Нейробіолог Девід Іґлмен: крок у крок з науковою фантастикою
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
Людина, яка надихає: історія 80-річного бандуриста Ігоря Рачка
26.04.2017
Ювіляр на концерті в Талалаївці.
Мені пощастило погостювати в Ігоря Карповича в його оселі неподалік Ромен декілька разів.
Щоразу, коли приїзджаєш до нього, зустрічаєш щось несподіване, щось нове.
Скільки його знаєш, стільки він і дивує. Відчуваєш, що ще не раз доведеться подумки прокручувати деякі моменти спілкування, осмислювати побачене й почуте.
Він перейняв багато різноманітних пісень від свого батька, який був учасником «просвітянського» осередку на його рідному хуторі Лакизи — тепер село Лавіркове Талалаївського району Чернігівської області (а в довоєнні часи осередки «Просвіти» існували чи не в кожному селі й хуторі), та від своїх односельців.
Відомі колективи мають у своєму репертуарі чимало творів, почутих від нього.
«В яких би світах ми не виступали, завжди говоримо, що ці пісні з репертуару Ігоря Карповича Рачка», — говорить Тарас Компаніченко, керівник гурту старовинної музики «Хорея козацька».
Не можна збагнути, як, будучи відрізаним від світу, від усіх тих засобів комунікації, які є зараз, йому вдалося зібрати й зберегти скільки творів малознаних наших поетів минулого, але він ці речі збирав, зберіг і ділиться тепер із кожним, хто прагне перейняти цей досвід.
«Це все віра в Бога і в Україну» — так пояснює свої надбання Ігор Карпович.
«Роменський кущ» кобзарства
Грою на бандурі Ігор Рачко почав займатися з 1964 року. Спочатку навчався у Федора Співака, колишнього учасника київської капели бандуристів, що проживав тоді у селі Березівка Талалаївського району.
Далі переймав уміння у знаменитих бандуристів Івана Петренка (1886—1969) та Євгена Адамцевича (1904—1972), що належали до славної когорти роменських кобзарів.
Від них перейняв репертуар та манеру виконання.
Зокрема, Адамцевичу завдячуємо тим, що зберіг і доніс до нас мелодію всім відомого «Запорізького маршу», яку він уподобав у свого вчителя — Мусія Олексієнка з Процівки, передмістя Ромен.
У цьому ж селищі жив і Андрій Волощенко (1883—1983) — учень знаменитого Михайла Кравченка.
До роменського кобзарського осередку належали також Іван Запорожченко (1872—1932), Григорій Спиця (1911—1971), Валентин Заворотько (1925—2008).
Ігор Карпович вивчив нотну грамоту, спілкувався з багатьма іншими бандуристами, зокрема з Георгієм Ткаченком, від якого освоїв народну (старосвітську) бандуру.
Якусь частину пісенних творів засвоїв із книжок.
До репертуару співця входять думи «Про Марусю Богуславку», «Невільницький плач», «Про Олексія Поповича», історичні пісні «Про Саву Чалого», «Про зруйнування Січі Запорізької», «Про Хортицю».
Про «роменський кущ» кобзарства, зокрема про Адамцевича, Рачка, — є експозиція в Роменському краєзнавчому музеї.
Звісно, найкращим гідом по цій експозиції був би сам Ігор Карпович. У 2015 році й у 2016-му ми з ним намагалися потрапити в музей, та обидва рази, на жаль, він бу зачинений.
Пісні далечі доріг і вандалізм
Традиційне місце сходин у поїздку в Києві — станція метро «Лісова».
Вже о 9-й ранку зібралося добре товариство: Микола Товкайло (цехмайстер Київського кобзарського цеху), Тарас Компаніченко (кобзар, бандурист, лірник, керівник гурту «Хорея Козацька»), Ярослав Крисько (м. Львів, бандурист, учасник гурту «Хорея козацька»), Андрій Ляшук (лірник із м. Рівне), Тарас Силенко (відомий кобзар, вокаліст), Сергій Чурай (бандурист), Василь Середенко — виконавець головної ролі у фільмі «Казка про чорного козака», він заодно й водій мікроавтобуса, на якому ми вирушали в мандрівку.
Згодом доєдналися кобзар із Харкова Кость Черемський та незрячий бандурист і лірник, актор із фільму «Поводир» Олександр Тріус.
