Цього року Міжнародна рада музеїв (ІСОМ) запропонувала до відзначення Дня музеїв тему «Музеї і суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване» (Museums and contested histories: Saying the unspeakable in museums).
Тож слова видатного українського поета Ліни Костенко — «Не забувайте незабутнє» — невипадково стали назвою виставки, що відкривається 18 травня у Запорізькому художньому музеї.
«Добре стояти біля джерела. Можна наступити ногою, і річки не буде»
Виставка присвячена скорботній даті — річниці загибелі у 1937 році художників монументальної школи Михайла Бойчука.
Українське мистецтво початку ХХ століття дало світу твори незрівнянної художньої вартості.
Але значна частина цієї спадщини до нас не дійшла і ми змушені відновлювати контури мистецьких явищ за їхніми рештками, наче йдеться про часи сивої давнини.
«Добре стояти біля джерела. Можна наступити ногою, і річки не буде», — прочитала я у книзі Сергія Білоконя «Бойчук та його школа».
І правда, зупинити річку творчості можна в будь-який час. Головне, знати, де поставити чобіт.
Таким «чоботом» для бойчукістів стало звинувачення у «шпигунстві» й «контрреволюційній організації».
У 1937 році в Києві, у Державному українському музеї (зараз НХМУ) було створено Спеціальний секретний фонд, куди з музеїв Харкова, Одеси, Києва, Полтави та спецфондів Української художньої виставки завозились твори «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» — тих, хто, на думку партійних ідеологів, «спотворював дійсність» і являв загрозу «новому суспільству».
Постраждали майже всі бойчукісти: за книгою Ярослава Кравченка — 37 імен.
Хтось виїхав з України і тим врятувався (як Оксана Павленко, Антоніна Іванова, Сергій Колос), а ті, хто лишився, втрачали роботу, потерпали від несправедливої гонитви та довгі роки були замовчувані в історії українського мистецтва.
За що ж така ненависть?
...Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка на чолі з Михайлом Грушевським, Михайло Бойчук (з 1912 року сам стає членом товариства) на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Краківській.
Закінчивши академію зі срібною медаллю, поїхав учитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижа, де став одним із засновників української громади.
У квітні 1910 року на виставці в Салоні Незалежних, де експонувались твори понад двох тисяч митців, з’явилось 18 колективних робіт під загальною назвою Renovation Byzantine (Відродження візантійського мистецтва), авторами яких були Михайло Бойчук, Микола Касперович та Софія Сегно...
Гійом Аполінер схвально оцінив неовізантійські пошуки бойчукістів.
«Ми будемо творити нове мистецтво...»
Але новаторську працю майстерні Бойчука перервала Перша світова війна, своїх коректив додала революція.
18 грудня 1917 року в Києві було засновано Українську академію мистецтва, до викладання запрошені Михайло Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Михайло Жук, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут.
Ця був час великих мрій. Оксана Павленко зберегла конспекти лекцій Михайла Бойчука, записані Іваном Липківським: «Ми будемо будувати великі міста, ми будемо розмальовувати великі будівлі, ми будемо творити нове мистецтво...»
Трохи більш як за десять років бойчукісти виконали близько двадцяти монументальних об’єктів, — пише історик Сергій Білокінь.
— Серед них — розпис Луцьких касарень, оформлення з’їзду волвиконкомів у оперному театрі та Дитячого містечка імені Леніна — у Києві, розписи Селянського санаторію імені ВУЦВК у Хаджибеївському лимані та Палацу студентів в Одесі, розписи Соціального музею та Червонозаводського театру у Харкові...»
Про перший у Країні Рад Селянський санаторій згадував бойчукіст Григорій Довженко — селяни ходили зачудовані, говорили: гарно, як у церкві.
Але ж від цієї масштабної роботи лишились тільки чорно-білі світлини. Спочатку були ліквідовані розписи, руйнування будови закінчила війна.
Навіть номер журналу «Образотворче мистецтво» за 1929 рік, присвячений Селянському санаторію, знищений повністю!
Розпис Харківського театру став, за висловом Сергія Білоконя, «найбільш глористичною» роботою бойчукістів.
Вимушений шукати компромісу, Михайло Бойчук виконав фреску «Свято врожаю в колгоспі», оспівуючи сільське життя (тільки-но скінчився голод, ціною якого почалась індустріалізація).
Василь Седляр зробив фреску саме на тему індустріалізації — свято праці на тлі нашого Дніпрогесу (обидві фрески розміром приблизно 40 квадратних метрів).
Іван Падалка та Оксана Павленко виконували фрески вполовину менші, по 20 квадратних метрів — «Відпочинок» та «Фізкультура і спорт».
«Не малює в стилі соцреалізму? Значить, іде проти влади...»
