Щасливі за часом не стежать: як стартував Одеський міжнародний фестиваль

18.07.2017
Щасливі за часом не стежать: як стартував Одеський міжнародний фестиваль

«Дамське щастя». (Фото з сайта ОМКФ.)

Одеський міжнародний фестиваль відкрився минулої п’ятниці і вже набрав ходи.

 

Фільмом відкриття обрали французький «Щоби бути впевненим» Карін Тардьє — аби й справді була впевненість в успіхові.

 

А недільного вечора традиційна вже тут фестивальна подія — показ фільму Німого кіноперіоду на Потьомкінських сходах.

Кіно біля моря

Цього разу на тих самих легендарних сходах продемонстрували картину «Дамське щастя» (1930) за романом Еміля Золя, у постановці одного з французьких кінокласиків Жюльєна Дювів’є.
 
У головній ролі — надзвичайно красива і талановита актриса Діта Парло.
 
Супроводжував показ симфонічний оркестр та спів оперної співачки Софі Фурньє.
 
Фільм почасти про глобалізм — як великий капітал нищить середній і дрібний бізнес (те, що маємо нині в Україні).
 
Почасти про любов — як Деніз, що прибула до Парижа рятувати себе і свою родину, закохується у господаря величезної крамниці «Дамське щастя». А той у неї.
 
Несподіванка фіналу — дівчина підтримує ідею тотального наступу великого бізнесу, а з тим і його носія...
 
Щось подібне, правда, і в романі, одначе фільм часів тотальної індустріалізації зазвичай акцентує і підтримує заголовний тренд епохи — маленькими жіночими ручками.
 
Та й у самій стрічці чимало слідів авангардистської філософії, пікантно поєднаної з мелодраматичними обертонами. 
 
Грандіозне видовище — коли тисячі людей разом дивляться кіно біля моря.
 
Оживають тіні старого великого кіно, про яке дехто вже й забувати почав. А ніц, воно живе!
 
В іншій так само традиційній фестивальній програмі «Фестиваль фестивалів» показали «Фатальну спокусу» Софії Копполи, картину, яка цьогоріч отримала в Каннах приз за кращу режисуру.
 
За що саме зрозуміти важко.
 
Рімейк старого фільму з Клінтом Іствудом. 1864 рік, громадянська війна.
 
Поранений офіцер північних військ, янкі Джон Мак Барней (Колін Фаррел), потрапляє до жіночої школи на півдні.
 
Поволі він одужує і починає викликати з боку мешканок закладу (ним керує героїня Ніколь Кідман) підвищену увагу.
 
Аж таку, що він, бідака, не може собі відмовити жодній.
 
Закінчується це украй погано — смертю вояка, котрому жіноцтво дало скуштувати отруєних грибочків. Теж війна, війна статей...
 
Переповнений зал головного Фестивального палацу реагував напрочуд емоційно — жіночими голосами передусім.
 
Судячи з усього, молоді українки сприйняли фільм як жест такої собі феміністської помсти чоловікам за всі наруги, яких віками зазнавали жінки від таких от мачо.
 
Бурхливі оплески супроводжували фінальний кадр, коли жінки й дівчатка виносять труп капрала у савані й урочисто покладають його біля воріт школи.
 
Радість глядачок ще якось можна зрозуміти, а от каннське журі на чолі з Педро Альмодоваром аж ніяк — пересічна картина, нічого більше.
 
Чи, може, таке судження є моєю чоловічою помстою режисерці?

Контраст Кривого Рога і Відня

А за головну нагороду фестивалю змагаються 12 фільмів, серед яких три за участі України.
 
На тлі нинішніх атак на Держкіно України (комусь там, нагорі, кортить взяти під контроль бю­джетні гроші на кінематограф) важливо продемонструвати, що вітчизняне кіно динамічно розвивається і забезпечує якісний продукт.
 
