Гібридне Суспільне? Як Перший Юей «вшанував» героїв Крут телепримітивом

31.01.2018
Нарешті 28 січня цього року флагман Суспільного мовлення Перший Юей /як  органічно по-українськи!/ — показав усій Україні, усім своїм обласним простофіліям вищий пілотаж телевізійного мовлення.
 
Тим більше, що й нагода випала неабияка — століття бою під Крутами.
 
Отже,  неділя,  28 січня. Ранок. Від київського вокзалу відходить потяг Київ—Крути. З  молодими воїнами-ліцеїстами, з урядовцями.
 
Значить, там, на тій станції, будуть хвилюючі урочистості, буде гідне вшанування пам’яті героїв Крут.
 
Напевне, буде так, як двадцять літ тому, коли прибулий з Києва ешелон зустрічав військовий оркестр.
 
Коли потім усі колоною попрямували до місця майбутнього пам’ятника, де  виступатимуть промовці, серед них полум’яний В’ячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський — ініціатор того відзначення 80-річчя бою, а ще Леонід Кравчук, а від церкви — його святість Патріарх Філарет.
 
Ведучим же тих урочистостей був львів’янин, патетичний Святослав Максимчук, який не лише належно оголошував виступи, а й  вразив  присутніх могутнім звучанням Франкових «Великих Роковин» iз їхним знаменитим акордом:
 
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре!
Та ми крикнім: Ще не вмерла!
Ще не вмерла ! І не вмре!
 
Автор цих рядків був свідком тiєї події і розповів про неї у фільмі «Крути, Крути — смолоскип у майбутнє». Щороку той фільм повторювася в січневій програмі Львівського телебачення...
Отож, наснажені таким спогадом, чекаємо  на урочистості в століття бою під Крутами.
 
І поки ешелон iз Києва мчить до станції призначення, слухаємо в студії  міркування істориків Юрія Макарова, Вахтанга Кіпіані, Олександра Алфьорова, а в студії Українського радіо — історика Юрія Шаповала.
 
Така собі  науково-популярна телерадіоконференція, часом навіть з елементами дискусії. Чи доцільно це в такий день, коли Україна, образно кажучи, йде з квітами на могилу Героїв? Залишаємо це на роздум читача. А тим часом подивимось, що буде далі. І — «бодай не дивиться», як сказав Тарас! Бо ось що буде далі!
 
В Крутах, де навколо величного монумента з червонокривавою колоною вишикувались шеренги воїнів, де зібралась маса народу, — в Крутах починаються урочистості.
 
Ось оркестр починає грати гімн —  Державний! Національний! Той, що з його першими словами на устах конали під багнетами муравйовців юні Герої! Той тепер могутньо, по-державному звучить на місці їхнього подвигу!
 
Звучить? Якби ж то! В кадрі оркестр, а за кад­ром  звучить  високовчена, високоінтелектуальна балачка трьох студійних мудреців, яким навіть на думку не спало, що годиться помовчати, а навіть встати й постояти. Не  встали, не  змовчали. А де ж був режисер передачі з Крут?
 
Чомі він не гаркнув до звуковика: «Вимкни студію! Дай оркестр! На всю!» Але як же він гаркне, як пан Макаров — одна з рук Аласанії — член синедріону суспільного — чи то пак Наглядової ради. Оце головне!
 
А те, що Україна почує з Крут лише кінець фільму, — то пусте! Так само зробимо з виступом героя Майдану міністра культури Євгена Нищука.
 
Хай буде в кадрі його схвильоване обличчя, хай він щось говорить до вояцьких лав, а ми на добрій частині його виступу продовжимо собі говорити, говорити, говорити... Досить з нього й того, що скаже  щось у кадрі й після нас...
 
А ось виступає священик. Ні сану, ні імені  не знаємо. Оголошення виступу його не було в ефірі, субтитру теж.
 
Та й навіщо? На його виступі ми знову ж таки слухали великопроблемні розважання на предмет того, чому в нашій армії досі в ужитку звертання «товариш», та міркування про нову уніформу.
 
Що дало нагоду пану Алфьорову блиснути згадками про свою присутнiсть на прийомах у різних військових аташе і як йому було встидно бачити серед іноземних елегантних мундирів наші «мішки»...
 
Отаке-то шановні! Замість високоурочистого  вшанування нам піднесли якесь гібридне  видовище-слуховище. Замість дати нам бути свідками, учасниками тієї  події, що мала б і могла б стати вікопомною, замість того ми  стали свідками  такого телепримітиву, що  далі вже, як кажуть, нікуди. Тим більше в такий день! А може, так і треба комусь? 
 
Василь ГЛИНЧАК,
лауреат премії імені Ірини Калинець