Світи фарб та натхнення: коріння життєвого та творчого древа Івана Марчука

Всесвітньо відомий український геній сучасного живопису Іван Марчук нещодавно зробив надзвичайно дорогоцінний подарунок численним шанувальникам свого таланту — в одному з конференц-залів інформаційного агентства «Укрінформ» митець презентував альбом-каталог робіт, що припали на початок i водночас основний період становлення його творчості впродовж 1965—1981 років та складають перший із дванадцяти авторських живописних циклів «Голос моєї душі», «Іван Марчук: картини-притчі (ранній період)».

 

Видання побачило світ завдяки неабияким старанням, насамперед, щоб зібрати слайди творчих робіт, розкиданих на сьогодні по найрізноманітніших куточках планети, столичного Видавництва «Фенікс».

 

А ще воно здобрене стислими, але фаховими передмовою та коментарем мистецтвознавців Тамари Стрипко й Олени Балун.

 

І це все в першу чергу для того, щоб його творчість, як зазначив сам художник, знали глибше й предметніше. 

 

А потреба в таких знаннях є чимала. Це підтвердила й сама презентація.

 

Адже, попри надзвичайно широкий, включно з міжнародним, розголос про творчість митця, вона все-таки приховує в собі безліч таємниць.

 

Та і саме його життя від самісінького початку складалося так, що ніщо не провіщало неочікуваного виверження творчого «Везувію» з-під його рук як у плані змісту картин, так і в плані художнього методу їхнього створення.

 

Хоча з дитячих літ хлопчина, що народився в селі Москалівка з чарівною річечкою Горинь на Тернопільщині й належав до багатодітної (з шести дітей двоє померли ще маленькими) родини, вирізнявся серед однолітків неабиякою жвавістю та впертою дивакуватістю, з неодмінним бажанням обов’язково, бодай і з бійкою та сльозами на очах, завжди відстояти своє переконання.

 

А ще був неперевершеним «чемпіоном» iз видирання воронячих гнізд та разом із сестрами помічником батькам по господарству.

 

Хоча жили вони досить бідно, навіть дуже бідно, що гірко й згадати.

 

І це попри те, що село, яке нараховувало тоді до трьохсот дворів, було населеним пунктом обдарованих людей на всі потрібні сільські ремесла, серед яких його батько теж не загубився своїм многоталанням, адже був ткач і швець, муляр і стельмах, коваль і... каліграф, що мимоволi створювало йому чималий авторитет серед односельців та робило їхнє дворище постійним місцем зібрань для останніх.

 

Тож мама Наталя Арламівна, в свою чергу, просто мучилася тим, щоб якось нагодувати дітей, а тоді ще встигнути й чоловікові допомогти на власноруч ним зробленому ткацькому верстаті надзвичайно майстерно та навдивовижу вишукано виткати рядно, ліжник чи килимкову доріжку.

 

Батьки, словом, були невиправні трудоголіки, хоча зиску з того мали, як мовиться, хіба що на пучку.

 

Тому  не дивно, що для дітей бажали кращої долі. А вона бодай і для того ж Іванка після закінчення семирічки, безумовно, обов’язково мала бути пов’язана тільки з містом. 

 

У долі Івана Марчука визначальну роль зіграли два мегаполіси — Львів і Київ.

 

Перший тим, що дав ґрунтовну освіту та дозволив правильно здійснити фаховий ви­бір. Батько, окрім усього, мав схильність, пам’ятаєте, ще й до краснопису.

 

Щось від того талану в спадок дісталося також і сину, бо в хлопця була неймовірна тяга до малювання.

 

Тож без довгих роздумів він ризикнув поступити у Львівське училище прикладного мистецтва імені І. Труша, де в майбутньому мав стати фахівцем iз декоративного розпису.

 

Однак на цьому допитливий юнак не зупинився, а після армійської служби продовжив свій фаховий вишкіл ще в одному львівському навчальному закладі — Інституті прикладного й декоративного мистецтва, в якому до раніше здобутого додав ще й фах кераміста. Та, попри це, він також багато займався винятково живописом.

 

Тут йому, правда, ще раз неабияк поталанило на надзвичайно обдарованих навчителів.

 

Але якщо національно орієнтований художник світових мистецьких кондицій з аскетичним профілем Роман Сельський давав уроки реалізації творчого задуму з точністю майже до мікрона та передачі кольором людського відчуття, то ерудит і порушник всіляких канонів Карло Звіринський, котрому малярський хист Марчука відкрився ще в училищі, прагнув змусити учня неодмінно позбутися від полуди фальшивих цінностей, «шишкінізму» та ідеологічної неправди, й зрозуміти раз і назавжди беззаперечну істину, що«мистецтво — це не те, що ти бачиш, а те, що придумуєш відповідно до отриманих вражень».

