«До п’ят коса не діставала лише на долоню»

26.07.2017
«До п’ят коса не діставала лише на долоню»

Любов Панченко радо приймає вдома Василя Здоровила, з яким познайомилися ще під час підготовки до святкування 150-річчя Т. Шевченка.

Недалеко від Києва, у містечку Лісова Буча, мешкає 81-річна одинока, важкохвора майстриня. Про Любов Панченко я чув ще з дитинства, адже її дід взимку далекого 1941 року на санках, запряжених конем, перевіз татову родину (маму з дітьми) вже на окуповану Черкащину, де з власної хати дещо раніше місцеві активісти їх вигнали. Нещодавно з батьком відвідали цю неординарну жінку, гостру на язичок.

Баба Гоїха та важке лаврське навчання

— Пані Любо, ви були добре знайомі з відомою художницею, академіком Академії мистецтв Тетяною Яблонською...
 
— Так. Олексій, мій чоловік, мав дачу на Осокорках, поряд із дачею Яблонської. До слова, у нього не було криниці й за те, що брав у сусідів воду, «пропонував», аби я з ними розплачувалася... картинами.
Якось Яблонська прийшла й після того, як пригостила пирогом, попросила продати одну з картин, а коли я відмовила — дуже розсердилася. А через якийсь час ця дача згоріла й багато моїх робіт пропало. 
— Як творча з народження натура, коли ви відчули потребу в малюванні?
 
— Із раннього дитинства: як тільки-но могла вже тримати в руках олівець. А кольорові олівці були у моєї тітки в комоді, щоправда, лише декількох кольорів. Зеленого олівця не було, то я здогадалася «змішувати» жовтий і синій, й ніхто мене цьому не вчив. 
— Що найбільше запа­м’я­талося вам у житті? 
 
— ...Моя двоюрідна баба Олена на прізвисько Гоїха. Проти її волі батьки дуже рано видали заміж (років у 15), чоловік був набагато старшим (дітей у них так і не було). Він мав якісь ґешефти з євреями, та якось щось із ними не поділив, і вони прозвали його Гой, що по-єврейськи означає «дурень». 
У неї була величезна любов до праці на землі, але їй усе життя довелося працювати на ній фактично одній «як чорний дим», та ніхто й ніколи її не пожалів. Після того, як чоловіка забрали до царського Миколаївського війська, то вони більше й не бачилися.
— Де навчалися і як склалася доля після школи?
 
— Я закінчила семирічку в Яблунецькій школі, а потім училище прикладного мистецтва при Києво-Печерській лаврі. У тому приміщенні споконвіку вчилися монахи, а після війни «совєти» почали залучати до науки світських дітей, тож до лаврської стіни прибудували бараки для проживання іногородніх студентів. 
Там, в основному, учнівський колектив складався з євреїв, росіян і декількох українців, над якими інші діти добряче знущалися й притискали «як вошу до нігтя». У нас було дві вчительки: одна на все це дивилася крізь пальці, а друга весь час плакала. Коли нам давали завдання щось вишивати, то ті, хто з села, старалися й вчилися, а діти з міста, здебільшого синки та доньки вищої знаті, вчитися не хотіли. Бо знали, що у майбутньому тільки керувати будуть такими, як я. 

Першу настанову батько добре засвоїв, а ось із другою...

— Хто прийняв рішення про навчання саме за цим фахом?
 
— Батько послав учитися. Хочу зауважити, за моїми життєвими спостереженнями, що всі, хто долучався до художнього ремесла, отримували цей дар саме по батьковій лінії. 
Моя мама вийшла заміж у 18 років й народила двох дівчат із різницею у вісім років. І хоч я й первісток, але в сім’ї була нелюбою дитиною. Чому? Бо з’явилася на світ хворобливою: при народженні важила менше двох кілограмів, бо як мама завагітніла, то на той час у неї вже була малярія, а потім додався ще й токсикоз. 
Сестра ж народилася дуже «клятою» дитиною... Не хочу брати гріх на душу, але — з моїх спостережень — Валя не схожа ні на батькову, ні на материну родину. У той (воєнний) час відступало-наступало чимало військових-фронтовиків, а голова сільради весь час направляв на ночівлю людей до нас, бо знав, що батько працював на залізниці й завжди мав можливість дістати гас, вугілля — тобто в нашій оселі завжди було тепло. До речі, працювати на залізницю тато пішов із початком війни, аби не забрали на фронт (на «залізничників» була броня). Хоча в 1939 році він встиг повоювати в польській армії проти німців. Тоді ж і виявилося, що в нього білокрів’я, яке поляки йому чимось підлікували, але попередили: «Ти можеш довго прожити, але треба гарно харчуватися й не пити горілки!». Першу настанову він добре засвоїв, а ось із другою в нього не виходило. 

То була не наука, а лихо!

