Алегорія алергії: рецензія на роман Леоніда Кононовича «Чигиринскьий сотник»

Жуль Верн відправляв своїх героїв за екзотикою в Патаґонію.

 

Майн Рід — до крокодилів та сіменолів геть дикої тоді Флориди.

 

В Україні був власний ексклюзив-заповідник — Запорожжя.

 

Місцеві письменники почали розробляти цей свійський клондайк іще сто років тому.

 

Нині чи не всі найяскравіші самородки перевидані: укладена В.Шевчуком збірка «Діти козацької матері» та «Пригоди малих козаків» Івана Крип’якевича (обидві — К.: Веселка, 2004), «На уходах» Андрія Чайковського (Л.: Піраміда, 2008), «Пригоди молодого лицаря» Спиридона Черкасенка й «Над Кодацьким порогом» Адріана Кащенка (обидві — К.: Знання, 2015, 2016).

 

На сучасний рівень козацьку тему в юнацькому ракурсі підніс Володимир Рутківський зі своїм серіалом про джур (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2007, 2009, 2010, 2015), як також Юр Логвин (Танці Шайтана. — Вінниця: Теза, 2010) та Дмитро Білий (Козацький оберіг; Заложна душа. — К.: Наш формат, 2013, 2014). Щойно вийшов «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича (Х.: Ранок; Фабула, 2016).

 

На перший погляд, Л.Ко­но­нович не пропонує нічого нового, навіть поступається за окремими параметрами попередникам: етнографічна картинка відверто слабша за класичні зразки; порівняно з Рутківським бракує підліткової психології; фабульний візерунок мало чим відрізняється від «Козацького оберегу» Білого.Та все разом — захоплює й не відпускає. В чому річ?

 

Аби розібратися, слід обрати адекватну оптику. Інакше кажучи, визначити форму та знайти у ній потаємні двері до прихованих смислів.

 

У передмові критик Ігор Бондар-Терещенко зазначає: «Справді лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати як «козацьке фентезі».

 

Ну, не все то фентезі, що блищить. Класичне фентезі — системне творення альтернативного світу, а сюжет «Чигиринського сотника» — простий:

 

«Почали сповнятися давні пророцтва, що про них досі лише в піснях співалося». Натомість усі ознаки лицарського роману наявні, включно з чорно-білою опозицією персонажів. Кожна зустріч у цій історії починається з паролю «свій–чужий»і переходить в ейфорію позитивної бойової ідентифікації: «Се наш! Се наш!».

 

Але ч/б-палітра притаманна іще одному жанру — алегорії. Може, це найменш вловимий для критики жанр.

 

Подивіться: Винничукова «Мальва Ланда», наприклад, має декілька алегоричних інтерпретацій, а «Енеїду» Котляревського дешифрують і досі.

 

Алегорія — гра з різними шарами асоціацій і досвідів.

 

Сказати б — це схоже на олімпіаду, де ігри різними правилами утворюють строкатості радісну цілість. Саме те, либонь, мав на оці теоретик гри ЙоганГейзинґа:

 

«Нерозлучна з усяким гранням радість... Легковажність і екстаз — ось ті два полюси, між якими розвивається гра» (Homo ludens. К.: Основи, 1994).

 

Через те й не дратують різнокаліберні алюзії «Чигиринського сотника», а таки занурюють в отой легковажний екстаз, бо чого тільки тут не намішано.

 

Ось тінь Керрола: і заяць, що розмовляє, і нора є. Онде — тінь Фройда («сон сплести — це велике чародійство»).

 

Поруч знаходимо «посилання» на трансперсональну психологію з її фішкою — керованими сновидіннями.

 

А там, коли хочете, натяк на проб­лему перенаселення в інтерпретації Браунового «Інферна» («не на те живе люд Дажбожий, аби плодитися та жиріти, мов зайці!»).