Більшість цих виконавців відомі не лише в Україні. Вони збирають не тільки глядацькі зали, а й заповнені лісові галявини, як це відбувається, приміром, на фестивалі «Голосіївська криївка».
Багато відеороликів їхніх виступів викладають у мережу інтернет, чимало є на youtube, причому не лише музичні, а й пізнавальні — про українську музику, авторів пісень, розповіді про музику різних періодів історії нашої держави — приміром, доби козацтва, Гетьманщини, Голодомору, пісні УПА.
Розповідають і про твори наших просвітителів різних епох: Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Григорія Сковороду.
Це і є та пісенна «археологія духу», про яку говорив свого часу Микола Будник — перший цехмайстер відродженого кобзарського цеху.
Дорога пролетіла непомітно аж до повороту на Сокиринці, Калюжинці.
У Сокиринцях зберігся маєток Галаганів, де свого часу жив і Остап Вересай.
Тому на цьому повороті встановлено пам’ятний монумент «Кобзарям України від вдячних нащадків».
Ще здалеку стало помітно, що він якийсь незвично білий.
Зупинившись поруч, ми змогли розгледіти наслідки вражаючого вандалізму — з бетонної основи монумента злодії здерли бронзове покриття.
Залишилось трохи лише на обличчі бандуриста, грифі музичного інструмента і на руках — ймовірно, не змогли в цих місцях віддерти.
«Дай, Боже, вашій хаті!»
Інцидент із пам’ятником дещо вибив з колії, та з цього місця вже рукою подати до мети нашої подорожі.
Невдовзі ми вже були на порозі знайомого двору. За воротами нас зустрів пес Дичко.
На лаві ліниво потягувався кіт Рудько, якого ми ще кошеням у 2015 році привезли Ігорю Карповичу із сусіднього села Малі Бубни.
Господарчі споруди в дворі дбайливо розмальовані свого часу художниками — зображено козаків, кобзарів.
Двері відчинив сам господар:
«Ви тільки мене не забуваєте, заходьте!»
У хаті тепло, натоплено, ця оселя належала ще колись його батьку. Інтер’єр типовий для таких помешкань: на стінах старі фотографії, в кутках ікони, рушники.
В побуті чимало старих речей — каганці, скрині.
На стінах висять музичні інструменти, зокрема і його бандура — інструмент роботи Василя Сніжного.
Це остання робота майстра, невдовзі після виготовлення цієї бандури він помер.
Ігор Карпович зберіг не лише традиції, звичний устрій життя, а й мову — фонетично він не втратив тієї мови, якою розмовляли його батьки.
Вживає слова, звичні йому, та не звичні вже для нас, які прагнеш запам’ятати, щоб повернути до вжитку.
Так мовним надбанням цього разу стали слова — попружка, совістився, мугирі, не в заворотті, та інші*.
Звісно, вести такі бесіди з господарем цієї оселі завжди цікаво, та цього разу потрібно було поспішати, адже вже за півгодини в районному центрі Талалаївка мав початися концерт — на честь ювіляра.
На власне вшанування він не хотів їхати — «Чи це я такий хворий, чи лінивий став, я вже й не розберу», та врешті-решт погодився.
Тепер ювіляр майже не бере в руки бандуру через стан здоров’я.
Особливо здав він після розбійного нападу на нього. Злодії напали ззаду просто у дворі.
Били по голові, затягли в хату, душили мотузкою, забрали гроші, інструменти. Після цього довелося лікуватися у лікарні.
«Я не хотів лягати, але лікарі сказали, що можу втратити слух. Зараз ви от сидите за столом, балакаєте, а я не можу розібрати, про що. Пальці стали як дерев’яні, не можу зіграти на бандурі, важко стало поратися по господарству, була пасіка, я її продав».
Та все ж він не журиться, не втрачає оптимізму, радіє гостям, передає досвід.
Нехай бандура розмовляє
Зал Будинку культури в Талалаївці вже був заповнений. Вшанування розпочали представники місцевої влади, які вручили ювілярові почесну відзнаку Міністерства культури України, подарунки від громади.
Сам концерт проводив Микола Товкайло — це майстер Київського кобзарського цеху.
