Почалася з купки металобрухту і трьох гусей: історія «Еко-Ранчо Сабадаш» учасника АТО
На свій персональний шлях доля виводить людину часом у дуже своєрідний спосіб. >>
Колишній боєць «Азова» Олесь Кромпляс: «Уздовж фронту — до десятка точок, де постійно стріляють»
05.09.2017
Олесь Кромпляс (у центрі) з побратимами. (Фото Олеся КРОМПЛЯСА.)
Мій співрозмовник — молодий, але вже досить знаний як в Україні, так і за кордоном завдяки своїм фотороботам киянин Олесь Кромпляс.
Олесь — учасник Революції гідності, де був не тільки активістом, а й фотографом. Його роботи були відібрані в добірку 50 кращих фото з Майдану.
Навеснi 2014 року перебував у полоні російських сил у Криму. Із початком війни на Донбасі вступив до лав добровольчого батальйону «Азов».
Із підписанням Мінських угод остаточно змінив зброю на фотоапарат.
Восени 2014-го разом iз 79-ю бригадою проводить одну ротацію та знімає репортаж у новому терміналі Донецького аеропорту (ДАП).
Автор статей i фоторепортажів із Маріуполя, Іловайська, ДАПу, Дебальцевого, Широкиного та промзони Авдіївки.
«Камери були зі мною скрізь і завжди»
— Олесю, ваші фото вражають. А коли зрозуміли, що фотопристрасть посяде у вашому житті одне з основних місць?
— Мені здається, що фотографував я завжди! (Сміється.) Камери були зі мною скрізь. Знімав і на тренувальних зборах перед «Азовом». Та коли став військовим, часу на фото було обмаль. Тож про багато подій, якi довелося пережити, в мене дуже мало фотографій: наприклад, Іловайськ... Крім того, далося взнаки, що було небагато плівки (банально не мав на неї грошей), та й, узагалі, не про це думалося... Зараз, «заднім числом», я б познімав набагато більше...
— Ваша чергова фотовиставка, що відкрилася в Ужгороді, триває з 18 серпня по 3 жовтня. Де глядач до цього мав можливість із нею ознайомитися?
— Вона вже була у восьми країнах світу, побачили її й у восьми українських містах. Є два комплекти фото — один там, за кордоном, а інший тут. У кожне місто, яке хоче прийняти виставку (завдяки небайдужим людям, які знаходять для неї приміщення), відправляється цей набір робіт.
— А чим відрізняються фото для вітчизняного та зарубіжного глядача, й яка їх кiлькість на виставках?
— Ті фото, що «їздять» по Україні (їх 50 штук), за розміром менші. А в книжці, яку видав під цей проект, їх більше ста. На Захід йдуть великі роботи (120х80 см), тому їх лише 30: треба, аби «там» події, зафіксовані на знімках, «давили» й впливали сильніше на глядача, тому й фото зроблені більшими.
— Це фотографії лише з «промки»?
— Так, винятково з промзони Авдіївки, а не в загальному фото з АТО. Зроблені вони наприкінці минулого року: двічі я туди заїжджав і був по тижню — в жовтні та листопаді. Спершу був у 199-му навчальному центрі ВДВ, а вдруге — у 72-й бригаді, яка й зараз там стоїть. І, починаючи з великої виставки в Києві, в Музеї історії Києва (з кінця лютого цього року), фотовиставка «катається» по всьому світу.
— Ви вже не в діючій армії. Як вдалося потрапити наприкінці минулого року в зону бойових дій?
— Узяв і поїхав, зателефонувавши попередньо певним людям. Хоча намагався «там» побувати в якості фотографа ще з весни 2016 року. Тобто півроку довелося чекати, допоки не змінилася та частина, в якій є відповідальні особи за інформаційну політику й які розуміють те, що це все треба показувати. Бо спершу довелося зіткнутися з сучасними «замполітами», котрі боялися начальства більше, ніж ворога. Але таки дочекався людей, які розуміють, що в них є інформаційна частина й вони повинні її «закривати» по максимуму та правдиво.
«Намагаюся зняти документальний фільм про промзону Авдіївки»
— Вам і зараз випадає бувати під Авдіївкою?
— Так, час від часу буваю там. Недавно був у 72-й бригаді: чимало хлопців, які були поранені, знову повернулися на передову. Мене там усі знають і пам’ятають. Знову багато знімав. Узагалі початком цього проекту був фоторепортаж, який опублікували, потім це був великий календар для волонтерської організації «Народний тил», а згодом — виставка й книга «Промка» (присвячена саме промзоні в Авдіївці). Далі були вже згадані виставки у країнах Європи та містах України. Тепер хочу зняти документальний фільм про промзону Авдіївки.
Тому останні рази я їздив туди й знімав чужими камерами, але на це зовсім не потрібні якісь фантастично не підйомні бюджети. Та в нас, на жаль, так влаштовані люди, що й досi несуть медикаменти чи якісь цигарки, які вже давно солдати можуть купити самі. Але, якщо скажеш, мовляв, потрібно зібрати гроші на зйомки фільму, чи на камеру, чи на інформаційну боротьбу (яка взагалі може все «це» попередити, оскільки війна зараз виграється на «політичних столах»), то відгукуються лише пару підприємців або знайомi, які викручують себе до нитки.
