших). Ці матеріали поєднані редакторськими вступами В’ячеслава Чорновола.
«Двома книгами вийшов 4-й том — це листування В’ячеслава, — розповідає сестра політика. — У листах згадується дуже багато прізвищ, імен, які треба було пояснити. А листувався Чорновіл на засланні з багатьма іншими ув’язненими: українцями, євреями, росіянами, вірменами тощо. Він збирав дані про них, аби згодом видати книгу про те, як їм поводитися щодо «наших» законів, коли вони виходять на заслання. На жаль, ці матеріали, передані за кордон, загубилися. У том увійшли й товстелезні листи, які Славко писав із таборів із літературознавчими оглядами (це був аналіз газет і журналів, котрі ми йому висилали) — в них, зокрема, він дуже чітко повизначав майбутнє багатьом поетам. Узагалі брат був би прекрасним літературознавцем, дослідником, бо любив цю роботу. Але склалося так, що треба було комусь ставати на чолі боротьби...
Публіцистика, документи, матеріали «Справи № 196» (1970—1984 роки) опубліковані в 5-му томі. Згадану справу (арешт 1972 р.) довелося опрацьовувати в архіві СБУ в 2007 році, переписувати від руки — ходила, як на роботу. Спочатку казали, що ксерокси не роблять, та з часом зглянулися: деякі документи таки скопіювали».
Чорновіл відрізнявся від інших активних інакомислячих тим, що, ставши на шлях боротьби, вже з нього не сходив. Він не міг сидіти й чекати якихось кращих часів. На допитах 1972 року всіх питали про «Український вісник», з’ясовуючи, хто ж його редагував. Розуміли, що це міг робити Чорновіл (а він дуже таємно це робив), але прямих доказів не було. КДБісти згодом казали Славку: «Ми не тих узяли в 1965 році, якби «рубали» голови тим, хто писав, а не тим, хто поширював, знищили б антирадянщиків». Знайшла цікаві «дотичні» до Чорновола допити інших людей, які говорили щось проти Чорновола й були вигідні слідству (свідчення — Зеновії Франко, Івана Дзюби, Ганни Коцурової), хоч сам В’ячеслав вважав, що шкоди вони йому не завдали.
«Повернувшись у 1985-му з останнього ув’язнення, Славко у Львові вже через два роки відновив, але тепер уже легальний, «Український вісник», — продовжує Валентина Чорновіл, — упросивши Михайла Гориня, який щойно звільнився з ув’язнення, бути в редакційній раді. Одночасно почав виходити тоненький і більш оперативний журнал «УВ-експрес». У 1988 році 7 липня В’ячеслав з однодумцями утворили Українську Гельсінську спілку з програмним документом «Декларація принципів». За прикладом Прибалтики 4 серпня 1988 року на мітингу у Львові оголосили про створення Народного фронту, але тоді влада розігнала багатотисячне зібрання за допомогою ОМОНу із собаками. (Усе це стало передумовою створення Народного руху України). Оскільки події кінця 1980-х років стрімко розвивалися, то вже не було часу готувати товстий журнал, тому перейшли на випуски листків прес-служби УГС».
«Якщо викинуть із країни, не зможу робити для України так, як я зможу робити тут»
У 1989 році влада почала тероризувати В’ячеслава Чорновола й Михайла Гориня за журнал та УГС, тоді ж почали відбуватися наради демократичних рухів (у Прибалтиці, у Львові). Влада збирала мітинги, щоб їх вигнати з СРСР. Тоді «хлопці» написали заяву, яку розіслали в усі країни, куди гіпотетично могли їх вигнати, аби там не приймали. Чорновіл дуже боявся цього, казав: «Якщо мене викинуть із країни, я не зможу робити для України так, як я зможу робити тут». Документи та матеріали цього періоду вміщені у наступному, 6-му, томі.
«Статті, виступи, інтерв’ю (1990—1992 роки) опубліковані у 7-му томі (чимало матеріалів там присвячені президентській кампанії 1991 року), — додає пані Валентина. — В’ячеслав казав, що для нього не стільки важливе було саме президентство, як агітація за референдум про незалежність. Під час перегонів він стверджував, що цих виборів не програє ніколи, в сенсі, що як кандидат у президенти — мав можливість їздити по всій Україні й переконувати людей проголосувати за незалежність. А переконувати він умів! Був оптимістом і навіть у програшах завжди бачив позитив: «Дивіться, тільки-но була тоталітарна держава, а кожний четвертий проголосував за мене», — казав після виборів.
Останні томи (7-10) присвячені діяльності Чорновола на державній і громадській посадах. Наприклад, коли з 1990 року головував у Львівській обласній раді, були започатковані фермерські господарства в Західній Україні, які потім поширилися по всій країні; відновлювалися греко-католицькi церкви; військова служба українців запроваджувалася на території України. Згадується також депутатство у Верховній Раді і створення партії «Народний рух України», за яку його страшенно критикували. Але таким чином він намагався хоч осередки організації зберегти по всій Україні, адже Рух уже був аморфним і недієвим (тим паче що тоді вийшов закон, що лише партії мали право на участь у виборах).
...В’ячеслав Чорновіл був невигідний нікому: ні радянській владі, ні так званим «своїм» — через його думки, плани. Він міг бачити на багато кроків уперед, будучи добрим стратегом і тактиком.