— У нас була одна горбатенька вчителька, ще старого загартування, яка взяла наді мною шефство й жаліла мене. У столову я не могла ходити, бо батьки грошей не давали: отримувала від них на день лише одне смажене яйце та шматочок сала з хлібом. 
Спершу, місяців зо два, я жила в гуртожитку від училища, але захворіла на туберкульоз (мабуть, через погане харчування, нервовості, образи) та ще й «водянку» (запалення кишечнику) лікарі виявили. У медзакладі мені лікар сказав: «Я не можу дати гарантію, що виживеш після операції. Треба розписку від батьків». Лікар робив усе можливе й неможливе, аби лише я вижила. Після операції були страшні болі, віднімало руку.
Невдовзі тато винайняв для мене кімнату в людей, але довго там не побула, бо мій двоюрідний брат отримав квартиру — тож перебралася до нього. Але й на Подолі затрималася ненадовго — знову на навчання почала їздити з дому. 
— Куди закинула вас доля після училища?
 
— Ця моя горбатенька вчителька, яка часто мене підгодовувала (запрошуючи до себе додому), наприкінці навчання й каже: «Люба, тобі треба вчитися в художньому інституті. Але поступай краще в поліграфічний: на вечірній факультет Львівського інституту». Там я й провчилася 5,5 року, поступивши на відділ графіки. 
Мені, якщо й купували батьки фарби, то так за це «вишколювали», довго згадуючи, як вони багато грошей на мене потратили. Тому, навчаючись у ВУЗі, я не струшувала ніколи фарби з пензлика, а брала стільки, скільки треба для малювання. Одногрупники дивились на мене, як на білу ворону.
— Якось на очі мені потрапив ваш чудовий портрет у молодості...
 
— Свого часу до Віктора Зарецького (чоловіка Алли Горської)  приходило дуже багато художників для спілкування. І одного разу Іван Макарович Гончар сказав йому: «Намалюй портрети своїх знайомих, які вболівають за Україну». У ту «галерею» потрапила і я — Зарецький намалював мене не як художницю, а як вишивальницю.

«Війна» з начальством

— Ви не лізете за словом у кишеню. Тож життя, мабуть, солодким не було, особливо на роботі?..
 
— Спершу трудилася п’ять років у дослідно-технічній кравецькій лабораторії, а згодом, як мене «прижали до нігтя»...
У цій лабораторії п’ять років не робився ремонт, хоча гроші державні на це надходили. Та директор «ремонтні» гроші, напевно, зі своїми дамочками протринькував. Мене він тримав на роботі доти, поки мене не зачепили за живе... Треба було якось на сільгоспвиставці оформити манекени. Я це робила, а як прийшла й стала запитувати: «Чому на інших підприєм­ствах є манекени, тканини і т.д., а в нас нічого немає — одні малюнки-плакати?», то директор звичайно ж «з’ївся» на мене: «То це ти на мене нападаєш? Я радянську владу будував». А я йому привселюдно: мовляв, будували, але не треба її розвалювати. Люди тоді посміялися з нього так, що далі нікуди. 
Невдовзі на роботі чую від нього: «Люба, подавай заяву — перейдеш на іншу роботу до моєї знайомої працювати, я вже з нею домовився». Проте я відмовилася: «Від вас нікуди не піду, бо..., де ще знайду такого хорошого директора!». Тож через те, що я «вперлася рогом», він другого дня знову викликає до себе й показує мені фото в газеті, де Брежнєв, Жуков і він, — і каже: «Ми разом воювали, а ти на мене всяке-таке кажеш!». Ще раніше на новий рік намалювала на нього карикатуру в стінгазеті. Словом, були з ним постійно «на ножах». Тож аби мене все ж хоч якось позбутися — скасовують відділ вишиванок, хоча працювала я добре, робила там і ескізи, і малюнки.
— Куди далі потрапили?
 
— Одна дама з нашої парт­організації запропонувала перейти у новостворений відділ, пов’язаний з легкою промисловістю, говорячи: «Люба, ідіть на ту роботу — там не так вас будуть тягати за шкірки, як тут. Я й перейшла туди.
Якось одна людина із «Радянської жінки» сказала мені: «Той альбом вишиванок, який ти зробила під час відрядження у Карпатах, — перероби для моєї доньки для дипломної роботи. А я посприяю, аби весь твій альбом перефотографувати й видати у своєму журналі». Ось завдяки такому своєрідному «бартеру» мої роботи й пішли на весь світ.
— А як довго друкували ваші роботи у журналі «Радянська жінка»?
 
— Із 1964 по 1991 рік. Там були рубрики вишиванок, малюнків, моделей одягу. Усе це я там «заповнювала».

Багато говорити та мало слухати

— Коли прийшло на думку втілити в життя роботи з аплікації зі шматочків матерії?
 