Але я маю надію, що якимось чином таки знайду необхідну техніку та фінансування, щоб таки зняти фільм. Та й у подальшому хочу знімати побільше якісних відеоматеріалів із тих ділянок, куди не пускають, але все ж можу знайти доступ.
— Ваша фотокнига «Промка» дає змогу візуально побачити побут на фронті й жахи війни. Який її наклад і хто допоміг видати?
— Світ побачила тисяча екземплярів. А книжка надрукована у видавництві «Люта справа» в кредит, і тираж благодійний: із кожних 2-3 примірників один ми можемо подарувати сім’ям загиблих, учасникам бойових дій чи роздати в ПАРЕ — тим людям, які щось вирішують, а також людям із діаспори, аби вони змогли «донести» правду до іноземних журналістів, тощо.
У книзі більше 110 фотографій — це повна версія всього, що я «там» побачив. Знімки чорно-білі, бо, на відміну від кольорових, вони краще передають суть, форму. Такий композиційний елемент, як колір, у цьому випадку не є інформативним, а навпаки, може відволікати або ж звертати увагу на ті речі, які не варто акцентувати.
«Коли йдуть бої, значить, недарма сидиш в окопах»
— Яка наразі обстановка на фронті, адже маєте можливість бачити все на власні очі?
— Увечері регулярно поблизу Авдіївки йдуть перестрілки, а вдень — тихо (так само, як і рік тому). Тобто позиційна війна не припиняється, і таких «гарячих» точок — до десятка вздовж усього фронту: хлопці отримують поранення, гинуть...
— Який зараз настрій у бійців на передовій?
— Настрій постійно бойовий. Адже коли йдуть регулярні бої й ворог гине, значить, ти недарма сидиш в окопах.
— А як отримується інформація про втрати «іхтамнетів»?
— Це вже «свої» методи — інформація дуже швидко поширюється. Адже скрізь є свої люди в лікарнях (як у них, так в нас): і вони дивляться, кого довезли, кого ні. Розвідка працює...
— А які настрої у місцевих жителів: «вати» багато?
— Із місцевими всюди досить погано. Десь вони більш «лояльні», а десь відверто сміються у спину солдатам. Але трапляються й дуже патріотично налаштовані люди!
— Час перебування в «Азові» й певних «відрядженнях» був для вас «гарячим»...
— Від самого початку і до Мінських угод воювали, допоки всі не осіли на базах. (Олесь показав посвідчення УБДшника за №380, а зараз уже є й №300 000...). Були з хлопцями в Маріуполі, Іловайську, Донецькому аеропорту, Широкиному, Дебальцевому, проте не брав участі як боєць і фотограф у таких великих операціях, як під Саур-Могилою, у боях за Щастя та взятті Слов’янська й Краматорська.
— Мабуть, довелося втрачати побратимів?..
— Загинув мій найкращий друг, який воював у батальйоні «Донбас». Були й інші загиблі в середині 2014 року: й друзі, й хлопці, котрих фотографував...
— Де після Ужгорода ще зможемо побачити ваші роботи?
— Другий («український») комплект фотографій був випущений за кошти Дніпровської ради ветеранів, яка, до слова, зробила й музей АТОшників, частиною його експозиції є ці фото. Фотовиставку вони люб’язно погодилися надати для перегляду іншим містам, а після 1 вересня в освітніх цілях вона їздить по Дніпропетровщині. Пізніше, після цього турне, знову поновиться практика надання робіт усім містам, у яких знайдуть приміщення для гідного їх показу.
Планую продовжити показ і за кордоном, зокрема в Лондоні (щоправда, велика тяганина з візою). Також наразі йдеться й про проведення виставки у Франції та Італії, i навіть у Південно-Африканській Республіці, і я шукаю небайдужих людей, які допоможуть втілити задум у життя.
— Чим зараз займаєтеся у столиці?
— Працюю в центрі практичної допомоги захисникам України Axios, його створили мої друзі для працевлаштування колишніх бійців українсько-російської війни. Крім того, ми надаємо різноманітні консультації, зокрема, юридичні і психологічні. Ми працюємо вже рік, і цей центр визнано одним із найкращих. Через нас уже пройшло більше тисячі бійців. Також ми допомагаємо сім’ям фронтовиків, проводимо різноманітні лекції, є курси англійської мови й ІТ-напрямку. Роботи дуже багато, але ж і ветеранів постійно більшає...
Р. S. Читаю у стрічці повідомлень: «Сергій Ручка — 10.08.1981 р.н., м. Київ. Боєць 72-ї ОМБр. Загинув увечері 16 серпня на позиціях поблизу промзони Авдіївки під мінометним обстрілом».
Вічна пам’ять...
А Олесь учергове поїхав на схід...