 

Одначе ці уроки метрів живопису необхідно було не лише засвоїти, а й втілити у практику власної творчості. Здавалося, що до цього ще ген як далеко.

 

Тим паче що не все надто подобалося майбутньому майстру з загального надміру отриманих повчань, у тому числі й тих, які належали до обов’язкової малярської школи.

 

Особливо не тяжіла в нього душа до композиції та її надмірної заданості, що згодом неабияк позначилося і на його полотнах, які здавалися безберегими.

 

Самобутнього художника Івана Марчука визнав уже Київ. Хоча те сталося не з наскоку.

 

Насправді спроб його завоювання було дві. Перша, хоча й за рекомендаційним листом, що дозволяло відразу долучитися до еліти нової мистецько-світоглядної течії шістдесятників, виявилася пробною.

 

А все тому, що декому з новонароджених столичних лібералів закортіло перевірити львівського неофіта на істинність його мистецьких і громадянських позицій, які на той час у нього просто ще не викристалізувалися.

 

Тому молодий спеціаліст спересердя вирішив назавжди повернутися до Львова.

 

Проте через сімейні обставини три місяці по тому це своє рішення він різко змінює на протилежне й того ж таки 1965 року знову приїздить до Києва, але вже не за чиєюсь рекомендацією, а згідно з розподілом.

 

Місцем призначення для новоспеченого кераміста виявився Науково-дослідний інститут надтвердих матеріалів АН УРСР, який зовсім не передбачав для нього бодай якогось прориву у високе мистецтво. 

 

Натомість у творчих малярських пошуках Марчук несподівано отримав таку надзвичайно бажану свободу як від мистецьких авторитетів, так і від очікувань лібералів.

 

Тож сам творчий процес у царині живопису забив фонтаном настільки потужно, що вже через два роки сама собою зайшла мова про членство Івана в Спілці художників України.

 

А це, у свою чергу, мало неабияк розширити творчі межі для молодого майстра пензля.

 

Вистачало й рекомендацій. Здавалося, при цьому не виникне жодної з проблем. Але на той час митець для себе осібно вже чітко визначився і з приналежністю до шістдесятників, дорогу котрих осилював самостійно, і зі своєю громадянською позицією.

 

Тому він, неочікувано для багатьох, раптом підписав листа від української інтелігенції на підтримку письменників-відмовників, котрі проходили судилище в Білокам’яній по політичній справі Синявського-Даніеля.

 

Отож на членстві в Спілці відповідними структурами відразу було поставлено твердий хрест.

 

Навіть авторка відомої картини «Хліб» Тетяна Яблонська, котра разом з Марчуком неодноразово виконувала замовні роботи і склала ціну його нестандартної малярської вправності не з чужих слів, змушена була відкликати свою рекомендацію.

 

Хоча, як на мене, справа була значно серйозніша.

 

Адже вже з перших робіт обдарованого митця навіть неозброєним оком було помітно, що вони неодмінно пов’язані з українським національним архетипом.

 

Ну й що, здавалося б, у тому страшного?! 

 

Більше того, коли керівникам УПА свого часу запропонували припинити підпільну збройну боротьбу в Західній Україні, то натомість агітували зосередити свій вплив на місцеве населення через поетичне слово, пісню, музику, живопис, розвиток регіональних культурницьких ремесел.

 

Та коли те насправді невдовзі в середині 60-х — на початку 70-х років минулого століття таки сталося, то цей вплив виявився набагато дієвішим від очікуваного й зовсім непередбачуваним за наслідками.

 

У Білокам’яній, швидше, були згодні, вправно спекулюючи радянським псевдопатріотизмом, поступитися всесоюзним Кубком з футболу якійсь периферійній команді, бодай, наприклад, і «Карпатам», щоб тим самим ніби приєднати прилеглі з національним, окрім російського, забарвленням території до союзного з надто «ущербним» світоглядом загалу, ніж життєдайним ідеологічним впливом на всю Україну, який мимовільно виходив далеко за її межі.

 

Тут влада тодішньої країни, якщо бути відвертим, ні перед чим не зупинялася.

 

Адже її державні мужі та офіційні ідеологи вже давно взяли курс на поступову денаціоналізацію, що згодом у 1974 році підтвердилося Постановою ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення СРСР», в якій уперше проголошувалося про створення «нової історичної спільноти — радянського народу».

 

Тому й затримали зумисне офіційне долучення художника до сонму майстрів пензля ще на 21 рік — до піку горбачовської перебудови, яке він отримав аж у 52 роки.

 

На довгий час заборонили також виставлятися на мистецьких виставках.

 

Тож із роботами майстра знайомилися здебільшого на стихійних виставках та через слайди на приватних квартирах.

