Час мандрувати: 45% українців ніколи не бували навіть у сусідній області

На початку червня стартував тритижневий всеукраїнський тур маршрутом «Вишиваний шлях» за участю чотирьох «тревел»-блогерів: двоє з них рухаються зі сходу, а інша пара — із заходу.

 

Використовуючи різні види транспорту та варіанти ночівлі, мандрівники чи не щодня відкривають для себе якесь нове місто.

 

Маршрут громадської активістки, учасниці міжнародних волонтерських проектів, котра встигла відвідати понад 25 країн, Христини Жук та власника YouTube-канала про пригоди та екстрим Сергія Чекмарьова пролягає від Слов’янська, що на Донеччині, до Києва.

 

Добравшись цими днями до Полтави, вони поділилися враженнями від мандрівки.

 

— Ми провели дослідження й виявили, що 75 відсотків українців не мають закордонного паспорта, а 45 відсотків — ніколи не були навіть у сусідній області. Це дуже сумна статистика, — констатує Христина Жук. — Через це нам вішають локшину на вуха, ділять на східняків та західняків. Адже людиною, яка не знає, що відбувається за порогом її домівки, дуже легко маніпулювати.

 

Тож наша мета — популяризувати внутрішній туризм, створювати імідж України як цікавої, привабливої для туристів країни та руйнувати стереотипи. Маршрут «Вишиваний шлях» пролягає зі сходу на захід через 11 областей — таким чином об’єднує Східну й Західну Україну. Його довжина — 2 225 кілометрів. У кожному місті чи селищі нас зустрічає координатор, котрий показує найбільш привабливі туристичні об’єкти та місця. Загалом маємо оглянути майже 350 визначних місць. Тож у нас усе розписано по годинах.

 

Проект «Вишиваний шлях» має свій сайт: ornamentway.com, на якому наші герої діляться враженнями від побаченого й почутого.

 

Оскільки сайт створений на зразок соціальної мережі, свого роду туристичного порталу, на нього можна зайти й, надихнувшись цими враженнями, зорієнтуватися, куди варто поїхати в мандрівку, і навіть спланувати пішохідний або велосипедний маршрут.

 

Згаданий проект не прибутковий. Наші герої долають маршрут як автомобілем, потягом, так і автостопом, велосипедом чи кіньми.

 

А з харчуванням мандрівникам допомагають партнери проекту.

 

— Наш похід триватиме 23 дні, — інформує Сергій. — Коли мені повідомили, що я став учасником проекту, відверто кажучи, дуже зрадів. Тоді не міг навіть уявити, наскільки складною буде ця подорож. Бо рідко де ми зупиняємося на два дні — як правило, щодня відкриваємо для себе нове місто чи селище. І це дуже виснажує як фізично, так і емоційно!

 

— У цьому проекті все продумано, — додає Христина. — Скажімо, нас із Сергієм кинули на схід, бо ми спілкуємося українською мовою. Натомість інших учасників проекту — Сергія Нагорного та Ірину Журавель — відправили на захід, оскільки вони послуговуються російською. Ми розпочали подорож 4 червня зі Слов’янська та Святогірська. На Донеччині принципово розмовляли українською. І що цікаво? Ніхто за це нас не побив. Навпаки, місцеві також переходили на рідну мову, що було дуже приємно. А от у Харкові в ресторані (не називатиму його назви) нас неприємно вразили.

 

Я хотіла замовити піцу — дивлюся: меню російською мовою. Попросила в обслуги меню українською. Однак виявилося, що є іще хіба що англійською. Поцікавилася, чи не здається їм абсурдним той факт, що в Україні немає меню національною мовою. У результаті висловила своє обурення у «Книзі скарг». Коли ми вирушали в мандри, то поцікавилися в організаторів: маємо ділитися тільки позитивними враженнями чи й негативними? Нам відповіли, що можна нічого не фільтрувати.

 

Так от, прикро вразив такий факт: ми домовилися по телефону, що в Соледарі Донецької області для нас проведуть екскурсію у соляній шахті на глибині 300 метрів, де можна побачити справжні скарби: музей, діючу підземну церкву, соляні скульптури, самородний кристал солі розміром із людський зріст — ці визначні пам’ятки дали змогу місту потрапити до Книги рекордів Гіннесса.

 

А в день проведення екскурсії нам у ній відмовили без будь-якого пояснення причин. Безперечно, такі ситуації не можуть не засмучувати. Адже ми переслідували благі наміри: хотіли показати дивовижі туристам, а виявилося, що ніхто з місцевих у цьому не зацікавлений. Не знаю, як за таких умов можна розвивати туризм в Україні. 

 

— Таким чином, ми втратили час, і врешті-решт довелося шукати якусь альтернативу, — продовжує розповідь Сергій. — Хоч усе одно непогано провели той день — за 5 годин подолали на велосипедах 50 кілометрів шляху під палючим сонцем. Один із найщасливіших моментів у житті — коли ти їдеш із геть пересохлими губами й раптом попереду в якомусь селі бачиш колодязь!