Перший з побачених мною фільмів, «Січень — березень» Юрія Речинського (спільне виробництво України та Австрії) загалом не розчарував, хоча й має очевидні вади драматургійного штибу. Можливо тому, що йдеться про дві історії, про два подружжя.
 
Перше з них втрапляє в автомобільну катастрофу, унаслідок якої Ханна (Ангела Греговіч) втрапляє до лікарні (події відбуваються в Кривому Розі).
 
Її чоловік Юрій (Дмитро Богдан) намагається витягти її з лабет небуття і болю.
 
Паралельно ми стежимо за перебігом хвороби матері Ханни (Марія Гофштеттер), котра живе у Відні і дедалі більше впадає в те саме небуття, з якого випростується її дочка.
 
Важке для сприйняття кіно, вибудуване на зануренні у запаморочливі психологічні стани. 
 
Варто відзначити операторську роботу Вольфганга і Себастіана Талерів — супервиразність багатьох фільмових кадрів забезпечує якусь незвичайну глядацьку насолоду.
 
Та й акторський ансамбль, у якому не губляться українці Лариса Руснак, Влад Троїцький і Валерій Бассель, упорався зі складним завданням відтворення надтяжких екзистенційних марев.
 
Фільм зроблений за підтримки видатного австрійського режисера і продюсера Ульріха Зайдля (варто сказати, що й сам Речинський нині живе у Відні), його вже презентували на Роттердамському фестивалі, і напевно що картина матиме успіх у просунутих кіноманів. 

Сергій Буковський розпитує матір

У неділю відбувся показ іншої української стрічки — документального фільму «Головна роль» Сергія Буковського (він у конкурсі європейських докфільмів і одночасно в українському конкурсі так само).
 
Кінопортрет актриси Ніни Антонової, за збігом обставин матері режисера. Блискуча робота видатного майстра вітчизняної і світової документалістики.
 
Як зняти фільм про матір, про найближчу людину? А ось як. Буковський прибирає найменший пафос, найменші сліди емоційних схлипів.
 
Зберігаючи дистанцію, яка є у самому житті, — тобто спілкування впритул. Автор пропонує матері робити в кадрі щось звичне для неї — себто грати у чомусь вигадану роль, творити образ.
 
Як режисер, Буковський у постійному контакті з актрисою — стираючи акторський напуск чи награність.
 
«Мамо, не треба МХАТу!» — закликає він в епізоді, коли вони проходять на могилу Анатолія Буковського, відомого кінорежисера, чоловіка й батька. Антонова тихо заперечує: «Не МХАТ, а Щепкінське» (тобто училище театральне, яке вона й закінчувала). 
 
У підсумку фільм про жінку, яка стоїчно, іноді на межі терпіння, зіграла в житті і кіно чимало ролей.
 
Сина, звичайно, цікавить її материнська іпостась. Гортаючи її давні записи щодо рекомендацій, що і коли їсти, Буковський запитує: «Чому скрізь ти називаєш мене тільки Сергієм і ніяк інакше, не ласкавіш?».
 
Та ж для економії, дивується Антонова. Усе ж це було на бігу, у темпі кінематографічного процесу. В якому незрідка емоції підкорочувались, стискались до стислих формул. Не відміняючи ніжності. 
 
Ми бачимо Антонову у смішних побутових ситуаціях, у тому числі й на знімальному майданчику (актриса донині знімається).
 
Вона готується до свого ювілейного вечора в Будинку кіно, і це вже є підставою передивитись своє життя. І починаєш розуміти: не було в неї головної ролі. Були головні.
 
Роль матері і дружини передусім. Для сина її життя виглядає саме так. 
 
Картина Буковського воістину симфонічна — у ній випроявлено стільки мотивів і стільки згуків пам’яті, що мимоволі зачудовуєшся.
 
От се кіно! Сплетене з радощів і болю, із пам’яті і живих спонтанних реакцій.
 
Дивимось далі фільми Одеського фе­стивалю... 
 
Сергій ТРИМБАЧ, 
спеціально для «України молодої»