 

Не один раз пригадаємо еніологію — «нову галузь науки, присвячену розгляду таємничих, незрозумілих, окультних явищ, що їх не може пояснити офіційна наука» (Олександр Кульський. Тіні дракона Чен Гуана.— К.: Всесвіт, 2010) — аж до прямих асоціацій певних епізодів «Чигиринського сотника» з трагічною битвою на Калці (1223), де«київські князі та їхні половецькі союзники весь час кількатижневого степового походу перебували під... страшним чаклунським впливом східних магів.

 

Саме тому ці досвідчені воїни припускалися помилки за помилкою» (О.Кульський). Ну і – куди ж без них, — дракони. Хоч, як знати, «дракони надто недисципліновані, їх давно зняли з озброєння» (В.Івченко. Третій фронт.— К.: Темпора, 2016).

 

Леонід Кононович вирішив створити авторську версію легенд і міфів Давньої України — цілком за приписом Йогана Гейзинґи:

 

«За назвою кожного абстрактного поняття ховається щонайсміливіша з метафор, і що не метафора — то гра словами. Отак людство, надаючи життю словесне вираження, творить поруч із світом природи свій другий, поетичний світ».

 

Витворена Кононовичем міфічна структура — а отже, й історія — не має нічого спільного з науковою версією і системою логічних доведень узагалі.

 

Жанр алегорії й не вимагає апеляції до наявних знань, радше навпаки — дистанціюватися від будь-якої «бібліографії».

 

Як радив один із персонажів Умберто Еко — письменника, що добре знається на алегорії, — «ніколи, ніколи і ще раз ніколи не працюй зі справжніми чи хоча б напівсправжніми документами! Якщо десь існують оригінали, хтось завжди може знайти їх і довести, що ти десь припустився неточності... Для того, щоб документ був переконливий, його треба створити exnovo і, якщо є така змога, у документі не має йтися про оригінал, а говоритися, що він десь існує за чутками, як це сталося з волхвами, про яких згадував у двох невеличких віршах лише Матвій, не називаючи ані їхніх імен, ані того, ким саме вони були, ані того, що вони були царями, а решта — то звичайнісінькі плітки» (Празький цвинтар.— Х.: Фоліо, 2011).

 

Саме за цією схемою міфотворення і працює Л.Кононович. Його читач мусить усе прийняти на віру, як-от:«Запорозька Січ засновалася тисячі років тому».

 

Кононовичева «міфологія» — не реконструкція, а гра з «народною етимологією», коли, приміром, Бог каже протоукраїнцям:

 

«Будете ви моїм народом улюбленим... й прозвали відтоді тую землю Україною, що значить «Господом украяна», або ж «святий край».

 

А часом автор просто заміщає традиційні поняття більш для себе прийнятними: замість Христа — Батько Троян; замість хреста — Дажбоже свастя.

 

Відомі з Геродота причорноморські амазонки стають «поляницями», котрі«раз на рік, на Купала, зустрічалися з козаками із Запорозької Січи і народжували від того дітей.

 

Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі». Здавалося б, усе це термінологічно-поняттєве свавілля мусить доводити читача до сказу.

 

Аж ні — усе цілком за Гейзинґою: «У здатності доводити до нестями ховається сама суть гри».

 

Найбільш контроверзійним є Кононовичеве тлумачення історичної ролі козаків.

 

З одного боку — лицарі-тамплієри, з іншого — пацани-паливоди: «Наш брат козак любить усе валяти. А щоб збудувати щось, то не дуже... Головне — бучу здійняти,.. огня вкинути.

 

А там нехай хоч згорить усе... Козакам що... вони свого живота не шанують, а чужого то й поготів!».

 

Хоч-не-хоч пригадаєш численну нині літературу, що підважує народницький «козацький міф», чи, бодай, оцінки колег-літератів, Винничукову зокрема:

 

«Усе, насправді, впиралося в козацтво, страшний розгардіяш у нас був саме через козаків: вони хотіли жити на халяву, постійно грабувати і мати велику купу грошей» (Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу.— К.: Laurus, 2016).

