Не «окраїна»: як учені розвінчали імперські міфи про утворення назви України

24.10.2017
Не «окраїна»: як учені розвінчали імперські міфи про утворення назви України

Про назву «Україна» написано багато, у тому числі багато вигадок.
 
Уперше в літописі Україна згадується 1187 році, у зв’язку зi смертю князя Володимира Глібовича: «Україна много постона»; з XVII століття назва набула поширення.
 
Україна не є окраїною. Пізніші колоніальні назви: «креси», «Малопольща», «Малоросія» — мають смислові ознаки «окраїни», але інші філологічні корені.
 
Українці не стали б у самоназві заявляти про нібито належність до якогось державного центру, бо такого не було. У 1187 році для українських (руських) князівств окраїнними були малі польські князівства, село Москва. 
 
Були спроби пов’язати Україну з племенем укрів (укранів), які жили в басейні річки Укер (Саксонія), і про яких є письмова згадка лише у Х столітті.
 
Назва племені та німецькі топоніми (Uckerland) походять від назви річки. Заселення простору між Укером і Дніпром міфічним народом, міграція від однієї ріки до другої — псевдопатріотичний вимисел. Нечисленні західні укри не мають стосунку до України, її назви, етногенезу.
 
Гіпотеза мовознавця К. Тищенка («Український тиждень» №39, 2012), що «Україна» походить від лужицького Wukraj (чужина), є хибною.
 
Лаба (Ельба) до Дніпра трохи ближче, ніж Укер, та все ж далеченько. Для лужицьких сербів чужими є всі не лужицькі землі, а не лише Україна з українцями.
 
Якби лужичани спробували нав’язати українцям свій варіант назви, ті б не погодилися, бо українець — не wukrajnik (іноземець), бо живуть вони на рідній землі, а не в чужій Wukrajini.
 
Тищенко також стверджує, що Україна — «країна, що лежить за межами батьківщини чи області», «в степу». У 1187 році Русь-Україна була у лісостеповій зоні, степ iще не був українським. За Тищенком, Україною називали Дике поле.
 
Вірогідною є думка історика та політичного діяча С. Шелухіна («Україна», Прага, 1936), який показав, що назва «Україна» походить від дієслова «краяти».
 
Краяти можна не лише з краю, а й посередині, «край» має значення земля, а не лише те, що на межі. Обкраяти (окраяти) — це одрізати по зовніш­ньому периметру (звідси окраїна), а вкраяти (викраяти) — це відділити, виділити (вкраїна).
 
Всякий народ перш за все викраює, виокремлює у свідомості з великого світу свою землю, потім одкраює подумки від маловідомого світу більш знані (мова, звичаї, правителі) землі сусідів, виділяє їх як окремі частини, самостійні землі, області, краї, країни, україни.
 
Таких украяних земель було багато: «Ой по горах, по долинах, по широких українах». Вони були в Московії, Україні, Польщі; на Балканах прижився варіант «крАїна»; у літописi С. Величка мовиться про Померанію як про «тамошню україну».
 
У пісні «Побратався сокіл...» є слова: «А сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку».
 
Багато народів додавали до назв своїх країв національну ознаку: Дойтчлянд — Німецька земля, є Сербська Країна, в Угорщині в 1918-19 роках була автономія Руська Країна.
 
Українці обійшлися без прикметників. Поступово ім’я загальне «україна» перетворилося на власне, спочатку до нього, як видно з пісень і дум, застосовувалися означення «своя», «наша», «рідна» Україна, потім вони стали необов’язковими, відпали. Українці були впевнені, що весь світ і так мусить знати, де їхня земля і хто вони такі. 
 
Ігор ДЕМ’ЯНЧУК, кандидат технічних наук