З ким єднатися?

12.09.2017

Шановна редакціє! Надсилаю свої роздуми з приводу побудови громадянського суспільства — потрібно об’єднувати всіх громадян, незалежно від їхньої національної приналежності та мови спілкування.
 
Це ніби зрозуміло, але не всім. Впродовж останніх років шпальти таких газет, як «Українське слово», «Шлях перемоги», «Слово просвіти», рясніють публікаціями, що геть усі російськомовні українці, навіть ті, хто б’ється з ворогом на Донбасі, — вороги України, від яких потрібно якнайдалі відмежуватися.
 
Із радістю прочитала в одному з номерів «України молодої», в рубриці «Суспільний запит на українізацію», що поширення української мови в країні набирає темпів.
 
Я й сама це спостерігаю і тішуся. А «патріоти» продовжують нагнітати морок, запевняючи, що не було ще такої тотальної русифікації, як тепер, що ось-ось станеться мовний апокаліпсис.
 
У цьому дусі, наприклад, стаття Павла Мовчана «Проблема над проблемами» («Слово просвіти», п.18, 2917).
 
Надто довго зволікає влада із затвердженням мовного закону. За цей час — останні кілька років — нетерплячі борці за українську мову понавигадували чимало умовивертів, фантасмагорій, заполонивши ними шпальти газет.
 
А ось приклад із життя, свідком якого я стала: у соборі одна літня жіночка старорежимного типу щось спитала в молодика, який стояв поруч. Той рявкнув, що по-російськи не розуміє й відвернувся. Старенька здивовано й ображено розкрила очі.
 
А ще, радять патріоти, щоб стати справжнім українцем, треба «витиснути» із себе все, що пов’язане з Росією: літературу, музику, знайомих. Навіть поезія «срібного віку» небезпечна.
 
Всяка нормальна людина не винесе на смітник твори Достоєвського чи Пушкіна, не зречеться близьких людей.
 
Новоявлений так званий «закон нації» декларує, що кожен у своїй виробничій чи будь-якій іншій діяльності повинен мати справу тільки з представниками свого етносу, в усьо­му дбати тільки про свій етнос, про його чистоту.
 
А який же він — етнос — у своїй первозданності, чи можна його відновити? Скористаюсь цікавим і доречним у цьому плані дослідженням пана С.
 
Грабовського «Хто є справжнім українцем». Автор розглядає унікальне видання «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія» (в-во «Стилос», 2010).
 
Можна тільки дивуватися, дізнавшись, що серед козацької старшини всіх адміністративних рівнів, на всіх посадах — полковників, сотників тощо, їхніх синів та онуків, що також дослужилися до високих рангів, — були сотні й тисячі чужинців.
 
Серед них чимало польських шляхтичів, вихідців із Балканських країн, які втікали від турецької експансії.
 
Прибув тоді до України рід Милорадовичів, один із нащадків якого у ХІХ ст. був відомий як етнограф і громадський діяч. Інший відомий переселенець — грек Капніст, пращур майбутнього княжого роду, з якого вийшов поет Василь Капніст, його правнучка — відома українська актриса Марія Капніст, що померла не так давно.
 
Були також шведи, німці, татари, московити. Утікачі з сусідніх країн через складні політичні обставини вдома у ХVІ—ХVІІ ст. знаходили у Війську Запорозькому свою другу батьківщину. Усі неодмінно приймали православну віру і розмовляли українською мовою.
 
Цей етнічний калейдоскоп переселенців, улившись у загальногромадську українську спільноту, мав значний вплив на формування і згуртування української нації, додавши їй свіжої крові.
 
Ліквідація Запорозької Січі (1775), трагедія І. Мазепи ще довго відлунювали в Європі й привертали увагу істориків і поетів.
 
Історична драма України жила у свідомості передової російської інтелігенції, що значною мірою складалася з нащадків колишньої української старшини.
 
Водночас із Європи в країну проникали вільнолюбиві ідеї, що сприяли пробудженню тут історичних спогадів, мрії про волю.
 
Невідомо, чи в’язали якісь сентименти з Україною російського поета-декабриста К. Рилєєва, проте і він віддав їй данину.
 
Його поема «Войнаровський» перевершує всі написані на цю тему твори європейських поетів.
 
Автор зворушливо передає в ній драму «згубленої вітчизни», трагедію великого гетьмана: «Пора, мне шепчет голос тайный,/ Пора губить врагов Украйны». Так промовляє герой його поеми.
 
А ось слова пушкінського героя: «Но независимой державой Украйне быть уже пора...».
 
Передові діячі царської Росії не були байдужі до національної проблеми українців, їхньої мови — і порушували її на сторінках журналів. Реакція влади була жорстокою.
 
Відомого російського мовознавця І. Бодуена-де-Куртене судили за статтю, в якій він доводив необхідність надання автономії народам Росії, маючи на увазі й «Малоросію». Вченого було засуджено на два роки в’язниці.
 
Прихильниками вільного функціонування української мови були вчені О. Шахматов, О. Потебня, К. Житецький, А. Кримський та інші. Проте навіть свої праці з української граматики вони змушені були видавати російською мовою.
 
Чимало видатних діячів України вийшли з російського середовища, але свою творчу і громадську діяльність вони присвятили Україні.
 
Порівняно недавно пішов із життя найвидатніший мовознавець-україніст Юрій Шевельов, етнічний німець, який у юності виховувався на російській культурі.
 
Етнічні росіяни були і в складі Центральної Ради, в уряді України в 1918 р.
 
Під час руху шістдесятників, коли почалися суди й арешти його учасників, кілька відомих в СРСР київських учених (етнічних росіян) звернулися з листом до вищого керівництва в Москві на захист засуджених.
 
У наш час яскравим прикладом духовної солідарності з українським народом стала Т. Таїрова-Яковлева, російський історик, яка видала кілька монографій з історії України.
 
Підзаголовками деяких із них є слова «Історії про славу, трагедії та мужність». Праці автора — гідний внесок в історіографію боротьби України за незалежність.
 
Правду сказано у вірші молодої поетеси «Никогда мы не будем братья­ми». Самодержавна Росія — особлива країна, жодна з цивілізованих країн не зрівняється з нею ганебною славою.
 
Проте в мороці російської дійсності завжди з’являлися світлі постаті, що сповідували ідеї правди і справедливості. І в час оборонної війни з російським агресором вони — на боці українців.
 
Треба відмовитися від постулату: говориш російською — значить, ворог, п’ята колона. Не за мовою визначають ворога, а за внутрішньою налаштованістю. 
 
Наша держава об’єднана спільною територією, історією, суспільним ладом, культурою. Відбувається поступове, але неухильне об’єднання українців за мовною ознакою.
 
Про це свідчать соцопитування останніх років. Усупереч історичним, неправдивим заявам «мовних патріотів». Треба всіляко сприяти цьому — без брутальності, без ажіотажу. 
 
Антоніна МАТВІЄНКО
Київ