Почалася з купки металобрухту і трьох гусей: історія «Еко-Ранчо Сабадаш» учасника АТО
На свій персональний шлях доля виводить людину часом у дуже своєрідний спосіб. >>
Учасник блокади ОРДЛО: «На редутах зібралися принципові й порядні люди»
12.04.2017
Іван Гришко. (Фото з власного архіву.)
«Сільвера», 42-річного киянина Івана Гришка, випадково побачив у метро: не впізнати колоритного козарлюгу в камуфляжі й з оселедцем було неможливо — звернув на нього увагу, ще переглядаючи в iнтернеті численні відеоролики про блокаду залізничного сполучення з ОРДЛО.
Як з’ясувалося, Іван приїхав (буквально на тиждень) до вагітної, на сьомому місяці, дружини, аби покласти її на «збереження».
Адже дружині якийсь дурень подзвонив і сказав: «Їх там постріляли!», маючи на увазі штурм силовиками одного з редутів...
Донька врятувала від неминучої смерті
— Не помилюсь, припускаючи, що ви активний учасник Майдану. Як потрапили на війну?
— Так, у буремні дні Майдану був бійцем 3-ї сотні самооборони... Також безпосередній учасник подій у Межигір’ї й під ВРУ.
А на війну пішов добровольцем, просто з Майдану, коли хлопці збиралися по різних підрозділах. Тоді й вирішив, що моє місце «там»: треба було захистити країну.
Вважав, як і багато інших побратимів, що мій святий обов’язок — у цей важкий час для країни бути на передньому краї.
Потрапив у «Київську Русь» — 25-й батальйон територіальної оборони Київської області.
У вересні 2014 року нас відправили на двотижневу навчальну спецпрограму: вивчав протитанкову гармату МТ-12 «Рапіра» і став спеціалістом 3-го класу з обслуговування й користування цією грізною зброєю (хоча до цього в армії не служив).
Одразу по закінченні короткострокового вишколу потрапив у Донецьку область, у Дебальцеве, де весь час, аж до січня 2015 року, й перебував.
До розмови долучається дружина, яку щойно Іван забрав iз лікарні:
«У Вані від першого шлюбу є десятирічний син. У нас також народився хлопчик — йому зараз шiсть років, є й дворічна донька, яку він дуже чекав. Вона фактично врятувала мого чоловіка... Я ось-ось мала народжувати (за прогнозами лікарів, десь 19 січня 2015 року), тож за тиждень і викликала чоловіка до себе, адже ще раніше Іван пообіцяв, що обов’язково буде поряд під час пологів. Тоді у Дебальцевському котлі багато хлопців із 25-ки полягло...»
— За той час, що ми «там» перебували, а це чотири місяці, у складі 25-го батальйону, загинуло, лише за офіційною версією, 45 хлопців, й у 3-4 рази більше було поранено (і це ще до Дебальцевського котла), — продовжує Іван.
— Але ми вважаємо, що реальні втрати набагато більші. Нас у батальйоні було понад 700 хлопців iз Майдану, й багато хто один одного не знав особисто. Але ж обличчя запам’ятовувалися, і от бачиш, що була людина, а через якийсь час її вже немає, й що з нею сталося — невідомо, й так було постійно...
«Передній край зараз у нас тут — у тилу»
Демобілізувався 15 вересня 2015 року. Вважаю, що з «дембелем» країна поставилася до добровольців дуже непорядно. Та й узагалі наші можновладці намагалися знівелювати добровольчий рух.
Адже батальйон був наповнений вмотивованими хлопцями, котрі не за гроші, не за УБД, а принципово захищали свою державу заради змін і кращого майбутнього своїх дітей. Батальйон повністю був добровольчим! Минув рік, і влада спромоглася якомога більше добровольців звільнити з батальйону й наповнити людьми без мотивації.
Я й сам зіткнувся згодом із тим, що в армії багато людей, які зовсім не бажають там бути. За великим рахунком, контрактники — це зовсім інші стимули й, відповідно, люди. Це не ті, хто йде на передок, залишаючи вагітну дружину, дітей, бо країна в небезпеці. Лише завдяки волонтерам і підтримці небайдужих людей ми вижили, бо нас підтримували не лише «там», а й у тилу — наші сім’ї.