 

Під час однієї з таких демонстрацій слайдів на квартирі мистецтвознавця Наталі Кривуци при завішених вікнах у 1979 році автору цієї розвідки вдалося бути особисто.

 

Прорив у Києві стався тільки після того, як талановитий фізик Тамара Рябова, дядько котрої працював у Держплані СРСР, організувала декілька оригінальних виставок iз конкретними картинами Марчука в тій же таки Москві, бо куди ж було тепер діватися.

 

Хоча за збігу певних обставин могло б і набагато трагічніше, як, зокрема, з поетом Василем Симоненком чи композитором Володимиром Івасюком, усе закінчитися. 

 

Одначе Іван Марчук на те уже не зважав. Митець набрав такого неймовірного творчого розгону, що його авангардизм, неочікувано навіть для нього самого, ламав усі існуючі стереотипи.

 

Вражало насамперед те, що він реалізовував себе з одночасним залученням декількох художніх і філософсько-естетичних напрямів, зокрема наїву, або примітивізму, символізму й сюрреалізму. Не оминув він стороною і реалізм.

 

Насамперед за враженнями, які йому подарували на все життя сільські дитинство та юність.

 

І цей реалізм знаного на дотик серця і душі життя людей біля землі та від землі, що робить їх найправдивішими у своїй сутності, й дозволив йому при своєрідній подачі ним отриманих вражень від знаного і баченого фарбами на полотні сягнути якогось незбагненного філософського осягнення та узагальнення нашого людського буття на цій планеті.

 

Тому підтвердженням служить багато картин майстра.

 

Але мене особисто до такого переконання підштовхнула, зокрема, картина «Кінь на пасовиську у високій траві».

 

Здавалося б, художник, щоб вразити, за прикладом інших колег мав зобразити якогось баского жеребця, що б’є землю копитом. І зміг би. Хисту вистачало.

 

Натомість і в цьо­му випадку Іван Марчук відштовхнувся насамперед від реального життя. У родині Марчуків, як відомо з біографічної книги Олександра Клименка «Я ЄСМЬ (Іван Марчук)», через нестатки та бідність ніколи не було коней.

 

Корова і телята були, а коней та лошат ні. Хоч дітям страх як кортіло мати і таких свійських тварин на своєму подвір’ї.

 

А одного разу і батько, вже згадуваний добрим словом Степан Маркіянович, десь ненароком розжився на коника.

 

Та й не коник то був, а звичайна кляча, бо невдовзі зовсім з ніг упав. Але скільки радості було з його появою! Особливо в Іванка.

 

Він рвав траву і годував коника з руки. А міг би з ним, якби дозволили, і спати. Той кінь так і врізався йому в пам’ять назавжди.

 

Тому в подальшому й з’явиться він iще не один раз на полотнах художника в різних варіаціях, але щоразу, як мовиться, на дотик серця і душі.

 

Принагідно варто додати, що Марчук — переважно автобіографічний художник.

 

Але не через автопортрети, яких, між іншим, чимало, а тому, що на полотнах фарбами здебільшого викладає пережите власними, невимовно зболеними, душею і серцем. 

 

Визначну та незамінну роль для досягнення повноти передачі вражень у творчості непересічного митця вiдіграв і часто вживаний ним, одним-єдиним із-поміж художників, пльонтанізм як метод нанесення фарби на полотно плетенням живописних ліній для реалізації задуму, що ще хлопцем він підмітив у вишивальниць iз його малої батьківщини на Тернопіллі.

 

Хоча задля справедливості варто зазначити, що був у нього й попередник.

 

Адже густим плетенням подібних ліній iще напередодні Першої світової війни неабияк захоплювався, зокрема, Франц Марк.

 

Але через війну та передчасну смерть цікава ідея так і не була ним доведена до кінцевого розвитку. Марчук виявився в цьому набагато наполегливішим.

 

Зображенням же всього лише своєрідних силуетів речей, птахів, тварин та людей, наче тесаних із мореного дуба, з повноцінним використанням повної гами земляних кольорів, яким митець зазвичай віддає перевагу, в свою чергу, дозволило досягти значно більших результатів у плані реалізації задуму та впливу на споглядачів його малярських робіт.

 

До речі, Іван Марчук не дуже схильний їх пояснювати та розшифровувати.

 

Бо бажає, щоб завжди залишалася якась таїна творення явленого художником живописного світу. А може, то й на краще. Адже таїна завжди найбільше притягує.

 

Хоча прагнути її розгадати теж не гріх. Бо в такий спосіб насамперед пізнаєш не лише навколишнiй світ, а й себе, від чого по-справжньому та особливо щемно, до запаморочення, робиться на душі, що врешті-решт завжди потім неодмінно забезпечує тобі чималий поступ уперед.