Творчість і підприємництво: як люди поетичної вдачі організували успішну крохмальню

Того разу повернення до Києва було для мене без проблем із пересадками.

 

Із села на Вінниччині запросив до свого авто колишній сусід — іще в шкільні роки — Василь Левицький.

 

Із зустрічі на поминальних Проводах я вже знав, що він — директор приватного підприємства «Левона», на якому неподалік Чернігова виробляють із картоплі крохмаль.

 

У салоні було ще двоє пасажирів — пані Ніна, хімік за фахом, дружина його, і сестра Василя Гавриловича Марія, зі статусом комерційного директора.

 

А жіноцтво зазвичай робить чоловічі розмови значно цікавішими.

 

Я був налаштований з’ясувати особливості промислової переробки картоплі.

 

Але зацікавило насамперед, як же зумів земляк — син простих працьовитих селян, кмітливий інженер із систем контролю автоматики, збудувати крохмальню без стартового капіталу.

 

На відміну од крутих бізнесменів, що примножують статки, займаючись «прихватизацією» і рейдерством.

 

— Починали ми удвох із колегою в середині 90-х років, — неквапливо пірнув він у спогади, виїхавши з ґрунтівки на розбиту асфальтівку, що нагадувала рокадну дорогу з вирвами од снарядів. — Але невдовзі цей приятель збайдужів, вирішив скористатися зв’язками із владними структурами і стати впливовим чиновником. І це йому вдалося...

 

— Хоча аж ніяк не був обтяжений інтелектом, — не втрималась од репліки пані Ніна.

 

— Зате він уміло імітував його, закупляючи книги з золоченими палітурками, — завважив Василь Гаврилович. — Якось запитав у нього, навіщо комплектує таку бібліотеку. Не за певним спрямуванням, а лише з дорогими палітурками. З давніх, раритетних видань. «Для престижу. Нехай підлеглі вважають, що я — мудрий керівник. Хоча у тих книжках не читав навіть кілька сторінок», — зізнався він.

 

— Так і сказав?

 

— Не посоромився. Бо вже мав пиху, іще наближаючись до владних щаблів, дарма що районного значення. І коли довів мене до нервового стресу через запущені справи на будівництві заводу, довелося розірвати угоду з ним і самому брати кредит. Під чималі відсотки. Ледве виплутався з тої кабали. 

 

Я вирішив перемкнути обтяжливі спогади земляка на іншу тему, тим паче, що був привід.

 

— Ну а що читають у «Левоні», окрім замовлень на крохмаль та розцінок на ринках збуту?

 

— По-перше, виробляємо не лише модифікований, тобто видозмінений крохмаль, з покращеними властивостями, а й похідні від нього, які використовують кондитери як начинку для цукерок, — уточнив пан директор. — По-друге, користується попитом і сухе горохове пюре. Передбачаємо виготовляти і горохові ковбаски, що дуже знадобилися б на передовій у зоні АТО.

 

А оновленням домашньої бібліотеки займається дружина. За спільними уподобаннями. Нещодавно прочитали роман Надії Гуменюк «Вересеві меди». Пізнали чимало історичних фактів на прикладі Волині. Приємне враження й од книги «Фортеця для серця» чернігівської письменниці Олени Печорної. Сюжет із сьогодення, досить правдоподібний.

 

— А тепер читаємо твори нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич. У перекладах Оксани Забужко, — знову озвалася пані Ніна. — Вражають романи «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва». Обидва написані у формі монологів, документальних свідчень.

 

— До речі, Алексієвич народилася в Івано-Франківську, а мати її — наша землячка, з Немирова на Вінниччині. Написала, що пам’ятає бабусині черешні в цьому містечку, — пригадав пан водій.

Наразі пані Ніна запитала, чи я мав нагоду читати вірші Людмили Овдієнко.

 

— Може, Марії Овдієнко? Поетеси й громадської діячки з Броварів біля Києва. З нею добре знайомий ще з кінця 60-х років.

 

— Ні-ні. Це Людмила. З Полтавщини. На жаль, недавно померла. Повідомила про це наша знайома з Прилук — поетеса Ніна Ткаченко.

На мій подив, співрозмовниця читає з пам’яті вірш, що його перейняла, очевидно, вiд тієї ж приятельки.

 

Я — не троянда, я — гіркий полин.

Ніхто мене ні разу не полив.

Я не окраса велелюдних площ,

Мене жаліє тільки теплий дощ.

 

Я — не троянда, я — гіркий полин,

Куди сухе насіннячко не кинь,

У чисте поле чи в траву густу —

Усюди відчайдушно проросту.

 

Не завжди клином вибивають клин:

Хто зважиться пригубити полин,

Уже ніколи ні за який дар

Не питиме трояндовий нектар.

 

Вражений талановитим метафоричним протистоянням, я згідливо похитав головою й розвів був долоні, як ото для оплесків.

 

— Сказати: «Чудово!» — це, звичайно, дуже мало. Тут ніби щось закодовано. Як у примовлянні.

 

— А ще я перейняла для своєї пам’яті пророче писання про оселю, коли не стане в ній господині.

 

Побілила хату, а в ній не світлішає.

Звідки не погляну — похмуро й сумно.

Вже ж і рушників понавішувала,

клечання за сволок засунула.

 

А журба все чалиться, чалиться,

обжива кутки, сміливішає.

Хата, як людина, печалиться

за тими, хто жив тут раніше.

 

Я мимоволі повторив останні два рядки, наче увійшов до своєї залишеної хатини.

 

— Мабуть, авторка передчувала, чому «журба все чалиться, чалиться, обжива кутки, сміливішає», — якось запитально прокоментувала вірш пані Ніна.

 

— Обдарованим поетам дано таке провидіння, — погодився я. — От і поспішала прощатися. З усім, що було дорогим для її душі.

 

А по приїзді до Києва я дещо з’ясував iз біографії Людмили Овдієнко /1948 — 2015 /. Народилася вона в с. Нова Гребля на Сумщині.

 

Студіювала у Полтавському педінституті. Працювала в редакції райгазети в Кобеляках, яку очолила 1991 р.

 

Автор кількох книг, зокрема п’яти поетичних збірок. Лауреат літературної премії ім. О. Олеся. Почесний громадянин Кобеляк.

 

«Життя вже майже зрозуміле» — так називається остання прижиттєва книга поезій і прози (2013) Людмили Овдієнко.

 

У передмові відомий поет, Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь запевнив: «Вона зостанеться. Вона, боговірна мавка з козацьких заповідних дібров, із нашої пам’яті й любові».

 

Напевно, наприкінці буття Людмила Овдієнко збагнула і своє вирішальне призначення у творенні художнього слова. Й таки встигла його виконати. Навіть двома сумовито-щемливими віршами, що їх почув я в дорозі.

 

Такі поетичні рядки — майже на грані містики — одразу лягають на душу. І стають підсвідомим покликом. Як примовляння на цілюще полинове дання.

 

А ще я зрозумів, що господарники часто мають справжню поетичну душу.