— Хоч якусь платню вам згодом давали?
— Так, незабаром почали отримувати щомісячне грошове забезпечення у 4 000 гривень, більше за увесь час перебування на війні я не отримував. Але це було для мене непринципово, картку залишив дружині.
— Куди ви потрапили, повернувшись на передову, після народження донечки?
— Опинився з побратимами в Луганській області, в місті Попасна. Там ми з хлопцями й утримували свої позиції аж до демобілізації у вересні 2015 року. Траплялися періодичні мінометні обстріли, але порівняно зі службою в Дебальцевому для нас це був дитячий лепет...
— Поранення за час служби були?
— Мабуть, Бог мене береже для дітей і для того, аби я вів боротьбу й надалі. Бо для себе прийняв принципове рішення: мій святий обов’язок — боротися за зміни на краще в країні. Чим, по суті, займаюся й сьогодні.
— Чим займалися після повернення з фронту й до блокади залізниці?
— Я один із засновників ГО «Рада активістів Майдану». Демобілізувавшись, мав на меті вирішити певні сімейні справи й невдовзі знову повернутися на фронт. Але, коли повернувся додому й побачив, що взагалі відбувається в країні, яке ставлення до бійців, зробив висновок: передовий край зараз у нас тут, у тилу. Ті хлопці, котрі могли щось змінити, опинилися на фронті, багато з них загинули чи отримали каліцтва, а у багатьох просто опустилися руки від зневіри. Тому й вирішив поки що не повертатися на фронт, тим більше що зараз там не так важко, як було в перший рік війни. Якщо ж виникне гостра потреба, то одразу зможу «розвернутися» й піти, як у 2014 році.
Почав займатися політв’язнями. В нас на виду лише розмови про політв’язнів, котрих утримує Росія й ОРДЛО, але чомусь замовчується той факт, що їх вистачає й у нас. На сьогоднішній день заведено близько 10 тисяч кримінальних справ на добровольців.
Причому більша частина з них — практично за те, що... вони пішли захищати свою Батьківщину. Бо ж наше законодавство розраховане в першу чергу на мирний час (адже офіційно в нас війни немає). І «там» начебто ж теж громадяни України й вони також уміють користуватися законами, знають свої права, тим паче в них такий «порадник», як Росія. Тому нічого дивного немає, що їхні родичі й самі вони пишуть заяви, більше того, чимало суддів — живуть на «тій» стороні, а сюди їздять працювати (і таких на Донбасі чимало).
Загалом нічого поганого не хочу говорити про тих людей, що опинилися на окупованих територіях й вимушені там жити, але впевнений у тому, що якщо ти патріот своєї країни і вважаєш своєю державою Україну, то повинен вести хоч якусь боротьбу.
«Ми самі ж фінансуємо цю війну проти себе»
— Яким чином виникла ідея блокування залізничного транспорту на підступах до ОРДЛО?
— Між нами, ветеранами, почастішали розмови про те, що вугілля вугіллям, але ж іде торгівля з окупантами в набагато більших масштабах. Ми їдемо туди воювати й захищати державу, а наші дружини, розраховуючись за компослуги, фактично платять за ті снаряди, що летять у нас. Ми зрозуміли, що самі ж фінансуємо цю війну проти себе, й це жахливо, бо щодня гинуть хлопці.
Ми ухвалили між собою рішення, що зобов’язані блокувати ці торговельні сполучення. Повідомили керівництво залізниці та владу, що ця торгівля є неприпустимою та має бути припинена негайно. Попередили ще за два місяці до початку блокади 25 січня.
— Якою була реакція влади, нульова?
— Не просто нульова, вони почали сміятися над нами; більше того, почали вкидати інформацію, що ми якісь там «фейкові барбоси», котрі вирішили попіаритися: мовляв, трошки «погавкають» і замовкнуть.