 

Звідки ця шизофренія в «Чигиринському сотнику»? Розмірковуючи, пригадав Йосипа Терелю, якого поважний довідник рекомендує так: «Дисидент, письменник, публіцист, художник, містик і візіонер» (Енциклопедія історії України. Т.10. — К.: Наукова думка, 2013).

 

Так от Й.Тереля пише: «Людина живе не так, як вірить, але так вірить, як живе» (2001. — Ужгород-Торонто, б/н, 1991).

 

Відтак, книжка Л.Кононовича постає як симптом віри на безвір’ї. Точніше, на масовій зневірі в усі традиційні владні інституції.

 

Тому місце правосуддя посідає суд Лінча («не знаєш ти суду січового! Як сказиться козацтво, то розбиратися не буде — заб’ють киями та й квит!).

 

А головною інтелектуальною практикою стає пошук винних і негайна їх ліквідація без жодної люстрації:

 

«Ніякого полону... виріжте їх, щоб і сліда не лишилося!». Різати, судячи з усього, доведеться багато — увесь держ­апарат, що спадково призвичаївся колаборувати з москалями (прозваними Кононовичем «шереметами») від сивих часів:

 

«Шереметом був князь Ладимир по матері... от кров тая проклята і далася взнаки! Наварив він нам гіркої, що й досі не можемо до дна випити».

 

Інколи у Кононовича аж зашкалює — під роздачу потрапляють навіть жінки як клас:

 

«Коли прийшли шеремети на нашу землю, то заправляли у них жінки, а на хоругвах їхніх Баба-Яга була змальована, котора ще прозивалася Москва або Москова». Та не алярмуймо — пам’ятаймо, що маємо до діла з ігрою, а вона, за Гейзинґою, «виходить за межі добра і зла, певної етичної цінності».

 

Відтак, у координатах тотально знеціненого держуправління відкидається будь-яке реформаторство «отих недоляшків, Потоцьких, Жовковських та Вишневецьких».

 

Ставлення до службовців апріорі вороже, оперте на невід’ємне право збройного опору: «Яка се там нечиста сила добивається, наче до себе додому? — питається Чурай, добуваючи пістоля з-під поли».

 

Соціальна стратифікація скасовується, оскільки «нікчемні людці — крамарі, гречкосії да писаки ріжні» до спротиву непридатні.

 

Козаки-месники рекрутують союзників хіба з чортів-анархістів («Не стаємо ми Господові на заваді, та й Клятому не служимо теж! – А кому ж ви служите, собачі душі? — А самі собі! — кажуть чорти»).

 

Громадянським ідеалом стає «тверда рука», Хмельницький як месія. Ну, так, «ідея третього Гетьманату», як проголосив речник «Правого сектору» Дмитро Савченко (Київ Хунта Сіті. — Чернівці: Букрек, 2015).

 

І як учителеві рекомендувати таку книжку старшокласникам?

 

Пізно лякатися. Два роки тому підлітки віку Кононовичевого Михася вже побували у самісінькому пеклі на Грушевського.

 

«Чигиринський сотник» лише явив алегоричний соціологічний зріз «вірувань» нинішнього українського громадянина. У книжці «Блокпост» (К.: Академія, 2016) Борис Гуменюк розповідає про одного з таких «Михасів» і доходить того самого, що й Кононович, висновку:

 

«Шибайголови, гульвіси, розбійники, джентльмени удачі, опришки, довбуші, кармелюки, махновці, робінгуди чортові, козаки, для яких битися — так битися, гуляти — так гуляти, вмирати — так вмирати, які ніколи не визнавали і не визнають над собою жодної влади. Це вони тримали цих три місяці, і таки втримали, цей Майдан; це вони виграють для нас цю війну — ось побачите».

 

Непокоїтися мають не шкільні викладачі, а президенти-прем’єри, за урядування котрих подібні «вірування» стають домінантними.