Виступ розпочав ансамбль бандуристів із Талалаївської дитячої музичної школи, потім виступив Василь Нечепа.
А далі — вже традиційне кобзарство, так як воно було колись.
Виступили Олександр Тріус, Кость Черемський — цехмайстер Харківського кобзарського цеху.
Потім на сцену піднявся ювіляр: «Шановні друзі, риторика в мене слабка, я розмовляти багато не буду, нехай оця (показав на бандуру) розмовляє».
І виконав, зокрема, «Ой не спав я нічку», «Косять, косять».
Тарас Компаніченко як кобзар і лідер гурту «Хорея козацька» розповів про репертуар, який перехопив у Ігоря Карповича, зокрема з його «неокобзарства» — співаної поезії, пісні «Забуті, обдерті ідуть кобзарі» (автор Христя Алчевська), «Ой з-за гори із-за кручі риплять вози їдучи» (Степан Руданський), «Я не боюсь тюрми і ката» (Олександр Коницький, до речі цьому ж авторові належить твір «Боже великий, єдиний Русь-Україну храни»), «Моя сердешна Україна», «Про Конотопську битву».
Ці пісні — перейняті Ігорем Карповичем від «просвітян», через його батька, котрий співав у хорі «Просвіти» в 1919 році.
Подарували ювілярові від Кобзарського цеху ілюстровану історію України. Продовжили концерт Сергій Чурай, Андрій Ляшук.
Тарас Силенко сказав, що також почерпнув від Ігоря Карповича.
«Співай, Тарасе, як зручніше, не існує в кобзарстві шаблонів», — відповів на те ювіляр.
А на завершення концерту хором заспівали Гімн України.
«Всім стоящим і молящим многая літа пропоєм»
Невдовзі ми привезли винуватця урочистих подій додому, та ніяк не могли виїхати на Київ. Нікого не полишав співочий настрій.
Ці останні хвилини гостювання були найзворушливішими. Намагалися виїхати з дев’ятої вечора.
Та одна за одною звучали пісні: «Ой у саду вишневому там пташки поють», «Гей, нум браття всі до зброї», дуже урочисто й доречно прозвучала «Всім стоящим і молящим многая літа пропоєм».
Прозвучало декілька варіантів гімну України.
Як сказав Тарас Компаніченко — така варіативність у різних регіонах України твору Чубинського свідчить про те, що гімн є справді народним, а не єдиний офіційний варіант, спущений зверху.
Ігор Карпович попросив ніколи «не випускати з гімну куплет про Наливайка й Павлюка, притулити його десь на початку або в кінці».
Прощаючись, ювіляр сказав: «Ваша робота спереду за Україну, за її волю».
«Але вже на фундаменті вашому, будемо сприймати це як благословіння» — відповідали хлопці.
На початку першої ночі ми таки виїхали, «бо вже метро закривається»...
* * *
Пісня про Конотопську битву
з репертуару Ігоря Рачка, яка досі ще не була ніде офіційно опублікована:
До города Конотопа військо підступало,
Воєводи Трубецького лагерями стало.
Славний гетьман наш Іван Виговський на ту облогу
Зібрав військо козацькеє, ще й орду в підмогу.
Захотіли козаченьки москаля провчити,
І для цього задумали річку загатити.
Потаємно вдень і вночі гатку насипали,
Після цього все довкола як болото стало.
Орда зліва, а військо справа, славне з козаками,
Причаїлися, і в заплаві, на січу чекали.
Були послані загони на стан Трубецького,
Щоби заманить москаликів на слизьку дорогу.
Стала стріча, стала січа, ревнули гармати,
Скресли шаблі — козаченьки стали відступати.
Москаль реве, москаль тисне скільки має сили,
Аж допоки у болото їх не заманили.
От тоді вже, у болоті, гарно обступали,
Били, різали й рубали, в болото втоптали.
Зранку рано й до полудня гармати ревіли,
Списи гнулися й ламалися і стріли летіли.
Заробили москалики чого не бажали —
Постріляні й порубані в багнюці конали
Слава ж батьку Івану Виговському, слава Україні,
Слава війську козацькому одвіку й до нині.
*Попружка — ремінь; совіститися — добре, на совість дбати про щось; мугирі — холопи; не в заворотті — не з руки.