Тож вирішили, що повинні виїхати туди: поїхало нас десь півтора взводу (близько 40 осіб) — це хлопці, котрі один одного знали з батальйонів «Донбас», «Айдар» та інших підрозділів. То була збірна «солянка». Почали з першого редуту в містечку Светлово, що на Луганщині, поблизу Лисичанська.
— Багато було таких редутів?
— Порахуємо в порядку виникнення: Светлово, другий у Бахмуті, потім біля Костянтинівки ім. 16-го батальйону (на який було здійснено напад), наступні поставили в Яготині, під Маріуполем і в Харківській області (на який напали за тиждень до розгрому 16-го редуту). Ті редути, які влада руками силовиків зруйнувала, будемо відновлювати, хоч наші керманичі й оголосили про початок офіційної блокади (Президент Порошенко підписав 15 березня указ про тимчасове припинення переміщення вантажів через лінію зіткнення з ОРДЛО. — Ред.), але віри до них немає, бо обіцяли вони вже багато чого, але чи виконали?!
Ми впевнені, що наш обов’язок — контролювати сказане Президентом, і якщо хтось погано буде виконувати його накази, то ми допоможемо. Наразі десь 2-3 роти наших бійців перебувають на постійному чергуванні. Ротація відбувається повсякчас: хтось на два-три дні приїде, а хтось на кілька тижнів. Люди їдуть з усієї України.
«Напад на 16-й редут був підлим»
— Як місцеві ставляться до блокування: лають чи допомагають?
— Лаяти не лають, допомагати — допомагають, але є й такі, хто виконує певні замовлення. От, наприклад, залізничників примушують протестувати, а попередньо їх «підготували», сказавши щось на кшталт: «Це через них ви не отримуєте зарплати. Сьогодні можете не йти на роботу, а підете проти них піднімати шум. А не зробите цього — втратите роботу».
Коли ті нещасні люди приходили, то їм і сказати нам не було що. Вони трохи постояли, а коли побачили, що їхні «головнокомандуючі» пішли, то й собі швиденько розійшлися.
У Бахмуті, я певний час командував редутом, то там чимало місцевих хлопців — зі Слов’янська, з Бахмута, з навколишніх містечок — підтримували нас, як могли: дровами, їжею, у побутовому плані (помитися, попрати), приймали й доглядали наших поранених.
Адже після першого зіткнення на 16-му редуті в нас було троє поранених: в одного зламана нога, в іншого хлопця — голова дуже розбита, а третій — отримав поранення ножем у стегно. Наші хлопці лише захищалися від нападників, довелося навіть бензопилкою не підпускати до себе.
Узагалі напад на 16-й редут був дуже підлим. Бо спочатку приїхала на БТРі та «Когуарі» СБУ в повній амуніції з камерами на шоломах, ще й увімкнули спецтехніку, вимкнувши весь мобільний зв’язок та iнтернет. Чемно прийшли до нас і сказали, що вони без провокацій, а лише «відпрацьовують» ворожі ДРГ.
Я їх запевнив, що ми готові до співпраці й покажемо всі документи, які засвідчують особу, а також надамо можливість оглянути намети й усе навколо, аби вони впевнилися, що тут перебувають лише українські патріоти. Тобто ніяких перепон ми не ставили — навпаки, хотіли, аби вони впевнилися, що ми є їхньою підтримкою й братами.
І ми повністю «відзвітувалися»: перевірена й переписана була кожна людина, показали намети. До речі, серед нас були волонтери iз зареєстрованою мисливською зброєю. Вони поверталися зі сходу (возили нашим військовим допомогу), і на добу в нас затрималися. Вони мали всі дозвільні документи, більше того, коли вони в’їжджали й виїздили з зони АТО, в них на різних блокпостах усе було перевірено неодноразово.
Та ще й експертиза зброї була проведена. Але, коли СБУшники все перерахували й перевірили, то старший відкликав мене й сказав: «У мене окрема до вас розмова», так, мовляв, і так, на нас тиснуть зверху, давайте ми напишемо зобов’язання-розписки, оформимо все належним чином і ви здасте зброю на відповідальне зберігання.