А от на Полтавщині молодим мандрівникам чи не найдужче припав до вподоби Музей весілля, що у Великих Будищах неподалік від Диканьки.

 

Христина Жук зізналася, що вперше побувала в такому оригінальному музеї й тепер подумує про те, щоб і своє весілля зіграти в національному стилі з використанням народних традицій.

 

— Це була не екскурсія, а свого роду інтерактив: кожен грав певну весільну роль. Ми з Христиною на якийсь час стали гостями на весіллі, танцювали, сиділи за святковим столом, де навіть самогоном частували справжнім, — сміється Сергій Чекмарьов. — У Диканьці в місцевому музеї екскурсія тривала півтори години, а здалося, що якусь мить. Учора ж, приїхавши з Диканьки, ми гуляли вечірньою Полтавою — екскурсію для нас провів Артур Ароян із туристичного клубу Іn Green.

 

Сьогодні продовжимо знайомство з вашим обласним центром, увечері кататимемося на вейкборді по воді. А вже завтра вирушимо до села Гоголеве, що в Шишацькому районі, — на землю, яка дала світу великого українця Миколу Гоголя. Програма, як бачите, дуже насичена. А загалом на Полтавщині почуваюся українцем більше, ніж у рідному Києві. Бо тут частіше чую рідну мову, бачу старі українські хати.

 

Хоч, як стверджує Сергій, чи не найбільше з усіх міст його вразив усе ж таки Слов’янськ, бо одна річ — бачити зруйновані війною будівлі, суцільну розруху на телеекрані чи фотознімках — і зовсім інша — наяву (від цих спогадів, зізнається молодий чоловік, мурахи по шкірі). Екскурсія Слов’янськом супроводжувалася історіями про те, як люди тут виживали в умовах війни, — все це було боляче до сліз.

 

— А ще в селищі Шарівка, що на Харківщині, запав у душу палацово-парковий ансамбль — пам’ятка культурної спадщини національного значення. На жаль, унікальна садиба ввійшла до списку пам’яток історії та культури, яким загрожує загибель: елементи декору палацу руйнуються, паркове господарство запущене... Так само руйнується на очах пам’ятка національного значення в центрі Полтави — будівля Кадетського корпусу. Шкода, якщо вона загине. Ми, українці, нерідко захоплюємося закордонним і не бережемо свого. І це дуже сумно, — робить висновок Сергій.

 

— Від того, що в нас занедбані пам’ятки історії й архітектури, хочеться плакати, адже ми бездумно втрачаємо нашу історію, пам’ять. От у тій же Диканьці від палацу Кочубеїв, який свого часу було пограбовано, спалено, а потім зруйновано й розібрано, нічого не лишилося, а екскурсовод нам захоплено розповідала, як там було красиво. Я слухала й думала: якщо не збережемо зараз те, що ще лишилося, то показуватимемо нашим дітям голе місце й розповідатимемо, що тут колись були шедеври архітектури.

 

Мені здається, треба не покладати великих надій на владу, яка увесь час нас розчаровує, а самим братися за збереження старовини. От, скажімо, у ландшафтному парку Диканьки руйнуються дуби-велетні заввишки 20—22 метри, що свого часу оточували родовий маєток Кочубеїв і нині мають вік 600—800 літ, — усі, прагнучи їх обняти, витоптують коріння. Аби врятувати свідків сивої давнини, вирішили обгородити їх парканом. Коштів на це не було, і тоді з’явилася ініціатива «Покажи дуб онуку». Ім’я того, хто жертвує сто гривень, випалюють на штахетині паркану.

 

Тож, мені здається, самі українці мають брати на себе відповідальність і піклуватися про збереження старовини. Узагалі найбільше з усіх побачених міст мені сподобалася Диканька. Я сама зі Львова й досі про неї нічого не знала, окрім того, що вона згадується у творах Миколи Гоголя. А побувала в ній — і побачила якусь таку справжню Україну, — розчулено говорить Христина. 

 

Після Полтавщини молоді люди вирушать відкривати туристичний потенціал Черкащини. До речі, у деяких містах вони ховають сертифікати на подорож.

 

Де саме, повідомляють на вже згаданому сайті. Тож маєте можливість знайти цей сертифікат та вирушити в подорож до одного з міст, через яке пролягає маршрут «Вишиваний шлях». 

 

— Я подорожую з 2009 року, — ділиться насамкінець Сергій Чекмарьов. — При цьому розраховую все таким чином, щоб витратити в одному місті не більше 200 гривень, — і прекрасно почуваюся. Неважко провести ніч у хостелі або в наметі. Головне — що ти вибираєш: комфорт чи внутрішній розвиток. Якщо останнє, тоді потрібно менше грошей витрачати на те, на чому можна зекономити.