«Ми в майстерні у Бойчука вчилися писати яєчною темперою саме з прицілом на фреску. І я мріяла тільки про одне: щоб колись написати фреску! — розповідала мистецтвознавцю Леоніду Череватенку у 1980-ті Оксана Павленко.
— Знаєте, як Мікеланджело називав фреску? «Найпрекраснішим і наймужнішим способом живопису»!.. Я заготовила ескізи,.. і поступово, їздячи з Москви, ...закінчила свою роботу. Але ж для себе зробила один фрагмент окремо — на згадку. Листопад був чи грудень: дуже зимно і вогко. І мене сфотографували біля цього фрагмента. Оце і все, що лишилося від моєї роботи... Мені вже кілька людей казали, що є у Києві наші харківські розписи на фотознімках. Не побоявся, виходить, хтось їх сфотографував. От би подивитись — бодай одним оком. ...Я напевне знаю, що їх понищили. Навіть знаю, як».
1944 року Оксані Павленко «один товариш», «большой поклоннік» її таланту розповів, що фреска за наказом згори, «як політично хибна», не могла існувати. І він запропонував її зачистити карборундом.
Що й було зроблено: Оксана Павленко від цих слів відчула, «що ...загородили в серце ножа і там крутонули».
Робота в Харкові стала останньою. 30 вересня 1936 року заарештували Івана Падалку, трохи згодом — Седляра та Бойчука. Розстріляли їх у Києві 13 липня 1937 року.
Через декілька місяців стратили Софію Налепінську-Бойчук... У тому ж році загинули Іван Липківський та Євген Ситнянський, у 1938-му — Микола Касперович.
Як писала у 1982 році художниця Алла Гербурт, влада «мистецькі поняття... легко переклала на мову юриспруденції: М. Бойчук не малює в стилі соціялістичного реалізму, що його предписує партія художникам, — значить, він іде проти неї...»
Михайло Бойчук був реабілітований через 20 років після загибелі. А мистецтво поступово повернули зусиллями музейників та вцілілих творчих побратимів.
«Це ми? Це в нас? І ми цього не знали?»
На виставці у Запоріжжі вперше експонується унікальна колекція робіт Оксани Павленко — 38 графічних та чотири живописні роботи, з яких дві — фрески!
Доповнюють експозицію роботи бойчукістів Олени Сахновської, Марії Трубецької, Зіновія Толкачова...
Дуже допоміг у формуванні виставки «Не забувайте незабутнє» каталог виставки НХМУ «Спецфонд», переданий до Запоріжжя онукою одного з бойчукістів, Оленою Довженко.
Знайомство з нею і спільна робота заповнює подіями недавнє минуле, не дає призабутим іменам відійти у небуття.
Таким стало для мене ім’я діда Олени — Григорія Овксентійовича Довженка. Хоч виросла я у місті Нова Каховка, де десятки будинків оздоблені за його малюнками, а почула вперше про нього вже у Запоріжжі, в розмові із першим директором нашого музею Григорієм Олександровичем Соколенком.
Він у 1950-ті роки студентом приїздив на будівництво Каховської ГЕС на практику.
Саме в той час, завдяки двом Довженкам (письменнику і художнику), набуло нове місто українського колориту — з орнаментом на даху Палацу культури та «кам’яними вишиванками» на будинках, як їх тепер називають у Новій Каховці.
І першою побаченою мною малярською роботою художника Григорія Довженка була картина на виставці «Спецфонд» — із тих, що перебували під арештом із 1937 року.
Григорій Овксентійович Довженко не тільки зберігав фотографії втрачених робіт бойчукістів (нині колекція копій зберігається в родині Соколенків), а й намагався показати продовження бойчуківської традиції на виставці монументального мистецтва у Києві у 1969 році.
У 1970-ті роки, за рекомендацією Григорія Довженка, до Оксани Павленко поїхав Григорій Соколенко: до ночі проговорили запорізький гість та москвичка мимоволі...
Тоді вже пройшли перші після довгого забуття виставки, роботи художниці почали закуповувати музеї.
У 1970—1980-ті з’явились у нашому музеї ескізи, зроблені Оксаною Павленко для Червонозаводського театру Харкова, роботи бойчуківських часів та декілька копій із малюнків, за якими виконували фрески її товариші.
Про виставку «Спецфонд» у Національному художньому музеї України у 2015 році письменник Юрій Макаров написав у своїй колонці для «Українського тижня»: «Це ми? Це в нас? І ми цього не знали?»
Подію не меншого рівня маємо зараз у Запоріжжі.
Завдяки самовідданій роботі Григорія Соколенка, Алевтини Медведєвої, Алли Параконьєвої, Юлії Мартиненко, інших музейників збережено безцінний спадок бойчукістів, і Запорізький художній музей наполягає: «Не забувайте незабутнє».