— У 1973 році. Чому саме тоді? Бо в цьому році я «вийшла» на інвалідність й з’явився час (на роботі цим ніколи було займатися). А матеріалом я передбачливо запаслася заздалегідь, на моїй «другій» роботі: поруч були швейники, які викидали багато клаптиків, а я їх підбирала й клумаками носила додому.
Я завжди мріяла про створення аплікацій. Якось взяла й створила собі спідницю в клітиночки — зробила своєрідну українську плахту (незшита поясна частина жіночого українського національного вбрання, яка виготовлялася з полотнищ довжиною до 4 метрів барвистої клітчатої вовняної тканини. — Ред.) із цих кусочків: було 12 клинів. 
Мушу сказати, що я не все від себе брала, а дивилася, як Віктор Зарецький працював із помічницею (учителькою математики): вони цілий рік робили для чехословацького міністерства величезний колаж (12х4 метри), на увесь коридор. Якось говорю їм: «Наскільки я розумію, те, що ви знизу підкладаєте папір, — це добре, але ж потім накладаєте великий шар клею ПВА. Я б на вашому місці розбавляла ПВА водою, й це б набагато здешевило затрати». А вони мені: «Люба, нам уже ця економія в печінках!».
— У вас своєрідний стиль. Зокрема, і в багатьох картинах,і в аплікаціях — одна лінія перехрещує іншу...
 
— Так, це моє «відкриття» (принаймі у Зарецького цього не було), у мене такий задум виник досить спонтанно. Я така людина, що коли взялась за щось, то роблю до кінця, аби робота була вишукано-довершеною. 
На жаль, наразі чи не кожну роботу-аплікацію (клаптики матерії приклеєні на пресований картон) попсувала міль, просто біда. А раніше ж узагалі нічого не можна було дістати. Тож дуже вдячна одній моїй знайомій, котра десь дістала й на горбі притягла чотири величезних шматки картону. Це так комуністка-пропойця Нона Яківна віддячила мені за те, що колись я щось їй зшила з одягу — ось такий вийшов бартер «по-радянськи».
Одного разу Нона розповіла трагікомічний випадок, який трапився, коли вона ще працювала під час війни в газеті й лише уважність врятувала її від розстрілу. Якось приносять їй «сигнальний» примірник (газету випускали в тилу для потреб фронту), а там написано: «...гавнокомандующий Иосиф Виссарионович Сталин...». «Перед ранком, — розповідала вона, — ми той номер уже закінчували, а тут така халепа...». Довелося той папір, який давали для перевірки друку, увесь пустити «під ніж». 

Виливала душу на полотні

— Як багато робіт створили за весь час творчої роботи?
 
— Аплікацій, мабуть, із п’ятдесят «народила», хоча зараз у мене їх залишилося менше половини. Але й ті дуже пошкоджені — їх треба доглядати. Чимало, свого часу, робіт роздарувала для музеїв: наприклад, є декілька робіт у Музеї шістдесятництва. 
Щодо картин, то все життя тільки те й робила, що малювала. А чому малювала, бо частенько, сидячи вдома (жалітися на негаразди було нікому, а від покійного нині чоловіка мала хіба що знущання та матюки), тож виливала душу на полотні. Красу, що я створила в молодості, згодом уже не могла повторити...
— Бачу на фото різних років — ви постійно з неймовірно гарною косою!..
 
— Коса в мене була майже все життя: до п’ят вона не діставала лише на долоню. Дуже любила косу, навіть не пригадаю, хто її «прищепив», а ось за любов до України я завдячую своєму діду. 
— Колись бачив ваші незвичайні, намальовані з фантазією, афіші...
 
— Так, робила я й афіші, зокрема для хору імені Григорія Верьовки, яким керував  Авдієвський. Хотіла й для ансамблю Вірського зробити — з танцюючим козаком, але «авдієвці» попросили не робити для конкурентів афіші. Якось одну з афіш у 1976 році Міні­стерство культури не затвердило, бо, бачте, дуже еротично коліна виглядають у танцюристок. Тоді за афішу в разі затвердження міністерством художнику платили 300 карбованців, але оскільки офіційно гроші не виділили через «аморальність», то Анатолій Авдієвський цю злощасну афішу профінансував сам і, вибачаючись, заплатив мені 150 карбованців.
Цікавою була й «система» затвердження: аби в Мінкультури дали «добро» на афішу, треба було їх братію зводити в ресторан...
— У вас ціла колекція прекрасних вишитих робіт: рушників, скатертин. Скільки часу йде на вишивку, на створення картини, аплікації?
 
— Вишивання — найтриваліший процес. На картину ж, бувало, й чотирьох днів вистачало, а наприклад, аплікацію найдовше робила 10 днів. 
— Зараз продовжуєте творити?
 
— Я б із задоволенням сиділа б і малювала, проте зір уже не той. Те, що мене цікавило, мабуть, років із десять не малюю або й більше. Дуже шкодую, що багато моїх робіт пропало під час ремонту, комусь з «помічників», мабуть, дуже вже сподобалися (Сумно сміється).