Я йому кажу: «Друже, в мене зустрічна пропозиція: хлопці-волонтери сьогодні їдуть додому, і вони були б уже в дорозі, але затрималися тут лише через вашу перевірку. Нехай вони сідають в свої авто й їдуть далі. А ми, як були без зброї, так без неї й лишаємося».
На що спочатку він погодився, але після того, як комусь «наверх» доповів, прийшла якась людина у штатському (яка не була присутня під час перевірок). Вони десь ходили й розмовляли, мабуть, сперечалися, бо командир СБУшників, швидше за все, не хотів брати участі в розгоні редута.
Тим паче що вiд самого початку він запевняв: ніяких провокацій не буде... Згодом цей у штатському почав наїзди на мене щодо здачі волонтерської зброї, а я, у свою чергу, почав вимагати пояснень, на якій підставі ці вимоги, якими законами керуєтеся...
Невдовзі СБУ агресивно «знімається», я здогадався: має щось бути. І рівно через п’ять хвилин на повній швидкості на територію наметового містечка влітають дві військові вантажівки, вискакують озброєні люди у формі поліції, відкривають стрільбу поверх голів.
Серед нас були немолоді жінки, й коли почався штурм, сказав їм, аби бігли на станцію. Та коли вони побігли, то по периметру редуту почали підніматися снайпери у «кікіморах», які, мабуть, не одну годину пролежали, й клали жінок обличчям у землю...
«Украли навіть бойові медалі»
— Нас побили, закували в кайданки всіх — 43 особи закинули у вантажівки й повезли до міста Торецьк. Там нас поділили на групи по п’ять-сім чоловік i розвезли по містечках, що розташовані навколо, а це: Костянтинівка, Бахмут, Покровське й інші. Там нас десяток разів обшуковували, фотографували, повідбирали телефони — покрали звідти інформацію, а потім усе постирали.
Усі наші особисті речі, які залишалися в наметах, зникли, зокрема мої медалі: «Учасника бойових дій», відзнака 25-го батальйону «Київська Русь» за виконання бойового завдання, «Медаль за жертовність та любов до України»... Пропала й військова форма, сумка, рюкзак iз речами й гроші. Люди бачили, що все з наметів завантажили поліцейські у вантажівку й вивезли в невідомому напрямку.
У райвідділках з нами проводили допити за участю СБУ. Знайшли серед нас одного негідника, натиснули на нього, підказали, що говорити, й це потім з’явилося в iнтернеті: нiбито нам платили за день по 400 грн... Оскільки «компромату» не вистачало, ще й «нарізку» зробили з його допиту.
Нам усім повидавали повістки, вивезли за межі населених пунктів — у поля, і ми не могли заїхати ні в яке містечко Донбасу: нас зупиняли на блокпостах і не впускали в населений пункт. Хоча в нас були й документи, й повістки. Через це я на допит так і не потрапив.
Свавілля тривало навіть після того, як на цей блокпост, аби виручити нас, приїхали нардепи (Семенченко, Пастух, Парасюк) i вимагали не порушувати закони. У мене є запис, як на блокпосту поблизу Костянтинівки силовики стріляли поверх нас, хоча ми тримали в руках свої документи. Таке ставлення обурювало, то була антиукраїнська поведінка.
На жаль, влада вiд самого початку блокади намагалася зробити так, щоб ніхто нічого не зрозумів. А коли побачили, що замовчувати цей процес не виходить, то почали поливати нас брудом. Але ж на редутах зібралися принципові й порядні люди.
У нас був сухий закон, так, як це було під час Майдану. Був порядок. Ми спілкувалися з місцевим населенням, допомагали їм, ділилися їжею. Там же й діти живуть впроголодь. Якось підходить до мене дівчинка років семи й каже: «Дядя, у меня к вам очень серьёзный разговор! У вас нет баночки сгущёнки?».
Крім того, ми проводили зустрічі з місцевими, роз’яснюючи їм ситуацію й необхідність блокування залізниці. І за це з нас зробили мало не злочинців...
